Зоряне небо

  «Я просто хочу загорнутися в зоряне небо і сховати свій біль. Я хочу, щоб і ти була завжди тут, завжди поряд, ну, нехай хоч на мить, хоч на спогад…»


  Великі міста, великі країни, і лани, і ліса, вода, моря і небо. Мчить крізь повітря і простір автобус. Прозоре стекло – то велика вітрина, що показує фільм на швидкій перемотці. Там дерева, дома, інші люди, в кожному інші світи. Але у монотонній зміні кадрів губиться єдина людина в автобусі біля вікна. Її не хвилює ні фільм за вікном, ні люди напроти. Вона, підпираючи головою вікно, бачить свій особистий фільм, повертається до свого особистого світу. Де тільки спогади, спогади, спогади…

  Вона дивилася на нього своїми великими, такими коханими, карими очицями, ніби більш нікого не існувало. А він лише мріяв, щоб  ті очі ніколи не відвертались. Бо те, як тільки вони всміхались, ніщо не зможе замінити.
- В тебе дуже гарна посмішка, не полишай її. Будь ласка. Ніколи… - вона причаровувала, і він нічого не міг з собою зробити.
- Навіщо ти це зробив?! – вона легенько штовхнула його у груди. – Я ж тепер завжди буду всміхатись…

  І знову дорога. Вже більше не повернеться те, що було, не обернеться час назад. Вона більше не хоче втрачати, далі змінювати близьких коло себе. Чому не можна прямо зараз зупинити автобус і підібрати усіх, хто залишився на попередній зупинці життя. Невже більше ніколи не буде бачити, слухати і відчувати його тепло, долоні в долонях, його дотик, його жарти, його сміх. Так не має бути, щоб люди блукали, шукали один одного всюди, страждали від втрат. Так боляче, боляче, боляче,…коли віднімають відстань і час таких дорогих і важливих людей.

  Вона так боялася втратити, хоча знала, що він не назавжди, не завжди буде поряд. Вона знала, що буде треба їхати, але лише думка вбивала,  забирала будь-яке бажання далі споглядати, як втікає час, як повільно приходить розуміння, що  треба буде відпустити.
- Тільки тримай мою руку, наче в останнє,… - повторювала кожен раз, щоб відчувати його поряд якнайсильніше, щоб запам’ятати цей дотик якнайдетальніше. – Коли я ще поряд. Тільки тримай! І веди за собою. Тільки не відпускай, я ж бо сама не зможу…

  «…не зможу…», - промовила дівчина губами. За вікном проносяться будинки, споруди, парки, наче одна нескінченна полоса відносить ще далі. Так хочеться повернутися в початок, коли ще нічого нема, але це неіснуюча розкіш: є спогади, є люди, розкидані долею по світі, є почуття, їх не стерти ніяк… Життя накопляє у головах страждання і біль втрат, зберігаючи спогади про найкращі моменти, які не відновити.
 
  Цей автобус страждань прямує до аеропорту. Майже всі пасажири стікають слізьми. А вона навіть не може плакати. У горлі став обтяжуючий вузол, який заважав говорити і навіть дихати. Боляче. Вона скоро побачить своїх старих друзів, що з ними так багато пов’язано, але ми так швидко звикаємо до тих, хто приносить задоволення, до приємних, до тих, хто змушує всміхатися, до відчуття… так швидко. Так боляче, наче відтяли цілий шматок чогось усередині, у самому центрі така нестерпна порожнеча.

  Душно. Душно дихати, думати, тяжко. Бо по вікну вже біжать сльози,  і за вікном пішов дощ, шумно вистрибуючи по даху, відбиваючись кожною краплиною на душі, вібруючи всередині. На екрані знов проносяться вулиці, вікна залиті, будинки, що стікають, як кров’ю, водою. Утікає дощ крізь стік по трубах, утікає весна, і немов би знову грудень. Бо знову холодно! Утікають, розриваючи долоні, люди. Утече любов, і її уже не повернути… Утече і біль… Колись його не буде! А доки треба кожну хвилину знаходити сили, щоб  далі дихати без настільки важливої частини самої себе. І вже  зупинився автобус, і закінчилась нестерпне мовчання, яке почнеться ще не раз. Дівчина останній раз прощається з новими, але вже такими близькими, друзями, востаннє може доторкнутися до когось, хто підтвердить, що це був не сон, не мрія, це було. Але ж цей біль не порівняти із тим, як їй знов хочеться до нього, обіймати. Вже сказані давно усі слова прощання. Вона робить останні кроки трапом, сідає, знову скло, але пейзаж вже зовсім інший, зорі. Як, підіймаючись у небо, літак відриває шасі від землі, так розривається навпіл життя, розривається такий тендітний, майже невловимий зв’язок, надія. Ще декілька годин – і зовсім різні континенти!...

***
  Вона поїхала, і начебто не стало повітря в легенях. Тяжко. Тяжко думати, що більше ніколи її не зустріне знов. Хлопець попрямував додому. Він йшов, не звертаючи уваги ні на що навколо, він ніяк не міг перестати думати про неї, про те, що було, про те, що скінчилось в житті, але не в його голові, його свідомості. Він не помічав нічого, навіть автівки, яким доводилося оминати задурманеного хлопця. Парубок бачив перед собою тільки кожен її жест, кожен погляд, йшов, минаючи вікна, вікна,.. вулиці, вулиці, знов вулиці... Навіщо? Він більше не захоче кохати іншу, коли її не буде поряд... Хлопець лише згадував  її дотик, її дихання, кожну інтонацію, що лунала, ніби з далекої давнини. Він навіть не зрозумів, як дістався дому, бо було все одно... Схоже на одержимість, і він це  прекрасно розумів, але не виходило інакше, вона не йшла...

  Раніше... Її чарівне волосся завжди потрапляло йому до рота. Які ніжні спогади. Вернути хоча б це, коли вона була так близько. Така рідна. Він вже не може нічого зробити, тільки чекати, тільки мріяти, тільки згадувати...
- Крихітко, ніжна, маленька, кохана, коли ти вже знов будеш рядом? – він знову прийшов на той берег, звідки вони разом, тримаючись за руки, із веселим гамором забігали у воду, розплескуючи її навкруги.
 
  То було щастя - він знав, вона відчувала. Але зараз вона вже була за тисячі миль звідси. Хлопець опустився на вологу, холодну гальку. Навколо нікого не було, він був зовсім один – ніхто не ходить на пляж за такої осінньої погоди , у таку годину. Але він приходив сюди кожного дня, як на роботу, замість роботи, замість навчання, замість сну... Тут хлопець відчував якусь подобу її присутності поряд. Він дивився на хвилі, що невпинно то підкочувались ближче, то знов утікали назад, безцільно, без інтересу. Кожен камінчик тут нагадував йому її. Але й без того він не міг її не згадувати, не хотів. Думки про неї надихали, допомагали жити, не здаватись, продовжувати йти. Кохання до неї не давало втрачати відчуття себе, світу. У цих спогадах можна було сховатись. Але цього було недостатньо, світ був не цілий без неї поряд, навіть власна свідомість більше не влаштовувала. Часом було так моторошно повертатись у світ, в якому нічого немає, настільки рідного, настільки важливого, що хотілося просто зостатися на тім березі назавжди... і чекати, доки вона повернеться...
- І начебто далеко, і наче не побачу... То неможливо! Але вірю і вірою іду до краю, де зорі поринають у синюю безодню... – він часто приходив до моря увечері, коли сонце вже сіло, і він знову міг побути на самоті, ведучи німий діалог із зірками, що були чистою ніччю всюди, відображаючись морською гладдю...    – Як ті зорі, що світять крізь ночі на мене, хочу бачити, чути, знов тримати долоні , торкатись твоїх щок,  загорнути, стати небом для тебе...

  Час йшов, життя йшло, але все, як у тумані. Парубок ходив на навчання, здавав заліки, працював, проводив час з друзями, рідними, але все це здавалось настільки неважливим, несуттєвим, таким безглуздям. Відчуття недокінченості, неповноцінності ніяк не залишало, але сильнішало кожного дня, постійно.
- Я не хочу, не розумію. Я просто кожну хвилину про тебе мрію. Здається, люди називають це навіженістю. Але я не можу інакше, ніяк. Тільки те, що десь у світі є ти, ти існуєш, відчуваєш, змушує жити далі, з тобою на одній планеті. Я знаю, що ти бачиш ті самі зорі, які я бачив декілька годин тому, ти дихаєш  тим самим повітрям. Я знаю, ти так само приходиш до моря, хіба що іншого, в іншій частині світу, і поринаєш у ті самі спогади, в які з цього берега заходжу я.
 
  Безодня. Божевілля. Але ніяк інакше. Ходити вулицями, де вона ніколи не з’явиться (тільки уві сні, у мрії), було нестерпно. Люди, які проходили повз тільки дратували, тільки тому, що там ніде не було її. Він шукав свою дівчинку кожного разу, хоча знав, що його бажання ніколи не справдиться. Але таке маленьке, беззахисне відчуття надії підіймало стан, очі, дух... Надія вмирає останньою, хіба що така крихітна...
- І всюди, всюди твоя маківка... Я намагаюся спіймати твоє обличчя, хоча б подобу, але його ніде нема, - хлопець вдивлявся у кожного перехожого, але ніхто не був навіть схожий на неї. Ніхто, - і тисячі, і тисячі... але не ти... Бо твоя посмішка безцінна, її я зміг би впізнати і через тисячі років.

  Одержимість. Хвороба. Минаючи вулиці, будинки, дороги, людей безмежжя, він вже не може кохати іншу, навіть коли її нема, бо часом вона бачить ті самі зорі.
- Незважаючи на відстань, незважаючи на милі, я продовжую плекати, я кличу твоє ім’я. Я чекаю, як ти почуєш. Я продовжую шукати, крізь простір, незважаючи на біль, - так боляче без такої важливої частини самого себе. Боляче, але ніяк інакше, бо без надії немає сенсу жити.

  Він часто згадував цілісні епізоди з ЇХ життя. Як він обожнював її посмішку, її великі оченята і це обрамлене чарівним волоссям обличчя. Здається, він кохав кожне місце, кожну клітинку... її... Спогади про неї були такі теплі, навіть взимку вони гріли зсередини... Він навчився не звертатися до них на людях, при друзях, але кожної хвилини наодинці – тільки вона заповнювала всю свідомість. Нехай люди кажуть: то безумство, божевілля – що завгодно... Він міг, як дурень, всміхатися сам собі, коли знов згадував про неї...
- Ти просто мусиш всміхатися, а не плакати.., - казав він їй у самого автобуса, загортаючи у себе. –У будь-якому разі, бо посмішка продовжує життя. Я буду теж всміхатися. Бачиш? – її великі очиці, повні солоної води, зовсім червоні, змучені, так довірливо дивилися у самі його очі, в середину, слухали. – Бо ми маємо прожити стільки, щоб я знов зміг побачити твою посмішку... І може це здійсниться не завтра, і навіть не через рік, може через століття, але у нашому житті...
 
  Зараз вона була так далеко, така недійсна, тільки мрія... «Її губи на чашці...»... Така ламка, така тендітна... Як зберегти її в руках, якщо боїшся втратити хоча б крихітну деталь... Віра слабшає, але не помирає: « І корені волосся посивіють, а я все ж таки знайду свідоме відчуття тебе...».

  І знову той берег, знову зорі... Ніби тільки вони розуміють його біль... Зірки падають з неба і потрапляють у синє-синє море. Хлопець кожного разу загадував те саме бажання... Лише одне. Лише одна вона, щоб була поряд. Ось так сиділа поряд із ним і дивилася на ці зорі, зараз... Він закривав очі, бо так її образ був краще видний... Він закривав вуха, бо так він глибше поринав у себе, у спогади... Люде кажуть це божевілля. Хай так, та тільки легше не стає... ні з часом, ні з новими знайомствами, простіше не стає...

  Розплющиш очі – і її обличчя тане, як сонце, що сідає за горизонтом. Але воно не зникає, залишаючись стрункими рисами в повітрі... «Бо я кохатиму до скону, як зорі світять в темну ніч...». Так хочеться відчути її дотик, торкнутися тонкої м’якої шкіри, губами..., але не поряд. Так хочеться, щоб його маленька бачила те саме море, той самий захід сонця, загадувала бажання, коли у воду поринає саме ця зіронька...
 
  Хлопець знає: вона жадає того самого... але на зовсім іншому березі, сидячі на піску, її вкриває інше море, та небо на нас всіх одне. Єдине небо, єдині зорі...
Ще зоря впала...
- А може теж... Сховатись в морі? Як зіронька, що поринає в горизонт? Спочити... Але це не справді, бо навіть там я не знайду свій спокій, впаду, залишусь у глибокій тьмі... і знов без  тебе...

03.01.2015