Кохання б лого кольору

Вона завжди усміхнена, привітна, весела. Дівчина-позитив, як любили називати її друзі. Ніколи не сумувала. Депресії, то не про неї. Вона мамина гордість і бабусина втіха. Цей ангел очок допомагав всьому під’їзду: дивилася за сусідськими дітьми, носила стареньким пакунки з продуктами, або сама ходила до магазину. До всього цього ще й навчалась. Рідні й друзі натішитись нею не могли.
«І як вона все це встигає?»
Все б нічого, та в свої 20 років дівчина була сама. Всі дивувалися, як у такої дівчини й досі не має хлопця. Та й сама дівчина не розуміла, що тим хлопцям потрібно. Вона ж «не потвора якась там, не Мауглі…»
Все змінює випадок. Якось до них на курс перевели хлопця з іншого міста. Він був надзвичайно гарним – брюнет з сірувато-блакитним кольором очей, ніжно-оксамитовою шкірою. Такий собі інтелігент. Звичайно, що всі дівчата почали бігати за ним. Та йому сподобалась Вона… Спочатку, то була просто дружба, яка пізніше переросла в кохання. Вже рік цією парою не можна було натішитись.  Вранці він забирав її на пари, ввечері привозив. На вихідних чекав біля під’їзду з великим букетом червоних троянд. Постійно разом. Що може бути краще?! Тільки весілля.
Але щось змінилось, пішло не так. Додому він привіз її без троянд і більше не приїздив. Разом їх вже не бачили. Хлопець забрав документи з університету і зник у невідомому напрямі. Ніхто не міг впізнати колись веселу дівчину –  поникла, змарніла, бліда, схудла, не було й хвилини, щоб вона не плакала, постійно знервована, невротична, зривається на всіх…
Сусіди були ошелешені, коли з вікон «щасливої» квартири почули розриваючий душу крик. Вже за 15 хвилин біля під’їзду стояла «швидка», два санітара під руки вивели з будинку дівчину. Її відвезли до психіатричної лікарні, де вона приходила в себе рік. Тоді всі почали гудіти про цю подію. Всі знали, через що бідна збожеволіла. Але ніхто так і не знає, що сталося між закоханими…
Дівчину виписали з лікарні. Це вже був ангел очок з потріпаними крилами і покаліченою душею. Вона постійно сиділа в своїй кімнаті, не виходила на вулицю. Лише зрідка, мама чи бабуся, виводили її на вулицю…
Через місяць напади почали повторюватись. Жахливий крик на всю квартиру, биття всього, що не так стоїть, лежить, висить… знову «швидка» під вікнами… Життя стало нестерпним. Через кожні два місяці вона лежала в лікарні. Або їй вдома кололи заспокійливе і їхали собі. Не жива й не мертва. Кохання вбило її, хоча й не в прямому сенсі…
Дівчата! Ніхто й ніщо не варте такого. Побережіть себе, свої нерви й  здоров’я, і здоров’я своїх близьких. Будьте розумнішими!