Вона, мов дитя...

Вона, мов дитя, - потребує постійного догляду,
В словах її часто чути сумну мелодику.
Закохує в себе завжди із першого погляду,
Й не відпускає аж до останнього подиху.

Це та сама дівчина з наших юнацьких мрій,
Це та сама муза, що з кожного робить поета.
Хоч десять разів ти нею перехворій,
Кохання тебе не наблизить до імунітету.

Такі, як вона, постійно наш змінюють світ,
І обов’язково у сварці із власним дахом.
Так безліч разів я міг їй сказати: «Привіт»,
І навіть роками із нею ходив тим же шляхом.

І в кожній зустрічній напевне її впізнавав,
І заздрив всім тим, хто торкався її  простирадл.
Я б навіть тепліше за ковдру її обіймав,
Я б кожній її забаганці та примсі зарадив.

Я б вирішив всю ту прірву її проблем,
Я б вирушив у мандрівку за черевичками.
Вона – щось таке на зразок замикання клем,
Вона стоїть поряд з моїми шкідливими звичками.

Вона не ґвалтує свій мозок життєвими теоремами,
Вона всім потрібна, наче земля Антею.
Її люблять янголи, та поважають демони,
Бо ті і інші вважають її своєю.


І доки зима стікає уздовж узбіч -
Сніги шепотять сумні свої заповіти,
Я довго і марно вдивляюся в сиву ніч,
В надії її у цій темряві загубити.

В надії, що може вирветься із душі,
Зостанеться у вечірньому верболозі.
Що прийде той день, коли змиють цей світ дощі,
Інакше забути її жоден смертний ніколи не в змозі.