Seasons

Весна.

Мурашки по коже, и весна почти что на кончике языка – вкусом апельсинового сока и соленых морских брызг. Крики чаек, пронизывающие воздух, «майже весна» Вакарчука в плейлисте, шорох книжных страниц, словно хрустящие вафли, которые ты покупаешь. Мы выходим из зеленых запыленных залов библиотек – теперь за книгами только в магазин, сидеть на лавочке в парке, следить за солнечным зайчиком, может, даже кушать сливочное мороженое. Наконец-то – пестрые шарфы дождались своего времени. Алый красный или изумрудно-зеленый  - какой тебе больше нравится? Твои руки – они постоянно чем-то заняты. Они творят, пишут, печатают…страница за страницей, я заглядываю через твое плечо, мельком просматриваю сценарий, который только зарождается, и который тебе так дорог. Я соблазняю тебя ароматом кофе с корицей, и вот он вечер с апельсиновым закатным солнцем…А завтра  - новый день. Я точно знаю – все будет.


Лето.

Я не люблю лето.
Вся эта духота и напряженность вокруг - это не по мне.
Летом слишком много яркости, буйства красок, бесконечно сменяющихся, словно слайды, картинок.

Лето не вдохновляет - оно одурманивает своим теплом, ослепляет солнцем и ярко-желтым цветом подсолнухов на июльских полях, обнимает со всех сторон морем и шумит эхом далеких кораблей в больших ракушках на пляже.

Я не против лета, но любоваться им могу лишь со стороны. Мне хочется закупорить его в бутылку, как вино, и поставить в укромный уголок, доставая на свет лишь по особым случаям.

Совсем другое дело - осень. Бархатный сентябрь с его indian summer. Октябрь, мятежный месяц, но я люблю его. Ноябрь - он для меня особенный. Уютные теплые шарфы и кофе с корицей, шуршащий ковер листьев под ногами, грохочущие львовские трамвайчики, горячий шоколад, light jazz и бессонные ночи - под увлекательные книги или долгие поцелуи. С какой стороны не посмотришь, осень - это романтика души.
Осень - это весна зимы.


Осінь.

Осінь.
В одному лиш цьому слові - стільки натхнення, стільки візерунків найтонших зворушень душі.

Я не про ті хмарні холодні дні, пожовкле листя й дощі, а про ту осінь, що красою своєю рівна весні, ту, яка випромінює голубим небом й теплими днями.

Гуляючи десь у лісі поза містом, я прислуховуюсь до дзюркотіння струмків, до шелесту листя під ногами, і ніби заспокоююсь. Дерева й кущі оповиті тонким павутинням, що майже виблискує на сонці.

Повітря сповнене запаху айстрів (чи-то хризантем), а на всьому довкола лежить тонкий сум. Я люблю ту меланхолію. Вона огортає мене і звучить у душі ноктюрнами Шопена.

Осінь...


Зима.

Здається, тільки нещодавно був вересень,
жовтогарячий жовтень та починався барвистий листопад,
а вже сьогодні – останній день осені.
Звісно, осені не останньої – попереду ще обов’язково будуть інші,
проте саме слово «останній» несе в собі трохи меланхолій та печалі,
й завжди трохи сумно, коли знаєш: завтра починається зима.

Якщо осінь – це весна зими, то зима – це просто зима.
Її важко з чим-небудь порівняти. Зима – це біле, як вата, небо,
сніг та теплі рукавички, чай з ромом та імбирне печиво,
теплі коцики та різдвяні оповідання в стилі Діккенса.
Я не люблю зиму. Лише певний час радію новорічно-різдвяній метушні,
а потім знову починаються холодні будні, січень та лютий.
Проте зима потрібна.

Принаймні для того, аби навчитися більше цінувати прості речі та ним радіти – теплому чаю, затишній домівці, добрим людям, які зігрівають посмішкою.
Після зими особливо цінуєш сонячні дні та високе блакитне небо,
радієш першим квітам, радієш навіть просто так, без причини.

Взимку теж є свої приводи аби радіти.
Радіти хоча б цим довгим зимовим вечорам,
коли час плине повільно й так добре пишеться.
Хочеться писати казок та теплих історій – про подорожі, кохання й маленькі дива.

Відраховувати дні до нового року, а потім – рахувати дні до весни.
Добре, коли є, на що чекати.