Життя коротке

Чоловік Марфи поїхав на заробітки до Італії. А що робити? Дитятко народилось, гроші потрібні, а у всій окрузі ніде ніякої роботи не знайдеш. Давно усе розвалилося. Тільки будки зі снікерсами та марсами стоять. Є, звичайно, підсобне господарство, але це таке - щоб з голоду не вмерти. Марфа з чоловіком недавно одружена, два роки тому. Ох і гарне весілля було, скільки було надій! Але на всі надії та мрії потрібні гроші, так  життя влаштоване. В окрузі, де Марфа з чоловіком живуть, кожен четвертий - заробітчанин, десь в Європі на будівництвах кантується, а сюди гроші надсилає та раз на рік приїздить. Але то не біда - і в Італії живуть люди, чи не так?
Залишилася Марфа одна з дитятком. Чоловік дзвонить, гроші приходять, жити можна. Звичайно, смуток, що баба така молода та одна, без чолов’яги. Але так і потерпіти можна, і не таке в житті трапляється. Хочеться, але не треба. Живе Марфа непогано, дитину годує, за господарством дивиться.
Якось всю роботу по дому зробила, дитинку спати поклала, сіла та почала нудьгувати, а тут - «тук-тук». Що таке? Хто там?
Це гість, з сусіднього села Микола, дільничний, він з Марфиним чоловіком в одній школі вчився, в паралельному класі. Такий простакуватий, крупний сільський чолов’яга, зовні непривітний, але в душі добрий.
- Як ти Марфа, тут сама живеш, як справляєшся, чи не ображає хто? - запитав Микола, по свійськи знімаючи чоботи та піджак.
- Та все нормально, живемо по-маленьку, чекаю ось чоловіка, - відповіла Марфа.
- Це правильно, - сказав Микола. - Малий  спить в тій кімнаті? Добре. Чекаєш - це добре. Важко, звичайно, однією, я знаю. Зроби мені чаю ... Однією нелегко, чолов’яга то в будинку потрібен, прибити щось, підстригти. О, ось у тебе дверцята шафи хитаються, що я казав? А ну дай молоток ... Зараз ми їх на місце прилаштуємо.
Микола вже освоївся, прибив дверцята шафи та всівся на диван пити чай. Марфа сіла на стілець збоку від дивана.
- Як робота, як справи? - Запитала Марфа ввічливо, з вічливості.
- Що робота, кручусь як білка. Стільки всяких негараздів, за всім не встежиш. Розвелося дрібних порушників, ти їх ловиш, присікаєш, а їх все більше стає. Рутина. - Микола розвалився на дивані, і якось частіше став поглядати на Марфу та вхідні двері. - Знаєш, Марфуша, я тобі скажу, став частіше останнім часом замислюватися, для чого я живу? Так, є у мене дружина, діти, робота, але турбує, що якось все відомо наперед, не так як в юності, коли ти не знаєш, що тебе чекає ... Таке враження, що рутина тебе засмоктала, радості немає, розумієш Марфуша?
Марфуша ніби і розуміла, але чомусь напружилася. Дуже складна якась думка. Микола, тим часом, продовжив.
- Для повного щастя однієї облаштованості мало. Потрібен якийсь дзига, щоб крутився, чи що. Розумієш? - Микола злегка присунувся до Марфи. - Так, філософія, виховання - це все правильно, це добре. І я своїх дітей виховую правильно. Але ж потрібно, щоб було щось, про що згадати, дивлячись назад, щось отаке веселе, від чого, може, потупиш очі, але розбурхається серце. Розумієш, Марфуша? - Микола ще більше присунувся до Марфи, а Марфа ще більше напружилася. - Життя коротке, так, Марфуша? Сьогодні, може ми і зробимо щось, що нам здасться диявольським, а пройде час, і будемо пам'ятать це з веселощами, хіба ні? Як співається у пісні, життя - це мить, між минулим та майбутнім, так давай же не будемо втрачати цю мить, поки вона  в нас є.
З цими словами Микола стиснув руку Марфи, різко потягнув її до себе, і спробував поцілувати її в губи та очі. Марфа, однак, встигла смикнути, отримавши змащений поцілунок в ніс, потім різким рухом визволила захоплену руку та нею же уперіщила Миколу.
- Пішов геть, - крикнула Марфа.- Зараз усе село на ноги підніму.
- Що ти, що ти, Марфуша, - став злякано збиратися Микола.- Я ж так, про життя з тобою хотів поговорити, про сенс буття. Не кричи, малого разбудиш.
Жалісливий Микола по-швидкому зібрався та пішов з поглядом вовка, якому не дали поживитися в корівнику. Марфа отямилася, зайшла в кімнату до синочка, перевірити, чи не розбудили  його крики.
Тижнів через два, тільки уклавши сина спати і присівши в крісло, чує Марфа стукіт у двері: «Тук-тук». Хто там?
Відчиняються двері і заходить Любко, бухгалтер з сільради, теж добрий такий чолов’яга, тільки сором'язливий і з червонуватим обличчям.
-Привіт, Марфа, не очікувала? - Запитав Любко як би з усмішкою, але і з побоюванням. - А де малий, а спить у тій кімнаті ... Не почастуєш чаєм? .. О, дивись карниз зараз впаде ... Дай мотолок. Відразу видно,  чолов’язi в хаті немає ... Ох Марфа, - Любко облаштувався на дивані, а Марфа принесла чай і сіла на стільці, неподалік, - яка текучка у нас, набридла вже, сил немає. Загруз я в цих формах, в цих дебетах та кредитах. А інструкції присилають з області - не порахувати. І все дурниці якісь. За цими інструкціями і кроку ступити не можна, щоб якийсь норматив не порушити. Ось у водія, нашого Степашки, колесо лопнуло третього дня, так щоб його по бухгалтерії провести, потрібно купу паперів зібрати, та ще в акті трьох свідків пред'явити.
Любко сьорбав чай, роблячи це з розстановкою та знанням справи, а Марфа сиділа, злегка сконфузившись. Був у неї легкий стан дежавю. Любко, між тим, продовжував:
- Так, все рутина. Додому прийдеш - теж немає розради, дружина пиляє, потрібно те, потрібно це. Для чого ми живемо? Адже повинна бути в житті якась мета, ідея якась. - На слові ідея Любко злегка присунувся до Марфи.- Ось ти, Марфуша, мабуть теж про це думаєш, тужиш, я розумію. Але треба жити, бо життя коротке. Не встигнеш  озирнутися, а того - свищі ... Повинні бути в житті якісь радісні моменти. Як казав письменник, прожити життя треба так, щоб потім не було нестерпно боляче за бесцільно прожиті роки. Ти згодна, Марфуша?
Любко ще присунувся до Марфи і раптом схопив її за руку. Марфа стала відбиватися, але Любко не відпускав, присунувся ще ближче, спробував обійняти Марфу.
- Марфуша, Ну що ти, життя коротке, потрібно ж ... Щоб веселіше.
Тут Марфа нарешті звільнилася від обіймів Любка і вдало потрапила йому по лобі. Любко отямився, швидко одягнувся, і з вибаченнями ретирувався.
«Що за чолов’яги, що їм треба? .. Що за негідники? Як мухи на мед. Я начебто приводу не даю. Я своєму кажу, як приїде. Ох, скоріше б ».
Минув тиждень. Все в турботах, синочок, тощо. Раптом, якось після обіду, стукіт. Кого ще несе? Ще якись шанувальник?
На порозі з'явився Андрій. «Ну слава богу», - подумала Марфа. Андрій був студентом четвертого курсу, молодшим братом Марфиної подруги, приїхав додому з обласного центру на канікули, жив по сусідству, якось навіть полагодив Марфі телевізор. Дуже спокійний, інтелігентний хлопчик. Від Андрія Марфа не очікувала ніяких несподіванок.
-Хочеш чаю, - сама запропонувала Марфа.
Вони всілися на диван.
- Як мама, чим займаєшся? - запитала Марфа, щоб підтримати бесіду.
- Мама нормально, а я відпочиваю, - почав затиснутий Андрій. - Гуляю вздовж річки, по лісі. Відвик я від природи. А тепер, як би очманів. У місті - не те, там пил, бруд, там люди інші. Я навіть скажу, там думки інші, не такі як тут, дрібні якісь. ..Як місце міняє людину ... А тут гуляєш, споглядаєш цю красу, вдихаєш тут саму суть,  та думки такі дивні приходять на розум ... Про тлiннiсть всього насущого, про нашу дріб'язковість, про те, які ми всі кошенята, не розуміємо навіщо живемо, не цінуємо кожну прекрасну мить, але ж саме кожна мить так прекрасна.
Тут Андрій повернув голову до Марфи та щось загорілося в його погляді. Та, здається, уже не був він так затиснутий, як на початку бесіди ...
-Життя коротке ... - спробував продовжити Андрій.
- Ах ви іроди! Ах філософи! Мислителі! Ейнштейни! Звідки такі ви всі розумні та прудкі взялися! А ну пішов звідcи!
Ці крики вже чула вся вулиця.