Сознание

                Свідомість
Цієї тихої, спокійної, осінньої ночі, великий, коричневий годинник, який висів на протилежній на стіні від мене, цокав по-іншому, по-сумному. Він не давав мені спати. При кожному його ударі, моя голова пульсувала, розливаючись гострим нестерпним болем. У ці секунди, я мріяв померти, розчинитися мов карстова порода, просто зникнути, ніби мене і не було.
Моє життя це проста, рівна лінія. Я не живу, а страждаю, важко. Кожний день, як пекло, кожна подія, кожна новина, як ніж у серце, а їх подальше негативне розгортання, його повільний поворот. В середині починає щось боліти, нити, ніби , ось-ось впаде, але тримається, повільно коливаючись на нервах.
Над моєю головою висить чорний квадрат. Мої очі відкриті, я бачу сірих бридких павуків, вони спускаються на своїх тонких канатиках до мене, вони повзуть. Я чую, як вони перебирають своїми пелехатими ніжками по моєму тілі. Мені хочеться відігнати їх, але руки нерухомо прикуті до ліжка – я черв’як, що живе у землі. Земля навкруги мене, сиплеться мені в рот, мені важко дихати. Ні я не черв’як, я мертвяк. Довкола мене повзають короткі, білі, холодні трупні черви, ними кишить, вони залізають у мене і…
Задзвонив будильник. Мої очі в секунді відкрились, моя рука потягнулась до телефону. Він впав і замовк, моя незграбна координація, знову тут. Я хочу  викинути її у вікно. Восьмий поверх, як це високо, це близько два з половиною мерти помножити на вісім, двадцять. Падати з такої висоти можна перетворитися на котлету. Це боляче одразу поламати  усі кістки, а череп мабуть, розколеться мов стихлий кавун. Я перехилився над вікном. Холодне ранішнє повітря ополоснуло мене. Якщо я впаду голову вниз то зламаю шию і помру швидко, якщо виплигну ногами, поламаю їх і спинний мозок і теж помру.
Скоро на роботу. Я повільно, ледве перебираючи своїми довгими ногами, йду на кухню, ставлю чайник на плиту, запалив газ. Піднявши запалену свічку до обличчя, я відчув жар, який опікав мене.
- Що ти робиш? – гупнули двері.
Швидко і рвучко обернувшись, я побачив чиюсь тінь, вона повільно рухалась до мене. Я злякався , зачепив рукою чайник, газ потух, вода полилась, чорт, ні! Тінь зникла. Що за день, знову страждання. Ні!
Я йду на свою улюблену, мабуть, роботу. Яскраве сонце закрили темні хмари, буде дощ. Вже капають дрібні краплі . Я не взяв зонтик. Моя ліва рука, почала танути, немов цукор, як лід під сонцем. Я без руки! Мене не має! Ні!
Скрипучим звуком, перед моїм носом пронісся на шаленій швидкості автобус. Пощастило, що не розмастило по асфальту, як шматок масла по хлібу. Радій!
Я знову запізнився на тролейбус. Керівництво мене уб’є за спізнення, вона буде друге на цьому тижні. Знову цей крик, мій начальник, руйнує мене своїми словами, дарма, він зробив це ще давно.
Моя права рука водить і душить сіру мишку на столі. Я сиджу у своєму маленькому кабінеті. Скрипнули двері. Керівництво? Знову? Ні це моя колега  - Ліза. Вона завжди до мене заходить. Дивна жінка. Її зовнішність страхітлива. Білі гадюки шиплять на її голові. Голос хрипить, очі чорні немов, два темних колодязі, які затягують мене, топлять, я захлинаюсь.
День закінчився. Я нічого не хочу. Мене все дістало, немов тягар на моїх плечах, тяжкий мішок з свинцем. У під’їзді, як завжди сіро, темно, навкруги валяються порожні пляшки й різноманітне сміття. Відкидаючи його ногою, йду до старого ліфту. Скрипучим звуком відкрились двері, я зайшов, у моїй голові майнула думка, а якщо він зараз упаде, що буде зі мною?
Мої вхідні двері квартири знов зустрічають мене, як колись. Я пам’ятаю, коли був ще школярем, як вони мене також зустрічали, тільки вони, а за ними панував жах, крик. Моє я завжди бажало утекти, кудись далеко і не повертатись, все рівно би ніхто не помітив моєї відсутності.
Суспільство це пекло, жерло брехні, несправедливості, інститут жорстокості людей.
Плач і сльози – це моє дитинство, біль, страждання – юність, несправедливість – життя.
Перед мною сидить моя сестра. Вона мені усміхається. Розповідає , що її там добре, просить, щоб я йшов до неї, втік від усього поганого, заховався. З мого мозку витікають спогади про її смерть. Я не можу, сльози, хлинули, вони її убили, ні в чому  не вину, напали, і забрали життя, ніби як річ, взяли і все. Вона пішла, попросила, щоб я не плакав . Мені сумно. Піду спати.
Мої очі розбудили промені сонця, вчасно вже сьома. Я швидко встав, застелив постіль, одягнувся, поснідав. Вже йду на роботу. Сьогодні в мене не має такого завалу, навіть знайшов час, щоб дописати  своє оповідання і поспілкуватися з колегами, із Лізою. Вона виглядає чудово, гарне біле волосся ідеально лежало на її прекрасній голові, а очі випромінюють глибоку радість і щастя. Деколи мені здається, що я її кохаю, так це правда. Ми сидимо в неї на кухні і п’ємо чай. Ліза прекрасно і зараз, її сміх немов зв’язка дзвінких дзвіночків, які зачаровують і манять, а грація рук просто диво, вони такі пруткі, швидкі, а їх ніжність, я відчуваю на своєму тілі, огортає.
Відчинилось вікно, на дворі зірвався лихий вітер. Ліза швидко встала , зачинила вікно і обернулась до мене.
Навпроти мене стояло чудовисько, ось, що ховалося за її зовнішністю. Очі чорні, повністю чорні, волосся сичало, а по її ще секунду назад білих руках, з’явилися глибокі рани, які кровоточили, з них вилазили жуки, які падали на підлогу і бігли до моїх ніг. Я почав їх давити, але їх було ще більше і більше.
- Що сталося,- захрипів її бридкий, скрипучий голос .
У відповідь мої губи нічого не сказали. Я схопив ножа і накинувся на це чудовисько. Воно страшенно кричало від болю, який її завдавав я. І ось воно замовкло. Витягнувши ножа, я встав над тілом. Чудовиська не було, на підлозі лежала закривавлена Ліза. Кров бігла з ран, заливаючи все накруги, а застиглий погляд сірих очей дивився в ні куди. Ніж упав із моїх рук.
- Що я зробив,- закричав я.- Ні!
Мене немов струмом вдарило. Я почав трясти мертве тіло Лізи, просив її прокинутись, але марно. Вона мертва, вже холодна. Я почав плакати, як дитина. Мої марення стояли перед мною, мозок повільно закипав.
- Йди до мене, залунав знайомий голос.
Це була моя сестра, її постать стояла біля вікна.
Підійшовши до неї, вона знов сказала:
- Дай свою руку, я поведу тебе у кращий світ, ти будеш зі мною.
Я дав її свою закривавлену руку й мене понесло у вічність.