Нашi зорепади просто так не минають

Давай, обійми мене своїми холодними долонями
Здається, твої руки повністю зіткані зі світла,
Нажаль, Ми - люди, і ми не народжені бути зорями,
ми наповнені гріхом із дна по самісінькі вінця.

Отже, давай, закуй мене у свої ланцюги платинові,
позбав мене волі, прикуй до найвищих небесних вершин.
Я все одно буду любити тебе твоїми ж кайданами,
Я буду любити тебе вічність і ще пару зайвих хвилин.

І, знаєш, у нашому житті занадто мало доторків,
Занадто мало щирості, романтики, і простоти.
Прошепочи мені на вушко віршик, зшитий зі спогадів,
Я буду з тобою від Раю то вбиваючої нас пустоти.

І досить, будь ласка, своїх почуттів боятися,
Я тобі не буду брехати, не буду кайдани знімати.
Не тікай, будь ласка, не треба на інших рівнятися.
Адже поки ти далеко, між нами чорні і невідомі світи.

І, знаєш, мене вже самотність не дратує й не бісить,
я не тікаю від життя, навіть якщо там тебе немає...
Я вже звикла, а це, мабудь, з того, що стається - найсумніше.
Найсумніше - коли ти певна, що тебе, врешті решт, забувають.

І я ще й досі уночі від твого запаху прокидаюся,
і з жалем розумію, що мені це здається, мариться, сниться.
Чуєш, досить серед світла і тіней від мене ховатися!
Скажи, ну і що, що люди йдуть, яка нам з того різниця?

Я колись запам'ятовувала кожен твій вдих і кожен видих,
і, знаєш, я й досі хочу, щоб ти ночами мене пригадував:
як я тікала, і як я без остраху приймала твій виклик,
як я жила у твоєму серці і в тріщинах на рожевих губах.

Але ми вже давно під ранок не кличемо одне одного,
не намагаємось серед інших зірок віднайти свою єдину,
Нас роз'єднала розвилка на нашій життєвій дорозі,
Нашу вічність зменшили до розмірів однієї пустої години.

Знаєш... Давай, як колись, чекати перші весняні приходи,
Ти ж пам'ятаєш, ми єдині, хто міг їх передбачити.
Ми єдині могли пірнати у ще невідкриті океанські води,
і ми перші, хто зміг океану його холод пробачити.

Хіба ти забув, як ми вечорами читали біблію пошепки,
і як вигадували свого власного, свого особистого Бога.
В якого, як і в тебе, хотілось всім сердцем вірити,
вірити від дев'ятого кола Пекла до Райських порогів.

І як ми, як не-люди, шукали прихистку в зорепадах,
і співали пісні, раніше ніколи ніким, крім нас, нечуті.
як випадково зустрінуті під ранок небесні ангели,
читали казки для нас, щоб ми скорше двоє заснули.

Будь ласка, досить настільки далеко від мене бути!
Досить робити вигляд, що моїх квітів у твоїх легенях немає!
Я проростаю в тобі ромашками, ніжно розриваючи груди,
адже, такі зорепади, як наш, просто так не минають.

Розумієш, ніяка лірика без тебе не варта і краплі часу,
і жодна радість, якщо без тебе, не приносить світла.
Давай, будь ласка, скажи мені хоча б одну-однісіньку фразу,
хоча б слово; Адже без твого голосу не вистачає повітря.

І відстань між нами - не кілометри, а бездонні океани,
І життя без тебе - не життя, а лише дешева пародія,
Без тебе ніяк не можуть зажити мої душевні рани,
вони розриваються від перенасичення нашими спільними спогадами.

І в усьому цьому потоці зв'язаних і незв'язаних слів,
у моїй недопоезії, для тебе лише живій. І так от,
я хочу, щоб ти лише одне почув і одне лише зрозумів:
Я тебе дочекаюсь, і ми знову разом злетимо до небесних висот.