9, 4 Фемiнiзацiя

                Мій тесть, Олексій Баглюк, працював в шахті. Пішовши на пенсію, він влаштував свою дружину Мотрю вантажником у відділ робочого постачання тресту "Рутченківвугілля", а сам працював за неї, заробляючи і їй пенсію. Перевтомившись на роботі, він вдома ліг відпочивати й заснув так, що заснуло і його серце, заснув навіки. Якби його вчасно розбудили, як сказали про те доктора, тоді він прожив би ще багато років, бо Олексій мав відмінне здоров'я. Так помер дуже хороший чоловік, який всіляко намагався налагодити в моїй сім'ї спокій та взаєморозуміння, але безуспішно.

                Олексій Баглюк, був високим, кремезни за статурою, та спокійним і мовчазним. До 1941 року він працював машиністом паровоза в Дніпропетровській області, а під час війни його не призвали до армії, оскільки робітники залізниці вважалися військовослужбовцями залізничних військ. Опинившись в німецькій окупації Олексій продовжував працювати машиністом паровоза. Після того, як окупанти німецькі змінилися окупантами російськими, Олексій потрапив в розряд військовополонених і був відправлений разом з іншими військовополоненими в місто Сталіно на відновлення Рутченківського Коксохімічного Заводу.

                Серед полонених Олексія Баглюка узріла Мотря, малоросла і гранично худа молода жінка родом з Курської області. Вона працювала на тому ж заводі й намагалася всіляко привернути до себе увагу Олексія, роблячи йому різні послуги.
                - Він виявився тим чоловіком, про якого я мріяла усе життя, і ім'я у нього виявилося таким, яке мені подобається найбільше, - розповідала мені Мотря, моя теща.
                Високий, стрункий, кремезний – це той критерій, по якому оцінюють мужика російські жінки.
                "Головне - вітрина, а на вітрині має бути самець"! - це я часто чув від російських жінок.
                Інші чоловічі характеристики російських жінок мало цікавили, тому що від російських мужиків, які в тверезому стані бувають украй рідко, жінки нічого корисного, окрім сексуального задоволення не могли отримати.

                Мотря добилася того, що Олексій перейшов жити до неї на квартиру. Після звільнення з полону і отримання документів вільної людини, Олексій продовжував працювати на коксохімічному заводі і збирався з'їздити у відпустку на станцію Верховцеве. Там його чекала дружина і син Володимир 1940 року народження. Несподівано почала збиратись і Мотря до своїх родичів в Росію. Отримавши відпустку, Олексій поїхав у Верховцеве, а Мотря поїхала в Росію.

                Пробувши у відпустці з дружиною і рідним сином, Олексій вирішив покинути Мотрю й повернутися додому, до своєї жінки й сина рідненького. З Мотрею у Олексія шлюб не був зареєстрований, а його син Володимир був народжений в зареєстрованому шлюбі.

                Олексій поїхав в Сталіно, щоб звільнитися з роботи, а там його зустріла Мотря з дитиною на руках. Вона сказала Олексію, що була вагітною від нього, але йому про це не говорила, а вагітність її була непомітна, бо у неї така фігура, але дівчинку з нез'ясовних причин вона народила досить великою. Також вона сказала Олексію про те, що в Росії вона не народжувала. Народила ж вона дитину в потягу, а з потягу її забрали в лікарню на станції Ясинувата.

                План Олексія повернутися до своєї жінки й сина зруйнувався, бо йому тепер треба було піклуватися про долю і здоров'я доньки, що несподівано з'явилася на його життєвому шляху. Мотря отримувала на дівчинку грошові перекази таємно від Олексія. Сусіди Мотрі про це знали від поштарки, але Олексію нічого не говорили. Сусіди ж і посвятили мене в цю таємницю. Так і помер Олексій, не знаючи про те, що відмовився він виховувати власного сина, тільки для того щоб присвятити своє життя підкинутому йому зозуленяті.

                За місяць після похоронів Олексія до нас приїхав його син, Володя Баглюк. Доля Володимира була жахливою, як і у багатьох дітей в епоху  інтернаціонального матріархату. З Володимиром я був знайомий, бо у травні 1970 року я приїжджав у Верховцеве, де познайомився з ним і його матір'ю. Його мама була високою, стрункою чорноволосою красунею.

                Гостював Володимир Баглюк у нас два тижні. В день його від'їзду моя дружина була на роботі, тому проводжав його на потяг я. На залізничному вокзалі Володимир запропонував мені зайти в ресторан. Останні дні перед його від'їздом я помітив, що у душі Володимира проходить якась болюча боротьба. Тепер я зрозумів, що він хоче зі мною поговорити на тему, яка його надзвичайно турбує. У ресторані Володимир замовив пиво, відмовившись від моєї пропозиції узяти коньяк або горілку. Про те, що моя дружина не доводиться йому рідною сестрою, я не сказав і говорити на цю тему не збирався.

                Володимир відпив з келиха трохи пива і почав виливати мені свою душу:
                - Коли мій батько в сорок восьмому році приїхав до нас з міста Сталіно у відпустку, мені було вісім років. Він обіцяв нам звільнитися з роботи і повернутися додому назавжди. Відпустка у батька закінчилася, він поїхав в Сталіно, а ми з мамою довго чекали його, але батько не приїжджав, і листів від нього не було. У тривозі і хвилюванні ми з мамою зібралися й поїхали розшукувати батька. Ми знайшли батька через відділ кадрів на заводі, де він працював, й цілу добу пробули з ним.
                На другий день мій батько і Мотря проводжали нас на потяг. Коли дали сигнал до відправлення потягу, я голосно закричав: "Папа!", і кинувся до батька. Батько підхопив мене на руки, і ми обидва вголос заплакали. Мотря стала смикати батька за руку: "Відпусти". Мене підхопила мама і зі мною на руках увійшла в тамбур вагону. Потяг рушив. Я стояв в тамбурі і ридав, а мати тримала мене за руку. Поряд з вагоном біг батько і намагався мені щось сказати, але із-за ридань і сліз вимовляв щось нечленороздільне.
                Ця подія травмувала психіку батька, внаслідок чого він потрапив в психіатричну лікарню, де йому довелося пробути два роки. Я ж озлобився на несправедливий світ людський, зв'язався із злочинним світом, а через декілька років потрапив в місця позбавлення волі. Звільнився я з табору після того, як мені виповнилося вісімнадцять років. На волі я пробув менше року і знову потрапив в табір на довгі десять років. Тепер уже мені, як рецидивістові, довелося відбувати термін "від дзвінка до дзвінка".
                Звільнився я і одружився, але, в умовах узаконеної державою фемінізації, зберегти сім'ю я не зміг. З дружиною я розійшовся, не зумівши їй пробачити зраду. У мене є син, а я, так само як і мій батько, не виховую сина і не знаю, що з нього вийде. Нам з тобою обом вже по тридцять три роки і я прекрасно розумію, що якби мій батько тоді повернувся додому, у мене було б зовсім інше життя, і я не був би злочинцем.
                Я два тижні прожив у вас, бачив життя моєї сестри і твоє життя. Валентина - моя сестра, але я тобі скажу - на твоєму місці я вбивав би її довгою тяжкою смертю. Більше я тобі нічого про неї не скажу. Ти для мене, як рідний брат.

                Володимир Баглюк поїхав додому, так і не дізнавшись, в ім'я чого він жив без батька і заради чого була зіпсована його доля.

                Убити дружину в порятунок дітей? - це не для мене. У житті іноді відбуваються акції, коли чоловік вбиває свою дружину в ім'я порятунку своїх дітей. Така подія відбулася майже поруч з будинком, в якому я жив.
                Жінка, яка жила по сусідству з моєю дружиною, вийшла заміж за доброчесного чоловіка. Він працював в шахті, добре заробляв, і побудував собі добротний будинок. Він був українцем, а одружився на російській жінці. Російська жінка, народивши двоє дітей, продовжувала вести спосіб життя вільної жінки. Нарешті її чоловік не витримав ганебного становища бути в шлюбі з повією. Він поклав п'яну дружину, як курку, на поріг будинку і одним помахом сокири відсік їй голову, зробивши повне і безапеляційне відпущення усіх її гріхів перед своєю і громадською совістю. Після цього він сховався на горищі свого дому. Звідти він спостерігав за похоронами дружини і слухав все, що говорять про нього люди.
                Батьки його дружини біля труни своєї дочки публічно заявили:
                - Наш зять не винен. Відбулося правосуддя.
                Після того, як похоронна процесія віддалилася з двору, визволитель дітей від поганого виховання розпусної матері, відправився в міліцію з повинною.

                Батьки моєї дружини жили в сусідньому будинку відносно будинку, в якому жила моя мати. Як моя мати, так і батьки моєї дружини жили в одній кімнаті з підселенням в двокімнатних квартирах. Діти мої жили у батьків дружини, а я жив в кімнаті своєї матері.

                За два тижні після мого повернення з Вуктила в Донецьк, мені довелося побачити одного з коханців своєї дружини, бо він приїхав до неї з Темрюка. До того ж, останнім часом моя дружина іноді по декілька днів підряд зовсім не з'являлася удома. Я не запитував у неї, куди і навіщо вона зникає, бо вже звик до її витівок, і тому мені було все одно.

                Я продовжую носити той хомут, який повісив собі на шию, усупереч волі Неба. Мені люди часто говорили:
                "Чому не розійдешся з жінкою, яка веде розпусний спосіб життя і не приховує це від людей? Що ж ти робиш? Подумай про себе".               
                "Дітей шкода", - відповідав я.

                Своїм розумом, усією своєю суттю я розумів, що люди праві, але потрібний був час для того, щоб душа моя перебудувалася, погодилася з розумними висновками і підкорилася Необхідності Раціонального Буття.

                Один мудрий чоловік мені сказав:
                - Шила в торбі не втаїш, а чуже кусається. Діти виростуть, і робитимуть все по-своєму, усупереч твоїм порадам і твоїм бажанням, бо виховуються вони в атмосфері нешанобливого відношення до тебе.

                Цей мудрий чоловік писав книги, ніде їх не друкував, але зберігав свої рукописи на горищі.
                - Чому не публікуєш? - запитав я його.
                - Мені слава не потрібна. Пройде багато років, і хтось знайде мої рукописи. На той час все зміниться. Здивувавшись виконанню моїх пророцтв, мої праці, можливо, опублікують, хоча розумної користі від цього не буде.
                - Потрібно опублікувати зараз, попередити людей про небезпеку їх дій.
                - Людство на Землі створене, як синами Неба, так і ангелами Пітьми, але панують на Землі слуги Пітьми, тому будь-яке попередження про Небесну Кару не зупинить Людство. Попередження змусить агресорів шукати обхідні шляхи, щоб продовжити злочинні дії і уникнути покарання. Мудрості у людей немає, тому вони піклуються про сьогоднішні потреби, не замислюючись про неминучість покарання, і чим пізніше воно настане, тим більш катастрофічним буде.

                Чи багато в Росії талановитих людей? Величезна кількість! Я їх зустрічав на неосяжних просторах Росії майже в усіх населених пунктах, в яких мені доводилося бувати. Ось тільки їх не видно і не чутно.

                Мені доводилося бувати на обласних оглядах художньої самодіяльності. Я бачив і чув таланти-самородки, заміни яким знайти неможливо. Наприклад, на обласному огляді художньої самодіяльності, що проходив в Донецьку в 1963 році, в палаці культури імені Івана Франко, співав один тенор з Маріуполя. Який тенор! Такого голосу і такого виконання арій з опер Джузеппе Верді мені не доводилося чути. Журі і глядачі в залі кілька разів просили тенора повторити виконання арій і ще що-небудь заспівати. Де цей талант? - як працював він на заводі в Маріуполі, так і залишився там.

                Чому цей хлопець, і подібні до нього таланти, не стали відомими співаками для громадян СРСР? Та тому, що синкам "богом обраних" паразитів роду людського, котрі коливають немилозвучними голосами повітря в російських театрах, довелося б не лише потіснитися, але і зблякнути на тлі талантів корінних націй Російської Федерації.

                Недалеко від палацу культури шахти "17-17 біс", по вулиці Саврасова жив поет, Петро Великий. Самородок! Я іноді приходив до нього послухати вірші і поеми, які по співучості і змісту не поступаються великому А.С. Пушкіну. Петро теж зберігав на горищі свої твори, з тієї ж причини - не бажаючи віддавати свої творіння на наругу пануючої в Росії паразитократії.

                Мені доводилося спілкуватися з доморослими поетами в Темрюці і у сусідній Білоцерківці, на Далекому Сході і на Уралі. Серед сірих робіт були і таланти, але залишилися вони невизнаними і невідомими у своїй власній країні. Можна тільки уявити собі, яких еволюційних вершин досягла б Росія з її могутнім інтелектуальним потенціалом, якби цей потенціал був затребуваний і захищений державною структурою.

                Моє дитинство пройшло в епоху політичного диктату. Політичний диктат і цілеспрямоване знищення поневолених Росією національних культур створило сприятливий гумус, на якому виникла величезна кількість кримінальних організацій. При Хрущові комсомольцям надали право оздоровити культуру народу. Я включився в цю боротьбу. Молодь швидко і ефективно оздоровила культуру населення до терпимих меж.

                При Хрущові в армії не було "дідівщини". У коротку епоху "Золотої Молоді" 1957-63 рр. відношення між молодими людьми і в середовищі усього народу були приємними і корисними. При Хрущові люди повірили в себе, бо можна було вчитися у вузах і отримати роботу за фахом після закінчення навчання. Колективний інтелект народу різко зріс і виразився величезною кількістю наукових відкриттів в СРСР. Це був час колективної мозкової атаки, яка проявилася в телепередачі "Що? Де? Коли"?

                Хрущовська епоха відкрила Людству дорогу в космос. Були великі надії на те, що незабаром народ побудує дієвий комунізм, і я в це повірив. Якби культура народу продовжувала розвиватися в тому ж дусі, то комунізм, не диктаторський, а гуманний, можливо, став би реальністю. Але! Відродження національних культур і становлення порядку в країні стали б непереборною перешкодою на шляху до влади і особистого збагачення казнокрадів, злодіїв, грабіжників і хижаків інших мастей.

                "Золота молодь", в середовищі якої я обертався і виховувався, залишила мені найкращі спогади. У будь-якому населеному пункті, прийшовши на танці або на вечір молоді, завжди можна було виявити дві-три молоді особи жіночої статі, з якими можна було без проблем отримати сексуальне задоволення. Ось тільки підходити до таких "дівчат" і спілкуватися з ними було ганебно. Так було до тих пір, поки не підросло нове покоління молодих людей, народжених після 1945 року і вихованих з любов'ю до "made in не наше".

                Після Другої Світової війни у духовному світі з'явився новий "спаситель", Ошо. Вплив цього "месії" на людські маси, так само як і усіх інших відомих з історії "спасителів" привело людство до катастрофічних наслідків - з'явився масовий психоз паразитизму і розпусти. Деградація людства вступила в новий виток розвитку. Тепер уже знайти дівчину доброчесного виховання було надзвичайно важко.

                При Брежнєві про бальні танці і приємний час відпочинку в робочих клубах залишалося тільки мріяти. Тепер на танцях, які в народі називалися "гоцалками", хлопці бездумно трясли своїми задами і лізли брудними лапами дівчатам під спідниці. З'явилася нова система пропуску дівчат на танцмайданчик - хлопці мацали дівчат. Дівчат, у яких під спідницею були трусики, на танці не пропускали.

                Процес руйнування сімей став загрозливо збільшуватися. Число розлучень неухильно наближалося до числа новостворюваних сімей. Загострилися конфлікти між чоловіками і жінками із-за жіночої природної полігамії і чоловічого прагнення зберегти прямий генетичний зв'язок з Творцем Всесвіту.

                Через три місяці після смерті мого тестя напередодні свята Нового, 1974 року, до мене прийшла моя теща і сказала, що мене хоче бачити моя дружина. Я прийшов до Валентини, а вона у присутності своєї матері мені заявила:
                - Я народилася "сучкою", живу як "сучка" і помру "сучкою". Я знаю, ти любиш дітей і про них піклуватимешся, тому давай розійдемося.
                - Я радий, що ти зважилася на благородний вчинок, назвавши речі своїми іменами. Давно б так.

                Я розводився з Валентиною. На суді вона мене звинувачувала в усіх гріхах. Я ж сказав судді:
                - Так, я винен. Я розвожуся, тому що у мене є жінка, у якої від мене скоро буде дитина.
                Я збрехав заради того, щоб не було затримки з розлученням. На мій подив суддя став звинувачувати не мене, а Валентину, і довів її до сліз. Ймовірно, суддя щось знав про моє з Валентиною спільне життя.

                Через півтора роки після того, як в Донецьк до нас приїжджав Володя Баглюк, приїхав в Донецьк і дядько Микола - рідний брат мого покійного тестя, Олексія, але про його приїзд я не знав, бо з Валентиною я вже не жив. Одного разу в двері моєї кімнати постукали. Несподівано для мене до кімнати увійшов схвильований дядько Микола:
                - А тут зовсім інший порядок в квартирі і інший світ! Здрастуйте, і вибачите мені за раптове вторгнення. Я вже більше тижня знаходжуся тут в гостях. Я запитував у твоєї колишньої дружини і у Мотрі, де ти живеш, але вони мені не сказали. Нарешті, я звернувся з проханням до сусідів. Сусіди й показали мені, де ти живеш. Володя, чи не бажаєш ти поспілкуватися зі мною? Якщо ти згоден, то чи не краще нам піти в парк і де якийсь час подихати свіжим повітрям?
                - Здрастуйте, дядько Микола! Я радий, що знову бачу Вас, і дивуюся Вашій сміливості, бо від Вашого вчинку не будуть в захваті ні Валентина, ні Мотря. Звичайно, я із задоволенням проведу з Вами час.

                Не знаю, чи говорив хто-небудь з сусідів дядькові Миколі про те, що Валентина не рідна дочка його покійного брата. В усякому разі, я йому теж цього не сказав.

                У парку ми з дядьком Миколою ходили по алеях, а він мені викладав свої роздуми і свій біль:
                - Я не міг поїхати звідси назавжди, не побачивши тебе і не поговоривши з тобою. Не потрібно запитувати чоловіка про його походження - досить увійти до його двору або квартири. Занадто велика різниця твого домашнього побуту і побуту твоїх дітей. Раніше одружувалися, знаючи все про майбутню дружину, а що ти знав про Валентину? Хоч ви і були сусідами, але один про одного нічого не знали, та і жили в умовах вигрібної ями, де зібралися покидьки різних національних культур. Валентина приїжджала до нас у гості на станцію Верховцеве, коли їй було шістнадцять років. Її брат Володя тоді ще знаходився у в'язниці. У нас у свободі Валентину ніхто не обмежував. Вона ходила вечорами гуляти з місцевою молоддю. За нею до нас приходили хлопці. Одного разу я запитав у Валентини:
                "Чому до тебе приходять тільки хлопці, без дівчат?".               
                Валентина нам відповіла, що дівчат вона не любить.        Жителі станції Верховцеве вирощують овочі і возять їх поїздом в Ленінград на ринок. Це дає невеликий, але необхідний грошовий прибуток. Одного разу поїхала в Ленінград торгувати і мати моєї дружини. Теща моя жила наодинці, тому вона попросила Валентину побути в її будинку на час своєї відсутності. Ми з дружиною трохи хвилювалися, оскільки Валентина в чужому будинку була одна, і могла статися яка-небудь неприємність. Пізно увечері я з дружиною пішов відвідати Валентину. Двері у будинок були прочинені, а у будинку яскраво горіло світло. Ми увійшли до будинку і від здивування деякий час не могли вимовити ні слова. Тут було сім хлопців, а Валентина, абсолютно гола, сиділа на колінах у одного з них. Окрім Валентини у будинку не було жодної дівчини. На наше обурення Валентина заперечила:
                "А що тут неприродного?". Ми попросили її негайно виїхати від нас додому.
                Другого дня зранку вона поїхала в Донецьк, а увечері до нас прийшов дільничний міліціонер.
                "Де ваша гостя" - запитав він.
                "Поїхала додому" - відповіли ми, передчуваючи, що Валентина вчинила щось ще ганебніше, ніж вчорашній її вчинок.
                "Ваша гостя учора увечері на вокзалі роздяглася і в чому мати народила, пританцьовуючи, повільно пройшлася у супроводі групи хлопців по перону уздовж ленінградського пасажирського потягу. Тепер у мене неприємності по службі" - розповів нам міліціонер.
                Ось так зганьбила нас Валентина перед усіма жителями нашого містечка, а перед пасажирами з Ленінграда, українську націю. П'ять років тому ми познайомилися з тобою і раділи, сподіваючись на те, що Валентина перевиховається.

                Перевиховається? Як би, не так! Я знав про цей випадок. Роки три назад про свій "подвиг на пероні" мені розповіла сама Валентина, явно пишаючись своєю емансипацією.

                Мені мама говорила:
                - Людина до всього звикає, а жінка набагато швидше за чоловіка, бо так потрібно Природі, тому наші предки влаштовували своїм дочкам браки, керуючись закономірністю "приживеться-злюбиться". Є народна приказка: "Якщо сука звикла за возом бігати, то вона і за саньми побіжить". Тому: "Якщо жінка пізнала другого чоловіка, то він у неї буде не останнім". Також є ще одна приказка: "Зарікалася свиня лайно жерти, але, свиня біжить, а ось воно - ще одне лежить".

                Статистичні дані 2000 року по США говорять: "Кожна третя дитина народжена американськими жінками не від своїх чоловіків".
                А хто-небудь підраховував, скільки людських трагедій відбувається в Росії унаслідок того, що жінки підкидають своїм чоловікам зозулят? Якщо ж хтось і наважиться це зробити, то він буде знищений правлячими політиками і христовою релігією. Фемінізація людства знищує національні культури – це головна зброя паразитів роду людського, бо нації є непереборною перешкодою на шляху до світового панування.