Вже сонце сліпуче пронизує віхоли сиві.
А вітер лютує і перемітає шляхи.
І знову надвечір –
громаддями хмариться синьо.
І знову лапатий
посиплеться в очі нам сніг.
Щось серце тамує,
щось тягнеться пам’яті болем,
І знову тривожно
вертають гріхи наші сни.
І знову згадаються –
роки нездійснених ролей,
І може тому
саме лютий чекає весни.
І ночі здіймаються чорно,
і місяць зіходить.
Із темного мороку жалю,
неначе той сніг,
Проясняться вірші
і тихо поллються на волю,
Неначе, поплакавши, скинеш
відкуплений гріх.
І знову долати і правити
серце і долю
Заради правдивого слова,
що б’ється в тобі.
Вже сонце слiпуче пронизуе вiхоли сивi...
© Copyright: Борис Смыковский, 2015
Свидетельство о публикации №215020301507
Свидетельство о публикации №215020301507
Рецензии