вальс свободных людей

               
  Некоторым из них повезло - они работают, они женаты, они воспитывают здоровых детей. Но,  к сожалению, даже сейчас, когда наши параолимпийцы своими успехами удивляют весь мир, подавляющее большинство инвалидов в Украине продолжают оставаться ... фактически бесправными.               

                Мария Васыль.
                Корреспондент газеты "Факты"






Тоді (тобто багато років тому) був звичайнісінький травневий вечір. Анічогісінько не передвіщало біди. Погостювавши у свого кума, коваль Яків Гніздюк повертався додому, тримаючи заснулого п’ятилітнього Генку на своїх могутніх  руках. Та раптом татку, в голові якого  гули джмелі, спало на думку: “Щоб скоротити собі шлях, перелізу під колесами» Локомотив (без свистка попередження) рушив. Безрозсудний отець виліз з-під  товарного вагона поїзда неушкоджений, а дитя… взяти на руки не успів. Генка отямивсь у лікарняній палаті. На жаль, після операції… уже без обох ніг.
Сьогодні в селі Очеретянки - дощ ливцем.  Безногий сіроокий хлопець, у котрого зараз немає можливості виїхати на теліжці на ганок, щоб подихати свіжим повітрям,  простягається на постелі. «Боже, як мені остогиділи ці кляті  стіни! – думає чорнявий Геннадій Гніздюк, втупивши свої сірі очі потемнілу стелю, яку давненько ніхто не білив гашеним вапном. -  Щодня одне і теж: попоїли, поспали. Чому моє життя пішло шкереберть? Чом після смерті батька, я мучуся тут, у будинку-пристарілих?».
 Щоб заснути, щоб ні про що не думати, він волів випити спиртне. Проте тепер, коли він (опечалений)  дістав  з-під койки чвертку, раптом почулося: «Боже, врятуй!»
«Світлана Здогадлива – не божевільна. Вона не буде без причини так несамовито верещати, - зміркував Гена, поставивши на стіл пляжику горілки  – Мабуть, їй дійсно треба допомога!»
     Зодягатися (тим паче, чепуритися)  було ніколи. Теліжка, на яку козликом зі скочив зі свого ліжка безногий) вихором  увірвалася в ті двері, що  навпроти.  Юнак, порвавши  сорочку,  відволік  ґвалтівника з койки на  коричневий килимку, постеленому на паркетній долівці. Червоне клоччя розідраної сукні скоренько прикрило дівочі голі перса. Уставши з підлоги, Данило Петрович Згасаючи вийшов з кімнати у коридор.  Він (здивований лисий старик), даючи драла,  белькотів: «Ти ба! Півник сам каліка, а за курочку заступається».
   -Що тут, коїться? – спитала Фаїна Онуфріївна Розпорядниця. 
 Сестра-господарка, йдучи з іншого кінця коридору, спинилася біля спальні, розчиненої настіж. Пані побачила: в одрині роздягнений (в одних чорних трусах)  Гена притулив до своїх волохатих грудей  русу голівку, щоб утішити налякану голу панянку.
-Ой, що ж мені з чим дівчиськом робити? Хто її (незайману)  пильнуватиме?   -  проказала  Фаїна  Розпорядниця  –   Старечий – не той дитячий дім. Дім, звідки цих (вчорашніх учнів) сюди, у будстар,  доправляють. Провозять незабаром після останнього шкільного дзвоника,  щоб вони, хворі сироти не стали безхатченками.
   Сива Тамара Олексіївна колись (будучи здоровою молодицею) у спецшколі вчила дітей-інвалідів читати й писати. Вона (колишній педагог Фаїні Розпорядниці боязко підказала: «Гена та Світлана – розумні  Мо, най  спробують, ніби в купе…»      
Казенний дім – не власний особняк. Тут, у будстарі, чоловік та жінка, які офіційно не  взяли шлюб, не мають права можна жити в одній кімнаті.  Проте Фаїна  Онуфріївна, глянувши на голу заплакану панянку, яка вже трішки заспокоїлася в міцних парубка, мовчки вийшла з бабусиної спальні в довгий прямолінійний коридор   Неговіркий Гена поволі відпустив Світлану зі своїх дружніх обіймів. Безногий, підштовхуючись колодочками об підлогу, викотився  на теліжці в коридор, щоб повернутися «до свого  барлога».

Картина №1
Село Очеретянки. Будинок-пристарілих. Кімната баби Томи
 Баба Тома. (Старушка лежить на койці) Думаю, сестра-господарка не заборонятиме вам, молодим, жити разом; але  обачна  пані воліє, щоб вони зійшлись самі,  буцімто без її відома.
Спинальниця,  пересівши з ліжка на синє сидіння, підкотилася на інвалідному візку до шафи. Голій юнці замість тієї сукні, яку зідрав дід, треба було вдягнути щось інше. Вона зняла з вішалки свій червоний спортивний костюмчик.
  Світлана.(Натягує червоні  спортивні штанці)  Тамаро Олексіївно, почавши жити в селі Очеретянки, я стала християнкою. Я спати з чоловіком  до шлюбу не погоджусь.
Баба Тома. А ти, дочко, що?.. Хочеш, щоб старики, електрик  чи  сторож тебе по черзі?..
Світлана. (Бає, вдягнувши  білу футболку)  -Так-так, Ви, бабусю маєте рацію. Треба йти!  Той же з паралізованою лівою рукою дід, який жив з Геною в одній келії,  недавно помер. Його інтернатська кока  там, у кімнаті безногого Гніздюка, поки що вільна.
Світлана розчесала гребінцем своє русе волосся. Юна візочниця підкотилася до койки лежачої.  Зеленоока панна з боку повернула  старушку на спину, щоб у неї не було пролежнів. Вона,  взявши правицею кружку,  лівою ручкою трішки піднявши над подушкою сиву бабусину голівку.

- Свєто, візьми в шафі мою нову, жовтеньку сукню, -  проказала вдячна Тамара Олексіївна Жертовна, напившись водички. – Підшивши, ти її зможеш натягти? ...

- На своє весілля? З безногим однолітком?
                ***


    Прямокутна ліжниця Гени схожа на невеличку келію ченця.  Уздовж  лівої стіни стоять два ліжка; поздовж  правої  –  шафа та стіл. Біля дверей – водопровідний кран над рукомийником.
Геннадій. (Бає, дивлячись у вікно)  Свєто, не бійся!  Не замикай двері! Твій обидчик – Дід Дань -  зараз  сюди не прийде. Він, сидячи на лавці в бесідці, он грає зі своїми трьома друзями в карти.
Світлана (виймаючи платтячко зі своєї валізи). - Мій друже, ти що?.. Поки я там, у келії  баби Томи, складала в валізу свої речі, хильнув чарчину спиртного?
 Гена. (Різко) А тобі.. що?  Ти хто?  Вже моя?..  Чи, може, тепер уже твій пастор буде?.. Твій  непитущий протестант указуватиме мені, як я маю жити в своїй хаті?

Світлана розважливо промовчала.Чорнявий сіроокий Гена (тепер одягнений в зелену футболку та сині спортивні штанці, підшиті вище колін)  зіскочив  зі своєї койки на теліжку. Він виїхав  у довгий прямолінійний коридор.

Безногий, взявши у столяра дриль та молоток, скочив на бильце койки. Шугай, прикрутивши до гвіздка вірьовку,  зробив так, щоб можна було передягтися, сховавшись у келії за ширму-перегородку.
Світлана. Дякую. Мені щоразу було б незручно…  у вбиральню виїздити на колясці.
Геннадій. До речі, що стосується… твого віз-ка.. 
Пальці  правої  хлоп’ячої руки помацала спущений скат лівого  колеса, що помітно поменшав.
Світлана. (Вона, необачна запитує невчасно, миючи ту мисочку, яка досі стояла в раковині під краном недомитою.) «Генко, чи може твоя матір купити нам маленьку (з однією конфоркою) електроплитку?»
- Циць! Чуєш, Свєто, там, у коридорі?...  Прибиральниця біля наших кімнатних дверей… брязнула металевою дужкою відра.
Геннадій дістав із-під своєї койки той насос, яким можна також накачати спушені камери велосипеду. Інвалідка, котра  витерла білим вафельним рушником свої мокрі ручки, пересіла з візка на ліжко, застелене червоним покривалом. Русява панянка, лежачи на койці, розгорнула Псалтир.
Поки юна християнка, сподіваючись що Давидові слова колись втіляться в її життя,  упівголоса читала: «Господь – пастор мій. Я колись нічого  потребувати не буду», непомітно збігла година.

- Ну, ось і все, - озвався Гена, відремонтувавши дівочий інвізок. Безногий майстер складав у чорну коробочку гайки, шурупи та різні викрутки, порозкидані ним  на підлозі. Він запитально поглянув своїми сірими очима на те  покривало, яке, ніби шовкова ширма, повисло на вірьовці.

- Та знімай її, так, - сказала Здогадлива, маючи на увазі ту зелену футболку, яку Гена вимастив солідолом. -   До вечора – часу обмаль. А мені ще треба на кухню поспіти.
-  Що ж ти там, на кухні, робиш?
Панна взяла в руку брудну футболку, яку стяг з себе Гена. Вона тихо повідала:
-Я Гено, допомагаю куховаркам бараболю почисти. А  вони (добросердні) мені дозволяють на плиті… то –  домашній супчик, то – вермішельну зварити»   
-  А наша «абатиса»  тебе, Свєто, бачила?
-  Звичайно, виділа.  Зряча молодиця -  не сліпа...   
- І що?
- Ніякого грому, Генко серед  ясного дня тоді не було . Наша дикторка, балакаючи з поварихами, лиш пожартувала, що треба мене заміж видати за сердечного .
-А я, хороший?...

Усміхнена з койки пересіла в інвізок. Дівчина розчесала гребінцем свої русі коси. Її коляска виїхала у довгий прямолінійний коридор.

 «Бо-же, що ж мені ро-би-ти? – ламав голову Геннадій, коли двері їхньої кімнати  зачинилися. - Тямуща ді-вка, попри травму хребта.  -  все-таки… зва-бли-ва»   

-Ой,яка! Ой, яка! Паночка нівроку!–  насвистував Гніздюк жартівливу частівку.  -  Приведи у хату отаку – ма-ти-меш мо-ро-ку 

Сіроокий інвалід, який сів на чотириколісну теліжку, відмив господарським милом під водопровідним краном свої руки, вимащені солідом.

 Трішки згодом безногий, прагнучи увечері  стати схожим на здорового ровесника,  натягнув на  протези  нові синенькі джинси – брюки, які мати йому  купила в Одесі, на Привозі.




                ***
Надвечір гуркіт грому стих. Багряно-червоні промені сонця позолотили верхівки дерев. Високий чорнявий сіроокий парубок, зігнувши в колінах свої важкі незручні протези, присів біля неї на дерев'яній лавці. Русява зеленоока дівчина,  вбрана в білу блузку та чорну спідничку на інвалідному візку заїхала в дерев'яну бесідку.
Вони сиділи на лавці біля високого залізобетонного тину, яким навкруг огороджено будинок-пристарілих. Гена розповідав їй «дитячі анекдоти»; Світлана, буцімто не помічаючи, що Гніздюк, взявши до рота мочку, бавиться її вушком, безтурботно сміялась. Однак невдовзі Здогадлива, спитала: «Чи може, мій друже, твоя мати, куивши, привести нам маленьку (з однією конфоркою) електроплитку?»
Геннадій. (Він іронічно посміхнувся) Яку, мила, страваварку.   Хіба ти не знаєш, що старечий  - не власний дім?
Світлана. Так, це правда: куховарити нам, старикам та інвалідам,  у своїх спочивальнях не можна. Але я, Гено, сподіваюсь, тоді (коли наш бос, мов селянин, хазяйнувате на своєму обійсті)  медсестра дозволять мені, наприклад, картопельку зварити.
Гена-залицяльник, озирнувшись, довкола побачив: того двірника, який кожного вечора підмітає подвір’я будинку-пристарілих, зараз поблизу немає. Він хтів зірвати  на круглій клумбі великі триколірні садові фіалки з очком у середині
Світлана.  Не рви!  Най бабусі милуються квіткою, як вони називають, антиками
Геннадій. А  ти вийдеш за мене? ..
Парубоча  права  рука, схожа на могутню ведмежу лапу, проникла під чорну коротку спідничку; вона пестила тепле дівоче стегно; мацала вперше - так лагідно, так ніжно, так наполегливо-відверто. Русява юнка, охопила хлопця ніжними ручками. Їхні несміливі вуста, поволі наблизившись, боязко торкнулися одне одного.   
Цілуючись, Гена та Світлана не помітили, коли у селі Очеретянки стемніло.    Раптом, вийшовши на  ганок, строго зикнула-скрикнула інтернатська медсестра: «Годі вам там, на лавці лизатися! Невже ви не помічаєте, що вже стемніло?»   
 Здогадлива,  яку  Гніздюк неохоче випустив зі своїх обіймів, скоренько, защебнувши ґудзики своєї білої блузки,  руками поправила свої коси.
Візочнця розуміла: її безногий жених на протезах йти дуже швидко не зможе. Кмітлива юнка навмисно,  крутила правицею обруч колеса так повільно, буцімто нікуди вона не поспішала. Гена, крокуючи на протезах ліворуч інвізка, увійшов  у вестибюль. Замкнувши вхідні двері будинку-пристарілих,  піднялася  по сходах на другий поверх.
- Піду, гляну - мов дівчина, яка ходить своїми ніжками, мовила Світлана. – Може, лежачій бабі треба якась допомога.   Бо нянечка… чи зайде до неї?..
 .-Е2-е4, - проказав дід Дань.
 (Данило Петрович Згасаючий сидів на канапці, вишикувавши на шахівниці чорні та білі фігурки, вирізьблені з дерева.)
-Е7-е5.
     Гніздюк,  зігнувши в колінах скрипучі протези, присів на дивані. Тимчасом Світлана мала на думці поїхати "у квартиру баби Томи".  Проте Здогадлива котилася на інвізку повільно, неспішно. Обачна вона  збагнула: «Треба котитися так, щоб, щоб підніжками коляски не збити з ніг ту старушку, котра стояла в коридорі  біля своїх ходунків!»
- Проробити їй, синку, масаж, Мо твоя любка, котра не ходить своїми ніжками, задріботить хоч на милицях. - прошамкав дід Дань. –   Он недавно телик показував: параолімпійська чемпіонка  давала журналісту інтерв’ю, посадивши в себе на колінах  малолітнього синочка. До речі, вона теж Світлана, але Трифонова.
- Спасибі, діду, за  пораду; але, дозвольте, будь ласка, ми самі..
- Так-так, не малі діти – ви вже дорослі люди. 
Гена хтів зосередити свою увагу на грі. Проте зараз, коли старик-суперник схопися лівицею за серце, вже не треба було кмітити  про те, як поставити  мат. 
Шляхетний Гніздюк не став нагадувати старому, що це, він увійшовши в одрину баби Томи, сьогодні вдень  притис дівочі зап’ястя до простирадла. Безногий шахіст, уставши на протези, поспішив у медпункт. 
                *** 
  Коли Геннадій  Гніздюк, покликавши хворому лікарку,  на протезах увійшов у свою спальню, зліва горланив "Фотон". Там, за стіною, баба Одарка (Уже вкотре?) дивилася "Службовий роман" - кінострічку, яка нагадувала їй (оглухлій) молодість. Справа  голосно сварилися  колишній воїн УПА і бувший службовець комітету державної безпеки Радянського Союзу. 
Дід-службовець КДБ   Ти фашист, ти – українській націоналіст.
Дід-воїн УПА (з неприязню) Комуняко! Такі, як ти, запроторили мого тата  у табір…
Безногий леґінь, не звертаючи на них уваги, присів з краєчку на своїй койці. Світлана, знявши  свій червоний спортивний костюмчик, вже вбралася в біло-лляну нічну сорочку. Віруюча,  поклавши улюблене Святе Письмо на свою подушку, підкотилася на інвізку до столу.
-Вибач, Гено. Я ніць не зварила, Сьогодні, коли наш диктор, мов злий вовкодав,  зі свого робочого кабінету на  кухню, шеф-повар поглядом вказала мені на двері. Ось тут є, - Світлана взяла в руку тарілку, показала йому невеличкий сирний квадратик,  - є  те, чим вечеряли  наші  сусіди-старички
      У Геннадія (після прогулянки на свіжому повітрі) розігрався  вовчий апетит. Проте їсти сам запіканку хлопець відмовився. Безногий висунув з-під своєї койки велику коричневу коробку.  Він, відкривши картонну упаковку,  невеличку електроплитку з однією конфоркою.
-Ця стравогрійка, мені дісталася від того діда, який доживав свої останні дні тут, у цій хаті. А ось кошти?...  Двадцять п’ять відсотків з моєї пенсії – це, мов капля в морі. Тим паче, враховуючи високу інфляцію в Україні…
Може, Генко, я завтра в Олі, у куховарки позичу? – спитала Світлана-однокімнатниця,  котра позрізала ножем запіканку на маленькі цурочки. -  Нам же треба картоплі, крупи, вермішель купити, бо там на інтернатській кухні  цілісінький день щось варять, а попости нічого. То в них перловий  супчик, то перлова каша.
Безногий, сидячи на койці, розщебнув ремінь свого протезу. Він  прорік:
-Не поспішай Свєто, залазити у борги,  які треба буде повертати.  Я взавтра поїду рейсовим автобусом у Херсон. Розумієш,  тоді (після похорон мого батька, котрий, не витримавши докорів своєї  совісті, засунув у зашморг свою шию) дядько на кладовищі обіцяли..
-  О, якщо вистачить коштів, купи, мій друже,  мені масло.   
- Яке масло? Смалець?
Світлана зирнула на ту «Зінгер», яку баба Тома попросила  електрика занести в їхню горлицю.   Гена зрозумів: дівчина  має надію, пошивши гарне плаття, комусь тут, у селі Очеретянки, його продати.
-Ой,яка! Ой, яка! Паночка нівроку!–  насвистував безногий леґінь. -  Приведи у хату отаку – ма-ти-меш мо-ро-ку 
Він осягнув: не грошей – йому доведеться просити у вуйку, якоїсь роботи. 
Поночіло. Бесідуючи, молоді інваліди з’їли пачку печива, запиваючи кефіром. Здогадлива,  на візку підкотившись до рукомийника. Тимчасом безногий, сидячи на  койці відчепив свої протези.  Безногий, змотавши у рулон матрац разом зі своєю постелею, побажав: «Добраніч". Відштовхуючись колодочкою об підлогу. Гніздюк  виїхав  зі спальні в коридор, тримаючи тримала скручений матрац, покладений спереду на теліжці.
Гена. (Бає, відчинивши двері сусідньої спальні) "Уже двадцять друга... Відбій!  Свєта спати хоче!"
Дід-кагебіст. (Питає вже тихіше, не так злобно, як баяв раніше)   А чому ж ти  не домагаєшся її?...Гена.  Не  дід Дань – я, наречений, не можу її (свою суджену) насильно… 
   Колишній воїн УПА. А ось чому вона (дівна-весталка) погодилася жити з тобою в одній  келії  (Помовчавши, він відкоркував пляшку вина) Генко, вип'єш з нами сто грам?
Гена. (Бає навмисно голосно, щоб його слова почула наречена) Ні, не хочу, щоб моя Свєта подумала: «Я  п'яницю полюбила і своє життя занапастила». Тим паче, її  штунди там, у  домі молитви, не вчать: «П'яниці Царства Божого не наслідують»
 Світлана, котра пробувала у своїй спальні сама, посміхнулась. Здогадлива  пересіла з інвізка на постіль.  Поки там, у сусідній кімнаті, захмелілі старики розповідали Гені свої спогади, русява дівчина, надівши на пальчик наперсток, підшивала голкою плаття.  Сукня, яку віддала сироті  баба Тома,  була  новенька, жовтенька, без бретельок.


 Картина 2
Село Очеретянки. Будинок-пристарілих. Кімната Світдани
Світлана (Русява дівчина, підшиваючи сукню, шепоче молитву)
«Дякую тобі, Боже!  Ти, Господи, почув мої молитви. Я не  мучитимуся  з бабкою, Гена - з дідом.  Нам, молодим, легше разом в одній кімнаті...
                У спальню ввійшла нічна нянечка.

Нічна нянечка.  -Не рви, Свєто, серце дочко! Хіба одна з тих немічних церебралок, які вікують тут, у інтернаті,  здоровому півнику пара? Невже дебільна паралітичка своїми тремтячими кволими ручками їсти зварить? Чи брудну одежу випере?
Світлана. Безсумнівно, Одарко, зараз не ті часи..  Не ті голодні повоєнні часи, коли незаміжні жінки згодні були терпіти  муки каліки, аби лиш в хаті сміялися дітки. Але все-таки…. Серце Гени - в руці Господа. Як  струмочок  води, куди хоче, його  Бог скеровує.
Чорнява Дарина, котра вдягла на голе тіло вдягла синявий халат)  підійшовши до Свєти  ніжно, мов  ненька дочку, обійняла  Здогадливу. Вони сиділи на  койці мовчки.
- Не рубай, калину, Не рубай, калину! Може, та калина твоя доля, - заспівами надворі дівчата.

Здорові, веселі щебетушки, котрих удома чекали люблячі батьки,  із  сільського клубу вертались у свої  домівки.
   







Картина №2.
Село Очеретянки. Будинок-пристарілих. Кабінет директорки. Жінка,  сидячи за столом.
Директорка. Ви читали  «Майстер і Маргарита»?
 Психіатр. Колись читав.
Директорка. Пам’ятає?...  Михайло Булгаков у другому розділі написав: «О тебе написано немного; но этого достаточно, чтобы тебя убить».
Психіатр А що таке?.
Начальниця показала  фото Світлани Здогадливої.
Психіатр.  Тепер уже байдуже,  що там, у її медичній картці, мої  попередники-лікарі, написавши діагноз латинської мови, утаємничили.  Відправити в інший (неврологічний) інтернат ми Світлану все-одно  не зможемо
Директорка. Чому не зможу?  Хіба Здогадлива – не кругла сирота? Хто її (беззахисну   повезе у  психдиспансер,   щоб там, у місто Херсон,   незалежний медик відмінив… Ваш новий  діагноз?
            Психіатр. Дід Дань вночі заснув вічним сном.  А Гена та Світлана сьогодні вранці в сільраді взяли шлюб. Вони, очевидно, воліють помінятися  з тією глухою  бабкою, з якою шахіст доживав свій вік. Я сам, йдучи хідником сюди, видів: Гена брав у коменданту нашого пансіонату два паспорти з тризубом.
Директорка. Ну, що ж, хай живуть і  хліб жують. Будемо вважати:  їм (кебетливим) пощастило.
 Психіатр. Поки що, пофортунило. А потім?. Коли вони (біологічно здорові) захочуть первістка?.. Не ураження головного мозку – у  Світлани (як і в Гени) просто травма хребта. Травма, яка начебто не повинна на їхніх дітках…
Психіатр. Ну, може, Генчина  мати  забере  наших молодят додому..
Директорка. Ой, навряд чи хтось їх (дорослих калік) забере до себе . Генина ненька – молода вдова. Вона, мабуть, схоче вийти вдруге  заміж.
  Поволі напружена атмосфера в кабінеті розрядилася Ескулап, відкоркував пляшку вина. Директорка, відпивши «за здоров’я  молодят,  неначе нічого не сталося, почала переповідати йому сюжет того фільму. Вони з нетерпінням чекали, коли настане надвечір’я, коли можна буде вже йти додому.
   До будівлі сільради Геннадій та Світлана приїхали після обіду.  Спиальниця під тією заявою, яку, ввійшовши на протезах у кабінет голови, щойно  написав  Гена, додала: «Прошу нас розписати тут, у селі Очеретянки; ми, інваліди, не можемо поїхати на інвізках у Херсон, щоб там у загсі…»
    Голова  миркнула собі: «Ох, морочать мені голову ці  старі та інваліди.  Хіба не міг би директор будинку-пристарілих, сам розписувати-розлучати їх,» - й, знов зайшла в приміщення сільради.   
-Було б непогано й обвінчатися, - незабаром мовила Світлана. Молода, глянувши на штамп, сховала їхні паспорти в коричневу дамську сумочку.
  -  Ну, й хто,, сонечко, нас вінчатиме? – відказав їй Гена, сівши в речажку. - Твій  пастор звершувати церковне таїнство не буде, бо я не ходжу в молитовний дім на ваші релігійні зібрання; а наш сільський православний духівник скаже, що ти… Вибач.
-На його думку, сектантка?
Безногий не хтів тепер розмовляти про те, з яким їдким сарказмом, здорові  люди ставляться до сімейних пар інвалідів. Його «інвізок з двом важелям для рук», рвонувши з місця,  помчав вулицею села Очеретянки.
-Стій, Гено! Хіба я можу тебе (такого дужого)  наздогнати?  – скоро гукнула слабосила.  Її муж  ще трохи проїхав, а потім притримав «важіль для рук. 
Ні, не грали весіллі музики.  Ні, ніхто не співав «Цілуйтеся, юні, аж до гробу».  Гена і Світлана, сховавши у валізі електроплитку і кип'ятильник під своїми лахами, заїхали на інвізках у іншу інтернатську спальню. Їм будо ніяково  Молодята мовчки, прибирали в кімнаті, де ще вранці лежав дна койці  мертвий дід Данило.

                Частина II
               
Село Очеретянки. Будинок-пристарілих. Ні,  недовго  молоді інваліди втішатимуся тим «відносним хатнім призвіллям», яке закінчувалось  одразу, як тільки-но до їхньої інтернатської затвори, мов ревізор, входила медсестра.  Незабаром (після того, коли у товариша  народився-первісток) заздрісного Гену ніби підмінили. Гніздюк перестав їздити щоранку рейсовим автобусом у місто Херсон. Безногий ремонтник взуття, щодня  запивав свою томливу нудьгу  з сивочолим ветераном праці. Він  то грав у бесідці зі друзями-стариками в доміно, то інколи узагалі кудись зникав з території будинку-пристарілих. Шиючи  вдень на продаж одяг, Світлана терпіла тиждень, другий... Та згодом  – терпець у неї урвався. 
- Невже ти, Гено, комусь потрібен?  У тебе ж ні  садиби, ні  хати нема,  - якось опівночі, перед тим, як вкластися спати, буркнула вона.  -  Он уже всі, хто живе в селі  Очеретянки про тебе тільки й балакають:  «Був, хоч і без ніг, та хороший хлоп; а зараз, з ним щось таке твориться…»
Заплакавши, нещаслива на довго докоряла йому, що я всі наші заощадження викинув на вітер,  що їй  скоро не буде з цього нормального супчику зварити, що доведеться  їсти цю смердючу недоварену перловку, якою тут, у інтернаті, всіх проживаючих годують. Коли ти, Геннадій, мовляв, перестанеш пиячити і ми знову не почнемо жити хоч так, як раніше,  допоки ми не взяли шлюб?
        -Слухай, мила!  - дихнув пеклом на свою дружину розлючений Гніздюк . - Ти у нас така хороша, праведна!  Як ти дивишся на те, щоб зачати первістка? Чи тобі – після нас хоч потом? Га? Он, кажуть, спинальниця Світлана Трифонова вже друге дитя народила.
-Що це тут за ґвалт серед ночі?  Я зараз медсестру покличу,  - раптом, буцімто вона дійсно могла піднятись по сходах на другий поверх, де знаходиться медпункт, погрозила  баба Валя. Почувши строгий бабусин голос, подружжя притихло, мов налякані миші.
Коли  старушка, постоявши біля замкнених зачинених дверей, повільно, ледве-ледве почовгала до своєї «конури», спираючись на ходулі, Світлана,  загасивши в  інтернатській спальні світло,  пересіла з інвалідного візка, на койку, де вилежувався на постелі сердитий Геннадій. 
Голісінька спинальниця, розсунувши ручками свої стегна на білосніжній постелі, витягнулася, мов прямий шнур.  Вона смиренно   протягнула  вона своєму мужу пінцет, щоб він,  витягши з її матки спіральку, потім без «гумки»….   Онука (кажуть спостережливі)  люблять більше, ніж рідних дітей,  Мо, твоя матір, дізнавшись, що вона має нагоду стати бабусею, забере нас до себе додому?
-Дурненька! Я кохаю тебе, Світланко - прорік Гена, дещо заспокоївшись. – Хіба я (твій люблячий муж)  справді  хочу, щоб головний лікар, примусив тебе,  вагітну, зробити аборт?   
     Вночі, коли  Гніздюк  спав на канапі, йому наснився сон: він із Світланою сидить за столом у своїй хаті; а навкіл нас шастають-бавляться їхні  веселі розумні здорові дітки. Проте життя прожити – не поле перейти. З’ясувалося:  повернути всі ті людські права, що мають всі громадяни України, хазяйнуючи у своїх хатах, –  це набагато важче, ніж бегемота витягти з болота».




Картина 4
Херсон. Квартира.  Гена сидить у кухні за столом. Матір ставить перед ним мисочку борщу..

Геннадій.(Натякає, взявши ложку пальцями правої руки) Мамо, може, я  зі Свєто сюди..

Ненька. (сказала Гені, неначе цвяхом прибила)   Ні,  забирати ні тебе, ні твою жінку я не буду! Там, у в інтернаті, не життя, а казка! Вас там безкоштовно годують, одягають, лікують! Ви обоє – каліки. Ви сядете у світлиці, склавши руки. А я що?… Буду не тільки вас доглядати, але й няньчити, обмивати-обпирати онука? На що воно мені треба? Мені лиш 37. Я, молода вдова, ще хочу зі своїм обранцем стати на весільний рушник. І, може, навіть народити те дитя, яке мене в старості догляне.

Гена кинув ложку. Вона впала на підлогу. Безногий, уставши на протези,  підходить до порогу. Він, гукнувши дверима, йде геть.
У село Очеретянки, у будинок-пристарілих Геннадій  повернувсь увечері. Високий, широкий Гнюздюк, стоячи на своїх протезах, із неабиякою ніжністю обійняв свою Світлану, котра на інвізку підкотився до нього.
 Він (інвалід, який виріс у отчому домі) уперше осягнув, що  то значить бути сиротою



Картина№3
Село Очеретянки. Будинок-пристарілих. Заплакана Світлана розмовляє з  Ольгою Рят, що присіла у вестибюлі на канапці.
Ольга Рят. Свєто,  що сталося?  Ти шила людям одяг; Гена, ремонтуючи людям взуття, теж заробляв кошти.
       Світлана. (Плачучи)  Так, досі ми (молоде подружжя) недоварену смердючу перлову (як старички) не їли. Однак нині мій муж щодня оковитою  запиває свою томливу нудьгу  з нашими  інтернатниками, з тими п’яничками, які вештаються без діла в селі Очеретянки 
Ольга . Чому?
Світлана. (Бає закусивши плач.) Гена хоче, щоб я, наслідуючи хороший приклад візочниці Світлани Трифонової,  народила первістка. А головний лікар, коли дізнається, що я при надії, примусить  мене зробити аборт.  Не такі, як усі  люди – ми тут, у будстарі, лиш підопічний.
Ольга . А Генина мати що?...  Вона згодна вивести  вас із цього глухого кутка, щоб ви не скніли душею.?. 
Світлана. Моя свекруха недавно приїздила  сюди, в інтернат, щоб провідати Гену.  Вона так сказала, мов сокирою відрубала: «Тут, у інтернаті, вас безкоштовно годують й одягають!   Чого вам ще треба?!»
Ольга. Бог -  їй суддя!   А ти Свєто,  не пробувала… стукати в якісь інші двері?
Світлана. Так я писала листи у Херсон, у Київ..  Одначе звідусіль чинуші мені відповідають одне й теж: «Ви, Гніздюки, знаходитесь на повному державному утримані. Ви не маєте права…»
Світлана  ще дужче розрюмсалася. Жінка, вставши з канапки, обняла її, мов дочку.   
 Ольга Рят. Не плач!  Слізьми горю не поможеш.  Ану, давай ліпше помолимось!
Навіть, якщо  матір залишить своє дитя напризволяще, Бог його, дитя, про нього не забуде.

Одружені жінки покрили голови хустинками; вони, схиливши голови, помолись.
 Ольга. Слухай, я щойно бачила видіння. У моїй уяві з’явився образ низенького….
Світлана. Митника?
Ольга. Так, він схожий  на  Затхея. Але на уявному  чоловікові сучасний дорогий костюм.
Світлана. А, це Віктор Щирий-Небезгрішний.
Ольга. Що за Віктор?
Світлана.    Це той карлик, що   за  чотири роки карлик виріс, мов висока тополя
Ольга. га. А, пригадую:  мене тоді на службі не було; я вдома онучка гляділа. У тебе його адреса?
Світлана. Так,є. Вітя не так давно проповідував у нашому сільському домі молитви.
Ольга. Ну,от і напиши… цьому своєму знайомому.  Може, нинішній титановий король України,, ще пам’ятає, як сільські діти,  показуючи пальчиками на всю вулицю, кричали: «Ліліпут, виродок іде!»1 Розумієш?
Світлана. Так, Олю я тямлю!  По-перше, є такі рани, які до гробу не загоюються. Столиця України – не наше  село Очеретянки   Може, там, у Києві, є якісь благодійні фонди, чи програми…

Ольга.  Ну, ось і розкажи  Віті про бідування в богадільні. Повідай поважно, сумовито, з тим лаконізмом, що не раз більше хапає за серце, ніж довгі промови.

Світлана. Що саме треба нашкрябати?
Ольга.  Напиши,  Свєто, як ви будете самі давати собі раду в своїй хаті.  Без кухарів, без тих прибиральниць, які працюють, тут, у домі для стариків.

Світлана. Інакше він викине твого листа в корзину для сміття?

Ольга. Ймовірно.   Звідки бізнесмен знає, що ви… Не безпорадні дебільні паралітички –  розумні працездатні люди. У нього, керівника київського підприємства, що?.. Свого клопоту нема?



 ***
Ще не багато часу минуло відтоді, коли вчителька, стоячи  біля дошки, баяла: «Бога нема!».  Проте  Світлана, котра в селі Очеретянки стала християнкою, вже  осягнула: не гострою шаблею, не пістолем – перемога здобувається щирою молитвою.
  Відправивши листа бізнесмену-киянину,  Здогадлива вже не шила людям лахи. Усамітнившись, Світлана,  почитавши Святе Письмо, частенько молилася.  І сталося диво. Якось  ось тепер, коли Гніздюки вже втратили всяку надію, у село примчав синій «опель» із титановими колісними дисками.
-Вибачвте, - прорік «брат Віктор», вручивши Світлані дарчу на двокімнатну квартиру.  – Я затримався. Мені хотілося не просто купити вам квартиру, а придбати її в спеціальний будинку для інвалідів, щоб там були пандуси, охоронник, медсестра та прибиральниця, які при потребі нададуть вам першу допомогу. Таких домів, ви самі, друзі, знаєте, в Україні дуже мало, тому що наші чиновники надають перевагу традиційним інтернатам, бо так легше державні кошти розкрадати. Придбали, наприклад, сім шаф, а написали десять.
…Наступного вечора в тій квартирі, яку подарував їм Віктор Щирий-Небезгрішний, на столі горіла свічка. Геннадій ввімкнув магнітофон. Швидке, енергійне, з чітким ритмом танго змінилося на плавно-поступальний вальс . Взявшись за руки. інваліди, котрі сиділи на канапці, рухалися-імітували танець. Щасливі зараз не на сьомому – на 777-у небі. Свобідні, розкуті, голі вони – ніби ті вільні євреї, котрі вийшовши з Рабства Єгипту, ввійшли в землю Обітовану.

Ще б пак! Чого б Гені, танцюючи зі Світланою, не радіти? Не підопічні інтернату  – нині вони  вільні Громадяни України. Громадяни, які мають  всі ті права, які гарантовані Конституцією; зокрема й привілей – зачавши дитя, бути люблячими батьками.

У своїй хаті своя правда і сила, і воля У своїй домівці…. буцімто й стіни підсобляють…
               
"Вальс вільних людей".         

 (Літературний нарис.)
 Саша Беличенко.
bmg7@ukr.net
м. Київ. Україна.