День тиш

 Тиша...Яке це щастя, яка вона солодка ця тиша!Чути щебет птахів,від якого ми вже давно відвикли, десь туркоче горлиця.Ластівки ширяють у тихій блакиті…
    А  ще вчора,  так і чекай, то з того боку, то з іншого бабахне.Від схованки,що в лісосмузі, ні кроку.Земелька,вона ніби мати рідна,і прихистить і захистить…
   Скільки ми вже тут? Здається вічність. Перегородили дорогу  бетоном, щоб «брати» не проскочили часом, тут постійно вартує хтось з наших, вирили щілини,  танк замаскували від недоброго ока, мало що.Хто не їде,хто не йде, цікавимось. Наміри які маєш?.Поряд - намет від негоди.Трохи позаду,стіна з мішків піском набитих.І державний прапор.Наш прапор!Синьо жовте полотнище на свіжому вітрі полощеться.Дивіться, гади!Ми тут! Це наша, рідна земля!Зась вам! За стіною, варта.Всю дорогу на мушці тримає.Щоб руки вкоротити,якщо хтось непроханий протягне до нашої землі.А охочих чимало!От і сьогодні,   раненько: машина,за кермом жіночка,очима так і грає,солоденько посміхається.В салоні– ще троє.Вилазять,платтячка осмикують,а вони доверху  лізуть,виказують всі принади, дивіться мов,хай вам повилазить!      
-Куди? – питаємо.
-Та тут поряд - повела водій намазюканими , наче у клоуна очицями. – Пропустіть, ради бога,до рідних їдемо. Тут така радість!  Сестра одружується.  Вже й запізнились. Ой! – зуби нам замовляє. А третя  відвернулась та фотографує  об`єкт.
-Ей-ей! Ти що робиш?
-А не можна  хіба? – дурочку  з себе корчить.
-Читай он!В школу  ходила?  Написано ж.
-Вибачайте - встряють подруги. – Ну.  Так ми того,  поїхали?
-Апарат сюди! – гримнув  вартовий. – Я вам влаштую весілля, вік не забудете!
Дівулі, наче  по команді  пустили сльозу.
-Давай, давай!

 Прийшлось віднімати. Кепська це справа,  віднімати щось, та ще у таких нафуфирених  дівуль…
-А тепер, геть звідси, а то випорем, як сидорових кіз!   Федерастки!
…  Ми вже й обжилися трохи. Прибрів звідкись  рижий кіт з мишою в зубах.  Здоровенний такий  котяра!  Хай живе.  В господарств і все знадобиться.   Всяка скотинка… І навіть котик.  Дихнуло чимось    далеким,   давно забутим, домашнім…
-Зі своєю закускою, - сміються бійці.
-Став на утримання, старшина,  поповнення явилось!
Котик відпустив мишу і ніби дрімає. Але й мишу  пильнує, тільки що,  відразу лапкою- шморг!  Не рипайся…  А тут: - Дивіться,  терорист! – вигукнуло кілька голосів.   І справді,   звідкись вискочив здоровенний пацюк.  Усівшись,  як у себе вдома,  він задер голову, прислухаючись до чогось.  Ніби пружиною підкинуло нового бійця,  мить – і він уже  тримає непроханого  гостя за   холку. Разів зо два струснув його об  землю і відійшов геть…
- Молодець! – регочуть бійці.  Супер-котик!
Але й мишку не забув,  скориставшись обстановкою, вона   мало не втекла.   А він тут, як тут. Відкинуши її від шпарки,  улігся  й  заплющив  очі…   
Всі сміються,  хвалять  котика,  не дурно мов, взяли його до своєї компанії…  Веселіше на душі,  події все таки…
Раптом котик підвіся, потягнувся й підійшов до мишки. Постояв мить, роздумуючи, потім  підкинув її  з лапки на лапку, ніби   жарину пекучу  і  з усього  котячого  маху шпурнув   через голову.
- Артист!  Жонгльор! -  регочуть бійці.
Повторивши такий фокус, ще кілька раз, він  нехотя
 підійшов до полонянки,  понюхав і відвернувся.  Через мить він уже примруживши очі мирно мурликав  на колінах у когось з бійців…

 
 Весною замість полеглого, приїхав старшина.  Кіберогом  назвася,  а з ним – пес,  Рекс.  Куди Кіберг,  туди й Рекс  слідом.  Здоровенний псюра!  Загривок, наче у вовка! А паща!  Але він смирний. Нас всіх прийняв відразу за своїх. За дорогою слідкує справно.  Щоб ніхто ні-ні, а то відразу:  -  Гав! Як з гармати.   Так у порушника душа відразу в п*ятки.
   А ранком хлопці козу притягли:  в полі гуляла. То нехай, молоко своє буде.
 -  Ого! – сміється  Кіберг. – Ото молочниця.   Ведіть уже корову, щоб усім по стакану, а то коза… Та про мене, хай буде…
Найшовся охочий надоїти молока.  Підставив   казанок   і з горем пополам нацвіркав  стаканів зо два.  А хлопці стоять, регочуть.  Цирк та й годі.
- Хто сміливий,  налітай! – ставить казанок.
- Надоїв, то сам і пий!
Обвів бійців поглядом: -  Коли так, то мені  більше буде.  А попросите,  чорта лисого, не дам!  Гумористи,  хрєнові! – і перехилив у рот. – Ех! – крякнув.  – Добряче молочко!  Солодке.   А жирне!  Лікарі дітям навіть радять.  Від усіх хвороб щоб.  О!
  - Ловіть, хлопці, кіз.  Ферму  заведем, - радить хтось сміючись. -Читав якось,  що в давнину за військом гнали цілу отару.  Не знаю, як там з молоком, а для  утіх,  було в самий раз!  Арабські завойовники оцінили…
   Ха-ха – ха! – падають зо сміху  слухачі. -  Ото діло!   
А тут:  -
Бабах!  Регіт обірвався. Це Путін привіт прислав.    Але переліт.  Ми привикли.  А тут друга нявчить.  Діло  кепське.  -  До схрону! – зривається старшина.   Стрімголов    падаємо у щілину.  Так і є:  наступна лягла туди, де щойно молоко доїли.
- От  тобі й тиша, щоб ти сказився з нею!
- А ти це кремлівському недомірку скажи! – озвався  охочий до молока боєць з  козою на грудях. Разом впали в окоп й коза опинилась зверху. Сміх і сльози.
- Далеко він ховається, гад!  Я б йому пояснив, - добавив Кіберг. - Падлюці!
- Йому  вже  пояснили,  хто він,  -   Ху*ло! – сміються  бійці.  - Ще й обижається, прицуцень.
Тут прилетіли ще кілька, нявкаючи, ніби коти,  і лягли зовсім поруч.  Нас обдало димом,  млосним  запахом сірки та землею…
   Ось так місяць тому й Кіберга зачепило.   Рану   промили, перев’язали. А Рекс!  Він, наче оскаженів!  Гавкав, кидався в різні боки, потім ліг поряд з пораненим, поклав  свою велику, кудлату голову йому на груди… і сльози так і бризнули йому з очей… Я чув про таке, але бачити не доводилось.  Сльози градом. А як відправляли в тил,  то довго біг за машиною, скиглив, наче йому перепало  палкою посеред спини.  А коли машина відірвалась, повернувся, ліг під стіною, ніби вмирати зібрався.  Три дні не їв, не пив, навіть мінам не кланявся. Байдуже йому було. Все поглядав на дорогу й скиглив. Ось така вона любов собача!
…  А сьогодні, десь о п*ятій ранку: - Слава Україні! – чути громовий голос. Це Кіберг. -  Героям слава!
  Рекс і скиглячи і  гавкаючи вітає друга.
 – Як ти тут без мене? Воюєш?- обіймає за шию, гладить кудлату голову Кіберг.
- Воює, справно воює!-  радо вітають бійці свого командира.- Вчора в лісосмузі   виловив одного   федераста.  З гранатами пробирався, гад.
- Молодець!  Не дурно хліб солдатський їсть, - похвалив  Кіберг. - А ви, всі живі?
Бійці спохмурніли. 
- Хто?- турбується  Кіберг.
- Шахматист. Та ще трьох ранили…
-Ех!  Жизнь наша копійка… Бійцы схилили голови, помовчали.  – Так останню партію ми і не дограли…

  … З того боку стріляли. Не щільно, а так, нехотя ніби,  випадково, а вбити може   по справжньому...
- Дайте бінокль!  - Кіберг довго розглядав передній край,  обгорілі будинки,  потрощені машини, церкву, що світила ребрами своєї дзвіниці.  Скрізь там міг ховатися ворог.  Раптом стрілянина вщухла. Чого б це? Бог святий знає, що у них на умі.  Раптом з-за розвалин з*явилась  кілька жінок. 
Прямують до нас. Ми мовчки чекаємо.  Уже видно й без оптики:  квітчасті  сукні,  косинки колорадські на головах.   Але Рекс  чомусь  стривоживсь.  – Тихо мені! Чого тобі?- окрикнув Кіберг.
- Провокація  якась, чи що?- озвавсь котрийсь з бійців.
- Все може бути. Знайома публіка…
Гості зупинились, чекають чогось.
- Вибираєм, хлопці.  Яка кому?  Мені он ту, що зліва, тоненька.
- Тю! Я й даром не хочу. Таранина, -  озвався охочий до молока.  - Мені, он оту, товстушку.
- Он чого захотілось після жирного молока! – хтось у відповідь.  Знявся регіт…  Більше бажаючих не знайшлося.  -  Гукай, хай підходять!
- Что стали,  подходитє , дєвочкі!  Будєм   ради!  Чаї погоняєм, про любов побалагурім!  - гукаємо  ми у мегафон.
І  ніби шпигонуло щось   «дєвочєк»  нижче спини. -  Окупанти! –          деруть вони свої погані роти. – Бендери!   Мотайте в свой  Кієв! 
І понеслось,  і понеслось…   Ми взнали що це зовсім не наша земля, і ми, не ми,  а   «фашісти  нєдобітиє» і чомусь  ще й «петлюровци».  І все це на всю горлянку, як навіжені… -  Хохлі-хохлі!  Что б ви здохли!
Ми мовчимо.  Чайку більше не пропонуємо, але й не огризаємось.
- Тьху на вашу дурну голову! -  вилаявсь хтось.
А далі була вистава:   дівулі повернулися спинами,  дружно підхопили  сукні,   опустили,  потім підняли  і :  - Вот вам,  вот!  Нась! – опустили.
Рекс не витримав і тричі натужено гавкнув.
… Подібне я вже бачив. Колись в юності служив я в Поволжі  і пам’ятаю, в поминальний день,  туди йшли спокійно. А вже надвечір, коли з цвинтаря вертались,  то таке витворяли! Ой, витворяли!  Перед вікнами казарми…Та ба!  Й нащадки не кращі…
- Чи ти бачив таке? – плюються  бійці.
- Ще й не таке побачиш. Оце і є їх хвалений  «русскій  мір».  В усій його красі.  Хто не бачив, то тепер знатиме…
- Пужонуть  би  їх! – підіймає автомата  охочий до козячого молока.
- Спокійно! – утримує  Кіберг.   – Зараз сам розбіжаться  наче руді  миші.
- Рекс, ату їх!
Рекс   цього  ніби давно чекав.   Вихром  рвонувся він, гавкаючи  ніби з гармати в бік оголених  задів.
- Момочки!  Спасайтє! Ай-ай-ай!– волають ті вгледівши  вовкодава,  що нісся прямо на них.  Вмить підхопили вони  своє лахміття аж під руки й заблищали своїми голими задами кудись  в бік  «новоросії»…  А Рекс зробивши величезне коло, цілим і невредимим вернувся на свої позиції…
Відразу відновився обстріл…  Танк виліз зі своєї схованки,  підняв  жерло й завмер, чекаючи  дозволу,  щоб плюнути  в бік все тієї ж « новоросії…