Богом дана

Льошу не відпускало почуття провини перед тією єдиною жінкою, яку він любив на протязі всього життя і понад усе на світі. Але найжахливіше в усій цій заплутаній історії було те, що чоловік все це усвідомив не так давно, коли він зустрів її зовсім випадково на залізничному вокзалі… Образ  Богдани не давав  Олексію спокійно спати, дихати, її  гарні карі очі з вишневим блиском свердлили душу, пекли серце шаленим вогнем.
Як же він міг забути про неї, чому він так легко піддавався долі, яка  несла його по глибинним течіям життя, а він як останній дурень насолоджувався всіма благами, що були даровані йому невідомо ким і навіщо, а його все влаштовувало. Чоловік  користувався  все життя  шаленим успіхом у протилежної статі і тому використовував тих дуреп, які закохувалися в нього, як сам цього бажав, а потім безжально кидав їх без всяких пояснень. Не любив  Льоша   жіночих сліз, істерик , погроз, тому із життя кожної чергової  коханки зникав надовго так, щоб його ніхто не міг знайти.
    Перед очима постало веселе, щасливе дитинство… Льошка ріс без батька  і як  він не намагався дізнатися про те, хто був його батьком, мама всі розмови присікала однією відповіддю: « Загинув». А  що там як та коли не хотіла говорити та і все тут. Але хлопець не особливо страждав від цього, бо найближчою людиною, що замінила йому батька був його хрещений, дядя Коля, у якого не було власних дітей, тому всю нерозтрачену любов він вкладав у хлопчика. І дружина дяді Колі, тітка Маруся була доброю жінкою, вона звичайно сприймала його не як власну дитину, але підтримувала ті  ніжні стосунки, що склалися між її чоловіком  та хрещеником. У Льоші було ще три сестри, дві старші і одна молодша, які дуже любили його і всі вони по жіночій натурі намагалися дбати про єдиного братика. Іноді вони дратували хлопця своєю надмірною опікою, але він їх теж любив і намагався також  підтримувати сестер в усьому. Згодом Льошка зрозумів, що саме його мама любить найдужче, можливо тому, що він був єдиним сином в сім’ї і вона сподівалася , що він стане її опорою у старості. І взагалі хлопчик був найвродливіший у її родині, і відзначався особливою добротою. Він розумів, як мамі важко одній ростити дітей, тому намагався допомагати їй в усьому.
Мама працювала техробітницею у сільській  школі, яка в ті часи, коли Льошка навчався  опалювалася самотужки, навіть парового опалення не було. Мати вставала дуже рано, бо треба було власне помешкання протопити, дітям їсти приготувати, худобу впорати. А ще треба було  в школі грубу розпалити, води наносити та ще всякої роботи виконати, звичайно жінка втомлювалася. Нерідко Льошка прибігав раненько до школи, носив вугілля , дрова  на розпалку, відра з водою. Вчився хлопець поганенько, не давалася йому наука, спочатку мати переживала. А потім махнула рукою на те навчання, аби доброю людиною був та й досить.            
Тетяна Дмитрівна перенесла немало лиха у своєму житті. Її перший чоловік помер, рідна сестра потрапила вагітною під поїзд. Ще двоє рідних братів близнюків вчаділи молодими. Один з них був одружений і в нього залишився маленький синок з дружиною. Не раз Льошка просинався вночі від того, що чув як мама плаче, його серденько розривалося від болю, але він боявся підійти до мами, не знав, чи зможе її втішити.
Одного разу хлопця перестріла тітка Лідка, яка чомусь не любила їхню родину і мама застерігала дітей, щоб минали ту лиху жінку десятою дорогою, але чому так треба робити не пояснювала.
- Ану ходи сюди, синку, я тобі розкажу одну дуже цікаву історію, - мовила солоденьким голосочком тітка.
- Я не буду з вами розмовляти, пропустіть мене, - впевнено заговорив хлопчик.
- Ну, якщо не хочеш дізнатися, хто твій батько, то йди собі геть, - повернулася тітка і вже хотіла йти далі, але не поспішала , бо була впевнена, що ця інтрига спрацює. Вона  з задоволенням спостерігала за хлопчиком, по обличчю якого було видно, як борються в ньому різні почуття. З одного боку не піддаватися  на провокації жінки, а з іншого нестримне бажання дізнатися правду про рідного батька, а раптом він живий, хлопець ще трохи повагався  і мовив.
- А звідки я знаю, може ви мені  зараз набрешете  про батька.
- Оце так виховання, втім, я і не дивуюсь, по перше , не набрешете,  а скажете неправду, а по друге, все , про що я розповім зараз тобі, можеш переказати слово в слово матері, а вона нехай спробує заперечити і довести , що це не так.   
- Добре, кажіть, - мовив насуплено хлопець, а серце стугоніло так, немов він пробіг крос декілька кілометрів.
- Ходімо присядемо на лавочку, яка знаходиться в зручному від людського ока  місці, щоб ніхто нас не перебив. Льошка неохоче погодився, під серцем защеміло, хлопець душею відчував, що ця тітка нічого хорошого йому не скаже, але ж яка б гірка правда не була,  її хотілось почути.
- Я тільки прошу не перебивати мене, вислухай все до кінця, - почала тітка. Льоша у відповідь кивнув головою.
- А ти знаєш, що у твоїх старших сестер інший батько, - запитала обережно жінка.
- Знаю, і що з того, - насупився Льошка.
- Так от, - продовжила неприємна особа, - твоя мати відбила його у мене, коли я очікувала від Миколи дитину.
- А мій батько тут до чого? – перебив  хлопчик тітку.
- Ти просто слухай мовчки, от і все, - говорила жінка, - я так і не народила  те нещасне дитя і заміж не вийшла, а твоя мати зажила з моїм Миколою душа в душу, любов, бачите у них. Та на чужому горі щастя не збудуєш, - і тут очі недоброї жінки злорадно блиснули. Тетяна встигла народити йому двох твоїх сестер, та несподівано Микола помер, залишилася твоя мати вдовою. Та вона не дуже довго журилася, і скоїла таке лихе,  що всі люди про її вчинок  судачили. І як  тільки вона  нікуди не виїхала , не знаю.
- Все, з мене досить, - підскочив хлопець, я не дозволю говорити про маму погано, і більше нічого чути від вас не хочу.      
- Сядь і вислухай все до кінця, - вже силою притиснула хлопця жінка. Він смикнувся, щоб вирватися з лихих обіймів тітки, та де там, жінка виявилася дуже сильною.
- Знаєш у твоєї матері була дуже вродлива сестра Наталка, вона вийшла заміж за найвродливішого хлопця з нашого села Андрія Наливайка, пара так гарна була, що очей не можна було від них відвести. А скільки дівок за ним бігало та сліз пролило за таким парубком, що й не передати словами. А вони в місто виїхали, та не пройшло і року, як Наталку привезли до села хоронити, вона під поїзд попала та ще й вагітною була Що то були за похорони, все село ридало, а найдужче побивалися твоя мати та Андрій, який у селі залишався, поки не відбули дев’ять днів.  А потім він повернувся до міста, а через дев‘ять місяців у Тетяни   народився ти, ой, ну вилитий Андрійко в дитинстві.
- Я вам не вірю, крізь сльози прошепотів зблідлий хлопчик. Та тітка була невблаганна, вона нещадно продовжувала ранити словами.
- А твоя молодша сестриця , знаєш від кого, від поважного одруженого чоловіка, що нині працює завідуючим фермою. Знаєш, що я тобі скажу, шльондра твоя мама, і мені життя занапастила, віділлються їй мої сльози.
Льошка  знайшов у собі сили, вирвався від неї, схопив у жменю піску і сипонув ненависній жінці прямо в обличчя.
- Ви можете говорити, що завгодно, а я   всеодно маму не менше любитиму, вона в мене найкраща у світі, -  схлипуючи мовив  Льошка і побіг геть.
- От клятий байстрюк, - засичала Лідка, випльовуючи пилюку, витерла грязне обличчя і пішла далі, -  тільки попадись мені на очі.
 А хлопець побіг у яр, зарився у кущі і проридав там, аж поки не заснув. Тетяна Дмитрівна почала не на жарт хвилюватися, було вже темно, а син ще не прийшов додому. Вже і до його друзів доньок посилала, ніхто нічого не знає. Різні думки в голову лізли, а раптом щось лихе сталося, не раз мати лаяла хлопця за пристрасть до рибалки, може на ставки подався, так портфеля вдома не було, а раптом до когось з дорослих рибалок  пристав, а ті на нього увагу не звернули,  а він не дай Боже втопився. Мати не знаходила собі місця і звернулася за допомогою до хрещеного батька  хлопчика.
  - Колю, допоможи знайти Льошу, такого ще ніколи не було, щоб він так довго не повертався додому, а раптом біда якась з ним трапилась, зроби що – небудь,  благаю тебе, - заплакала жінка.
- Та годі тобі вже побиватися, зараз знайдемо цього неслухняного хлопчиська, заспокойся, Таню, ось побачиш, все буде добре, - підбадьорював заплакану жінку кум. Та не встиг він вийти за поріг, як до хати зайшов Льошка, його тіпало немов у пропасниці, обличчя підпухло від сліз.
- О, Боже, що трапилось, - кинулись до хлопчика мама і хрещений.
- Нічого, так заблукав трохи, злякався , що додому не втраплю, тільки нічого в мене не питайте, хай колись розповім про свої пригоди. Дорослі між собою переглянулись, але не стали розпитувати хлопця, що там та як. Минув час, але Льошка так і не зізнався своїм   рідним про те , що з ним трапилось. Ця таємниця залишилася з ним на все життя. Та мабуть це і була  найнеприємніша  історія із його дитинства.  А в усьому іншому він був просто везунчиком. У нього було дуже багато хороших друзів. А ще рано він почав закохуватися. Спочатку йому подобались кароокі дівчатка, а потім різні і темненькі і світленькі, голубоокі, зеленоокі,  які тільки   завгодно. Причому до кожної нової симпатії він проявляв галантність справжнього кавалера. Якщо симпатія  виникала в той період, коли все буяло навколо, утопало в зелені, то хлопець осипав дівчаток квітами, а  в мами  їх вистачало на клумбі. Якщо ж у зимовий період серце тенькало від нової симпатії, то він виписував у старших сестер із записничка  вірші про кохання  і щоразу присвячував комусь із своїх сердечних обраниць. Мама і сестри тільки посміювалися над таким «  донжуаном», думали, що з часом ці короткотривалі захоплення пройдуть.
  Але Льоша так і надалі залишився  справжнісіньким гультіпакою.  Можливо цьому сприяли батькові гени, а можливо і самі дівчата, які не були байдужими до хлопця і оточували його надмірною увагою. Він звик, що за ним бігали дівчата самі, та вони йому швидко набридали, ображались на нього, коли хлопець їх кидав, шукали з ним зустрічей, якихось пояснень та де там, юнак від них відвертався,  втрачав до своїх колишніх будь – який інтерес.
Після закінчення школи він поїхав навчатися до міста . Хлопець разом з двома друзями  вступив до будівельного технікуму і оселився в гуртожитку. О і зараз є що згадати, як хлопці гуляли там на повну котушку. Все було у них як у казці, і дівки, і танці, а іноді і бійки, які закінчувалися в гіршому випадку синцем під оком.
   А в цей  час зовсім недалеко від технікуму, жила Богдана вдвох з мамою, тато помер, коли вона була ще зовсім маленькою. Мама заміж так і не вийшла, вона дуже любила тата і все своє життя присвятила єдиній донечці. Богданка не була красунею, але в ній була якась особлива сила чарівності, така привабливість, що до неї не були байдужі молоді люди, які намагались привернути до себе її увагу, весь час крутились біля юної кароокої дівчини. А дівчина вся жила у творчості, їй від батька передався  неабиякий хист малювання. Вона закінчила школу і вступила до художнього  інституту. На хлопців  уваги майже не звертала, їй це було не потрібно, дівчині подобалось навчання і художня творчість. Мама переживала за доньку, щоб не дай Боже залишилася одна. Адже по собі знає,  як важко одній на білому світі жити. Мама мріяла про щасливу долю для донечки. Їй так хотілося бачити доню в оточенні великої щасливої родини, щоб заміж вийшла по любові, діточок народила не менше трьох, а мати в усьому б їй допомагала.  Та про це не думала донечка, звичайно дівчина розуміла що колись треба буде виходити заміж, створювати сім’ю та все це здавалось їй таким далеким, що і думати про це не хотілось. Богдана неохоче ходила з подругами в кіно, а на танцях з’являлася дуже рідко.
  Та одного разу  в її  житті все ж сталися деякі зміни, які перевернули все вверх ногами, до неї прийшло справжнє  кохання.  Це сталося навесні, коли  дівчина  пішла з подругами на  концертно – розважальну програму для студентів в один з будинків культури, а потім  вона брала участь в одному з молодіжних конкурсів, в якому їй піддався Льошка, щоб вона виграла цей конкурс і отримала головний приз, симпатичного плюшевого ведмедя.
Хлопець відразу ж звернув на неї увагу і вирішив з нею познайомитися, тим паче, що він недавно кинув чергову пасію. Після завершення  програми були оголошені танці. Богдана хотіла піти додому та її зупинив Льошка.
- Чарівна красуне, ви кудись поспішаєте, я прошу вас залишитись  і подарувати мені перший танець.
- А якщо я не погоджусь, то що, - трохи зухвало запитала дівчина  і почервоніла, бо така відповідь здивувала її саму.
- Я  тоді дуже засмучусь, піду додому і буду думати про вас, - відповів хлопець, і ,зробив смішну гримасу. Богдана засміялась, трохи знітилась і мовила, - мабуть доведеться мені залишитись, щоб раптом вам не довелось із – за  мене плакати.
Тепер розсміявся хлопець, - а давайте знайомитись, Льоша, та мабуть давайте переходити на ти, ну то що, згода.
- Згода, Богдана, - привітно посміхнулась у відповідь дівчина. Подружки здивовано спостерігали за  дівчиною. Вони вперше побачили її такою, що проявила інтерес до хлопця.
- Овва, -  вихопилось в однієї з подруг,  - нашу Богданку не впізнати, ви тільки подивіться на неї, а як сяють її очі, немов діаманти переливаються, все пропала наша подружка.
- Ясна справа, хіба на такого красунчика не западеш, - підтримала розмову ще одна подружка, - якби він звернув увагу на мене, хто його знає щоб зі мною творилось.
- Тільки не треба заздрити, - пожартувала  одна з дівчат, - цікаво як будуть   розгортатися події далі, на що піде наша Данка заради такого красеня,  яка завжди байдуже ставилася до хлопців.
- Б’ юсь  об заклад, що сьогодні ввечері  вона піде гуляти з  цим симпатичним незнайомцем, - продовжували розмову дівчата.   
- Богдана повернулась і побачила, що подружки спостерігають за нею, вона весело їм підморгнула і продовжила люб’язно розмовляти з хлопцем.  Така поведінка Богдани ще більше здивувала дівчат.
- Ну все, це вже точно закохалась наша дівка, - продовжила бесіду одна з подруг.
- Цікаво,  чи вийде у них  роман,  такі гарні хлопці  як правило довго не затримуються  біля однієї  дівчини, - задумалась найближча подруга  Богдани.
І ось танці розпочались, молодь відразу ж кинулась в обійми музичного вихру різних мелодій. Льошка тримав Богдану  за руку, навіть не думав її відпускати ні на мить. Він не відводив від неї очей, можливо вперше в житті  в його серці  зароджувались справжні почуття. У душі хлопця  творилось казна – що, радість, ніжність, бажання захищати це дивне створіння,  дбати про цю дівчинку, зробити для неї щось таке неймовірне, щоб здивувало її найбільше, від чого вона тільки б раділа.
Хлопець запросив Данку на повільний танок, - а чим ти займаєшся, - запитав хлопець.
- Навчаюсь у художньому інституті, мені дуже подобається, - посміхнулась дівчина і від тієї усмішки у Льошки перехопило дух. І якось у нього вирвалось само собою, - Боже мій, яка ж ти гарна,  -  і тут же добавив, - а твої очі  будь –кого з розуму зведуть.
- Не перебільшуй, я ж така як і всі, - засміялася дівчина, а в цей час її душа співала, адже таких компліментів вона ні від кого не чула, а ще цей хлопець їй по справжньому припав до серця.
- Ви тільки подивіться на цих голубків, очей не відривають одне від одного, - спостерігали за ними  подружки, - дійсно нашу Богданку і не впізнати, вся аж переливається від щастя, наче зачарували нашу дівчинку.
- Не зачарували, а зачарував, якщо вже бути точними, - мовила одна з дівчат і всі подруги дружно розсміялися.
- Треба сказати Даниній мамі, щоб не переживала за доню, що залишиться  самотня, - мовила Катя, найближча подружка Богдани.
- Не треба поки що нічого говорити, бо хто його знає, як воно складеться у майбутньому, - заперечила Віра.
- Та я пожартувала, - відповіла Катя, - і продовжила, - шила у мішку не сховаєш, рано чи пізно тьотя Наташа дізнається про Богдану, що вона з кимось зустрічається. А можливо доня і сама матусі про все розкаже, адже у них  з мамою теплі відносини, вони з нею ведуть себе як справжні подружки.      
- От і добре, тільки б не наступило розчарування, бо у неї ж нічого серйозного ніколи ні з ким не було, - втрутилась у розмову Таміла, - нам з вами не звикати змінювати хлопців, а тут видно по її обличчю, що влипла наша Богданочка серйозно.
- Та що ви переживаєте, ще невідомо нічого, що там та як, а ми печемось,  ще молоді і все найкраще  чекає нас попереду, можливо і Богдана захоче колись поміняти свого кавалера, - мовила Віра.
- Ага якраз той випадок, та по ній же видно, що буде любити все життя одного єдиного і ніколи його не зрадить, - підтримала розмову Катерина.
- А ти що, може у нас  ясновидиця, може і про наше майбутнє щось скажеш, - засміялась Таміла.
- Ніяка я не ясновидиця, просто дуже добре знаю свою подругу, - відповіла Катя.
- Ой, так цікаво, як будуть розгортатися події у цієї парочки  у майбутньому, - мовила Віра.
- Поживемо, побачимо, - зітхнула Катерина, - і тут же додала, - годі вже базікати, давайте краще влаштовувати своє власне життя, ходімо танцювати, а то найкращих кавалерів розберуть інші дівки. Дівчата пішли танцювати, вони розважалися по повній програмі і на деякий час забули про  свою подругу, яка в цей час купалася у сяйві  золотаво – карих очей, а вони ж так припали до серця.
- А чим ти займаєшся? – запитала Богдана свого нового знайомого.
- Навчаюсь у будівельному технікумі, живу у гуртожитку разом зі своїми друзями, ми з одного села, дружимо з дитинства, я уже і не пам’ятаю, чия була ідея поїхати саме сюди, але ми ще в дитинстві  поклялися, що будемо  завжди разом, от і маємо, навіть на одному факультеті навчаємось, - засміявся Льошка.
-  А тобі хоч трохи подобається твоя професія, - трохи здивовано запитала дівчина.
- Думаю, що моя професія принесе  нормальні заробітки, а для мене це дуже важливо, хочу у  майбутньому допомагати мамі  і сестрам, а в мене їх аж три, потім планую після закінчення технікуму відслужити в армії, а якщо вдасться , то поїхати на велике будівництво, заробити грошей на власне житло, а далі  буду про власну сім’ю думати, - сказав хлопець і подивився на  Богдану якимось особливим поглядом, від якого у дівчини все всередині затремтіло. Вона трохи оговталась і продовжила розмову.
- Як же тобі пощастило, що в тебе є три сестри, а я у мами одна, - зітхнула Данка, - я завжди мріяла про велику родину, та не вийшло.
- Заміж вийдеш і зможеш виправити ситуацію, народиш стільки дітей, скільки захочеш, - посміхнувся хлопець, - до речі, а скільки б дітей ти хотіла мати у своїй родині.
- Не знаю, мабуть не менше п’ятьох., - жартівливо примружилась дівчина і засміялась, - а ти  вже думав про те, скільки має бути дітей у твоїй родині.
- Думаю, що наші думки  в цьому питанні співпадають, -  хлопець трохи помовчав і додав, - не менше п’яти, - і тут молоді люди розсміялися вдвох. Їм так було добре разом, здавалося, що вони знайомі дуже давно. Аж ось оголосили закінчення танців, Льошка не розгубився і мовив, - Богданочка, можна я тебе проведу додому.
- Так, можна, - погодилась дівчина на пропозицію хлопця. І от вони не поспішаючи прогулюються вулицями міста, насолоджуються навколишніми краєвидами, вдихають пахощі дерев, які щойно розпустилися, а хлопець милувався дівчиною і намилуватися не міг, Богдана це помітила, але виду не подавала,  адже їй була приємна увага милого серцю хлопця.  Раптом Богдана  спохватилася, вона зовсім забула про час,  мама не звикла до того, щоб донька поверталася додому пізно.
- Ой, Льоша, вибач, мені вже пора додому, мама буде хвилюватися, а в неї хворе серце.      
На обличчі хлопця на якусь мить мелькнуло розчарування,  так не хотілось відпускати дівчину, яка йому дуже сподобалась, але нічого не вдієш, він зітхнув і мовив, - мені так добре і легко з тобою, що не хочеться   розлучатися, навіть на короткий час, але треба, я сподіваюся на те, що ми завтра зможемо зустрітися, - заглянув  в чарівні очі  милої дівчини, в яких відразу ж потонув з головою.
- Звичайно, зустрінемось, - зраділа Дана тому, що їхні побачення продовжаться, - тоді приємних тобі снів, - посміхнулась дівчина.
- Сподіваюсь, що у снах ми знову зустрінемося з тобою, і нам  не треба буде розлучатися ні на мить, - посміхнувся у відповідь хлопець, і  ніжно доторкнувся вустами до її щоки. Від цього дотику Богдана здригнулася, якісь невідомі до цього часу відчуття охопили її.
- Ти що злякалася, вибач, що я такий незграба, - мовив хлопець.
Та це я просто задумалась, - почервоніла Дана і подумала про себе, - добре що на вулиці темно і не видно, що її обличчя вкрилося червоними плямами. Нарешті молоді люди  розсталися, Богдана тихенько зайшла додому, вона вирішила не вмикати світла, щоб не розбудити маму  та де там, мама сама ввімкнула світло.
- Донечко я не сплю, ти де так довго була, я вже все найгірше  передумала, - мовила мати  і заплакала.
- Мамочко, ріднесенька моя, вибач мене, я познайомилася з таким хлопцем, що втратила відчуття часу, - мовила доня,  її очі сяяли, а обличчя розчервонілося, такою мама доньку ніколи не бачила.
- Нарешті, - зраділа мама, - ти закохалася, - і вмить забула про свої страждання.
- Давай розказуй, що за хлопець, де ви познайомилися, - засипала запитаннями мати Богдану.
- Він особливий, не такий , як всі, - відповіла дівчина.
- Значить закохалась по самі вуха, - усміхнулась мама.  Дана терпляче відповідала на мамині запитання, вони не помітили як злетів час і вже наступив ранок. Мати і донька ледь витримали день без сну, але обидві були раді тому, що у житті Данусі сталися приємні зміни.
Друзі Льошки також приставали до хлопця з різними питаннями про його нову розвагу, але він не захотів навіть відповідати на будь – які  провокації. Друзі помітили, що його обличчя замріяне і він їх навіть не слухає.
- Мабуть наш «казанова» закохався вперше і по справжньому, а що дівчина того варта, - мовив один з друзів хлопця.
- Подивимось чи на довго вистачить його любові, - підтримав розмову інший друг. А Льошка їх не чув, він бачив дівчину перед собою, згадував кожну мить їхнього спілкування, а коли заснув, на його обличчі блукала  усмішка закоханого дурня, так відзначили  друзі  на другий день, коли пішли разом на заняття в технікум.
Льошка і Богдана не могли дочекатися вечора, щоб зустрітися знову. Обоє  готувалися до побачення по особливому, прискіпливо оглядаючи свою зовнішність та одяг і трохи нервувалися.  І ось Богдана виглянула у вікно, побачила  хлопця і її серце шалено забилося, вона зібралася з духом, і помчалась на побачення. Коли Льоша побачив Дану, то його серце колотилося немов скажене, нарешті вони опанували себе, хлопець взяв дівчину за руку і двоє закоханих відправились на прогулянку. Мама Богдани виглянула у вікно, вона роздивлялася хлопця, оцінила його привабливість і на серці чомусь трохи стало неспокійно, такі гарні хлопці, як правило ненадійні, зітхнула і відійшла від вікна, а може її дитині  пощастить і все буде добре.
А в цей час молоді люди насолоджувались присутністю одне одного, вони були щасливі від того, що разом. 
- Ну що тобі мама сказала за те, що ти вчора пізно повернулася додому, дуже сварилася, - запитав Льошка Богдану.
- Та ні, я їй сказала правду, що зустріла тебе, вона мене зрозуміла, мама в мене незвичайна, дуже  добра людина, ми з нею завжди підтримуємо одне одного в усьому.
- І моя мама теж дуже хороша людина, сестри навіть іноді ревнують мене до неї, їм все здається, що я у неї любимчик.
- Мабуть так воно і є, ти ж єдиний син, мамина надія і опора, - підтримала розмову Дана. Хлопець з ніжністю подивився  на свою супутницю, - а знаєш, я оце подумав, що ти будеш дуже хорошою матір’ю для своїх дітей.
- Звідки ти знаєш, - підділа дівчина хлопця, я про це ще не думала.
- Тому що ти дуже добра, - відповів хлопець і ніжно провів рукою по її волоссю, які в тебе м’які коси, недарма кажуть, яке волосся на дотик, такий і характер у людини.
- А в тебе який характер, - запитала дівчина, - і мимоволі  доторкнулася до його хвилястого чуба, - о мабуть у тебе він складний, судячи з усього.
- Це дивлячись для кого, - засміявся хлопець, раптом він став серйозний, зітхнув і обережно запитав, - Богданочко, а можна я тебе поцілую. Дівчина розгубилася, з одного боку їй цього хотілося, а з іншого, вона ж ніколи не цілувалася з хлопцями, а раптом її недосвідченість не сподобається хлопцеві, а їй зовсім не хотілося його втрачати.
- Н-не знаю, - опустила голову Дана. Хлопець здається зрозумів у чому справа і не вагаючись міцно обійняв дівчину, припав до її вуст. У дівчини голова пішла обертом, серце билось так, здавалося, що його шалений стукіт чути хто – знає  куди.  Льошка підтримав дівчину, коли вона похитнулася, він заглянув у її затуманені очі, - посміхнувся і мовив, - ти найкраща  на всьому білому світі,  і пригорнув кохану  до себе.               
Так молоді закохані люди зустрічалися щодня, здається вони не могли дихати одне без одного, а коли хлопцю треба було поїхати в село на канікули, то вони ходили такі сумні, немов прощалися на все життя. Льошка навіть запропонував дівчині поїхати разом з ним.  - Даночка, а поїхали зі мною, я тебе з моїми рідними познайомлю, бери з собою свої художні  інструменти і малюй скільки захочеш, а в нас там такі краєвиди, очей не можна відірвати, можливо завдяки картинам, які створиш на моїй батьківщині, станеш знаменитістю, - трохи подумав і додав, - а потім зазнаєшся і забудеш про мене.      
- От, дурник, хіба тебе можна забути, але я не поїду, що твої рідні  про мене подумають.
- Вони подумають, що це моя наречена і я впевнений, що ти їм дуже сподобаєшся, - відповів Льоша.
- Можливо, але ще не час, якось іншим разом, любий, і не ображайся на мене.
- Ну ти хоч трішечки будеш за мною сумувати, - запитав хлопець.
- Який же ти хитрий, - примружила  очі дівчина, - а ти про мене там хоч згадаєш.
- Я жити без тебе не можу, а ти таке говориш, - підхопив на руки Богдану хлопець і закружляв з нею
- Припини негайно, - молотила кулачками дівчина Льошку і при цьому весело сміялася.
- Данка, ти своїм сміхом мене з розуму зведеш, - прошепотів хлопець і накрив її вуста палким поцілунком.
Молоді люди важко перенесли розлуку, але вона не була такою довгою, яка чекала на них попереду. Незабаром хлопця призвали в армію, служити йому треба було цілих два роки. На них обох попереду  чекали непрості випробовування їхніх почуттів. Цього разу Богдана поїхала  до Льошки додому, щоб провести його в армію. Хлопець попередив рідних про те, що з ним приїде наречена.  Мама і сестри привітно зустріли дівчину, яка хвилювалася і почувалася ніяково.
- Знайомтеся, це моя дівчина, Богдана, - мовив Льошка і легенько зжав руку нареченої.
- Дуже приємно, - мовила мати і обійняла Дану, - сподіваюсь, дитино, що ти дочекаєшся  Льошу з армії і станеш його дружиною.  Богдана від таких слів зашарілася, такою вона подобалась хлопцю ще більше, і він пишався нею. Сільські дівчата на проводах в армію з цікавістю роздивлялися Дану.
- І що Льошка в ній знайшов, звичайна сіра мишка, ті дівчата, які раніше зустрічалися з ним набагато кращі від неї, - пліткували сільські дівчата.
- А ще кажуть, що вона художниця, а художники всі якісь трохи пришиблені, немов не від світу цього, - продовжували плітки подружки.
- Ось побачите, кине Льошка і її, як кидав раніше інших дівчат, натура в нього така, не може він довго зустрічатися з однією дівчиною, - мовила одна із дівчат. Цю розмову ненароком підслухала Богдана, їй якось неспокійно стало на душі, адже вона без нього і дня не зможе прожити, так на той час думала дівчина . До неї підійшов Льоша та так тихо, що вона здригнулася від несподіванки.
- Даночка, люба моя, чому ти зажурилася, - запитав хлопець і чмокнув її у щічку.
Дівчина повернулася до нього і дивлячись йому в очі  мовила, - Льоша, а скажи мені тільки чесно, в тебе багато було дівчат до мене. Хлопець здивувався, - Богдано що це з тобою, ти ніколи мене про це не питала.
- А зараз питаю, - наполягала на своєму дівчина.
- Це неважливо, головне, я тебе люблю понад усе на світі, і не треба нікого слухати, щоб тобі про мене не говорили, мабуть уже постаралися місцеві пліткарки посіяти неспокій у твоїй  душі, не звертай уваги, вони нам просто заздрять, - мовив Льошка  і ніжно поцілував її.
- А тепер скажи мені, ти дочекаєшся мене з армії, - пильно вдивляючись в кохані очі запитав хлопець.
- А ти що в цьому сумніваєшся, - образилась дівчина.
- Не ображайся, але в житті по різному буває, навіть у нашому селі скільки таких випадків було, ніби і любов палка, а через деякий час дівчата вискакували заміж за інших, - продовжував хлопець.
- Значить не справжня була любов, за  мене не хвилюйся, аби тебе в мене не вкрали, - усміхнулась Богдана.
- От дурненька, - засміявся хлопець, не бійся, не вкрадуть, такої як ти немає на всьому білому світі.
Мати хлопця раділа в душі за Льошку, вона бачила, якими закоханими очима син дивиться на свою дівчинку, нарешті він остепенився  і  дай Боже, щоб не став таким, як батько, адже зовні він так був схожий на нього.
- А твого сина не впізнати, мабуть закохався по справжньому  в оту симпатичну дівчинку, - мовила одна із сусідок Тетяни Дмитрівни.
- Можливо й так воно є, але хто його знає, як воно буде у майбутньому, - зітхнула мама Льошки,- головне те, що зараз йому добре з Богданкою. 
- Дійсно хлопець почувається щасливим, - підтвердила ще одна сусідка. А молоді люди  не могли намилуватися одне одним, вони обмінювалися  ніжними поглядами, багатообіцяючими посмішками. Так не хотілося розлучатися на цілих два роки, але нічого не вдієш, хлопець хотів піти в армію, щоб стати мужнішим, відповідальнішим.
Спочатку ці роки здавалися вічністю, хоча Льоша і Богдана  писали листи щодня одне одному,  та згодом час злетів швидко. Хлопець не написав Богдані, коли він демобілізувався з армії, щоб зробити їй сюрприз. І ось одного дня Льошка у формі десантника з великим букетом білих троянд з нетерпінням чекав на кохану  біля інституту. Дівчата, що  проходили мимо задивлялися на юнака, заздрили тій дівчині, якій так повезло з хлопцем і з трояндами. Хлопець помітно хвилювався і вже викурив цілу пачку сигарет, коли нарешті на вулиці з’явилась та єдина, на яку здається чекав цілу вічність. Богдана відразу ж помітила коханого, спочатку трохи розгубилася, а потім з радістю кинулася в його обійми.
- Нарешті ми разом,   прошепотів Льошка, - мила моя, я думав про тебе щохвилини, навіть було бажання втекти до тебе з армії.
- От шалений, - засміялась дівчина, - ходімо до мене додому, мама буде рада тебе бачити. Мама дійсно щиро зраділа, коли побачила щасливу пару разом, навіть заплакала тихенько про себе. Якби було тільки добре, якби чоловік дожив до цього часу, вони так любили колись одне одного.
- Наталія Вікторівна, що за сльози, я ж повернувся живим і здоровим, - посміхнувся хлопець, - ой, вибачте, у мене для вас є скромненький подаруночок, - Льошка подав Даниній мамі янтарні буси.
- О, - вирвалось у здивованої жінки, - які гарні, а звідки ти дізнався, що мені саме такі буси подобаються.
- Секрет, - відповів хлопець, - мені приємно, що вони вам сподобались.
- Звичайно сподобались, дякую тобі, синок, за подарунок, - мовила Наталія Вікторівна, - але ти не  повинен затримуватись довго у нас, адже тебе найдужче чекає мама, думаю, тобі варто поїхати додому, а потім можеш повертатись до нас, коли захочеш.
- А відпустіть зі мною Богданку, мама буде рада її бачити, вона її любить, - з благанням в голосі звернувся до Наталії Вікторівни Льошка.          
 Мама похитала головою, але погодилась, - добре їдьте, та дивіться мені там, не наробіть дурниць. Діти поцілували її одночасно в обидві щоки, - дякую тобі матусю, ти найкраща мама в усьому світі, - світилася від щастя донька.
- Не підлизуйся, - засміялася Наталія Вікторівна, відпочиньте та збирайтеся в дорогу.
Через деякий час їм зраділи вже у сім’ї   Льошки, Тетяна Дмитрівна заплакала від радості, що нарешті дочекалася сина з армії, а також вона привітно зустріла Богдану, коли хлопець вийшов, підморгнула дівчині і запитала, - то може мені пора до вашого весілля готуватися.
- Ми з Льошею на цю тему ще не говорили, - почервоніла Дана.
- Нічого, ще поговорите, я ж не сліпа, бачу, що він за тобою душі не чує, думаю, що ви будете разом.
- І про що це ви тут шепочетесь, - зайшов до хати Льоша, обійняв обох жінок і мовив, - мабуть про мене судачите, ну що вгадав.
- Можуть у нас бути свої секрети, - задерикувато відповіла Дана.
- Звичайно, - відповів хлопець.
- Ой, - спохватилася Богдана, - у мене тут для вас подаруночок, - вона подарувала Тетяні Дмитрівні відріз шовкової тканини на плаття.
- Дякую тобі, доню, я такий колір люблю, - мовила розчулена мати і вийшла з хати.
- Знаєш, Богданко, я вирішив трохи побути в селі, мамі по господарству допомогти, а потім поїду на будівництво до Сибіру, зароблю грошей на весілля, квартиру, а потім одружимось  і заживемо довго і щасливо, як в казці, - мовив хлопець і пригорнув дівчину до себе.
- Але я не згодна з твоїм рішенням, - раптом засмутилась Богдана.
- З яким саме, з пропозицією одружитись чи з тим, що я зібрався поїхати далеко, - спробував пожартувати Льоша. 
- Ти сам знаєш з яким, - насупила брови Данка, - можна і тут влаштуватись на роботу, а жити будеш з нами у місті.       
- Думаю, що необхідно створити належні умови для майбутньої родини, - наполягав на своєму хлопець      
- Який же ти невблаганний, добре, нехай буде по твоєму, - зітхнула дівчина.
Минув деякий час і Льошка поїхав на будівництво. Він обіцяв Богдані, що як тільки влаштується нормально, то відразу ж повідомить про себе.  А  дівчина  виявила, що вагітна, вона зраділа, що у неї буде дитина від коханого чоловіка, але поки що вирішила не поспішати з новиною. Дівчина отримала декілька листів від Льошки, а потім він раптом перестав писати. Богдана хвилювалася, місця собі не знаходила, які тільки думки її не відвідували. Дівчина думала, що він знайшов собі іншу, але вона навіть подумати не могла, що з ним трапилась біда.
 Одного разу Льошка зірвався з висоти і перебив  собі хребта, лікарі поставили невтішний діагноз, що він не буде ходити до кінця життя. Хлопець впав у відчай і депресію, йому часто снилася заплакана Богдана і він просинався від того, що гірко плакав сам. У лікарні його як могла підтримувала молоденька медсестра Віталіна, вона намагалася жартувати, відволікати  хлопця від сумних думок, але він вирішив для себе, що не має права обтяжувати дівчину своїм каліцтвом. Звичайно Льоша повідомив рідних про те, що з ним трапилось, але наказав їм не говорити  про це  Богдані  і навіть пригрозив, що відмовиться від них, якщо вони порушать його прохання. Згодом до нього у лікарню приїхала мама з сестрою, - синку а може краще буде, якщо ти повідомиш Богдану, я думаю, вона має право знати, мені здається, що саме її підтримка зможе вивести тебе з депресії, а там дивись і чудо трапиться, можливо лікарі і помиляються щодо твого майбутнього. Льошка у відповідь скривився, - думаю, що вона має право на щастя з іншим, здоровим чоловіком.
- Ой, синку ти помиляєшся, Богдана  з тих дівчат, які до кінця життя люблять одного чоловіка. І що вона зараз подумає про тебе, що ти знайшов іншу жінку, синку подумай про те, як вона страждає від невідомості.         
 - Нехай краще і не знає, згодом переболить, познайомиться з іншим, створить сім’.ю та й забуде про мене, - відповів хлопець.
- Не думала, що ти такий жорстокий, - заплакала мама.
- Мамо, досить говорити про Богдану, я так вирішив і ця тема більше не обговорюється, - твердо мовив Льошка, до речі додому я теж не повернусь.
- А що ж ти будеш тут робити, - захвилювалась мати.
- Щось придумаю, - відповів хлопець. Розстроєна мати поїхала додому. А Віталіна запропонувала йому після виписки з лікарні оселитися у неї.
- У мене є маленький син, то ж поміч твоя знадобиться у моєму домі, а щоб тобі сумно не було, я попрошу дядю Володю, щоб підучив  тебе ремонтувати взуття, дивись і підзаробити щось зможеш. У нашому містечку привітні люди, скучати не прийдеться, майже всі знають одне одного.   
- Вибач за нескромне питання, але як на це подивиться твій чоловік, - мовив Льоша.
- Не хвилюйся, його в мене немає, я навіть згадувати про нього не хочу, ну то що, приймаєш мою пропозицію, - запитала медсестра.
- Я повинен подумати, - відповів Льошка.
- Думай скільки хочеш, а ще до мене перестануть приставати чоловіки, так уже набридли, а іноді буває страшно, всякі дурні трапляються.
- Знайшла захисника, - гірко усміхнувся Льоша.   
- А я всім скажу, що ти мій чоловік, а потім в мене вдома збереглася мисливська рушниця від тата, то  в твоїх руках це буде грізніша зброя, чим 
у мене просто висить на стіні про всяк випадок. Льошка вперше за весь час після аварії посміхнувся, - а що у вас тут так небезпечно жити, тоді я згоден захищати вас із сином від злодюг, як тільки зможу. Віталіна з полегшенням зітхнула, адже цей молодик сподобався їй до безтями, вона не зважала на його інвалідність, жінка була просто впевнена в тому, що їй вдасться поставити  чоловіка на ноги.
Богдана ж втратила будь-яку  надію на те, що їй вдасться розшукати Льошку. Вона розповіла мамі, що чекає дитину від нього, - мамочко, я у відчаї, не знаю, що мені робити.
- А що тут думати, звичайно народжувати, - мовила мати, - а давай я поїду до Льошиної мами, взнаю, що там та як.
- Мамо ні в якому разі не треба цього робити, я написала йому декілька листів, на які він не відповів, Льошка мене просто кинув, мені говорили що він ще до знайомства зі мною був гулящий, швидше за все у нього є інша мила, - сказала і заплакала донька та так гірко, що у матері краялось серце.
- Донечко, годі  побиватися, тобі не можна хвилюватись, народиш дитинку,  а я буду  в усьому допомагати. Дасть Бог, все владнається, а там дивись і Льошка об’явиться.
- Не об’явиться, серцем відчуваю, що нашим стосункам прийшов кінець, - зітхнула Богдана, - ну  і Бог з ним, мамо, обіцяю тобі, що більше не буду плакати, я буду сильною.  Через деякий час у Богданки  народилася донечка, якій вона дала, як їй здавалося найкрасивіше  ім’я у світі, Аліса.
Коли акушерка запеленала маленьку дівчинку, піднесла її до Богдани і мовила, - а оченята гарнюсінькі, зразу видно, мамині. Молода матуся заплакала від того, що ці оченята не побачить тато і що зростатиме донечка без батька, а вона на собі знає, як воно зростати без батьківської підтримки. 
 Богдана перевелася на заочне навчання і незабаром закінчила інститут, згодом влаштувалася на роботу, а донечка відвідувала дитсадок. Мама допомагала Богдані як тільки могла і мріяла про те, що у доньки налагодиться особисте життя. І ось одного разу Богдана брала участь у художній виставці, де представила свої картини. До неї підійшов  незнайомий  чоловік, - ваші картини вражають незвичайною душевністю, видно, що ви багато страждали, тільки у таких художників виходять такі живі роботи. Я хочу їх у вас купити, називайте ціну.
- А які саме ви б хотіли придбати, - здивувалася художниця.
- Усі, - спокійно відповів незнайомець.       
- Добре, - неймовірно зраділа Богдана.
- Ось вам моя візитка, звертайтеся до мене з любих питань, - сказав Іван Дмитрович і забрав картини.
Дана вдома розповіла мамі про дуже вдалу угоду.
Мама невдоволено мовила, - знаєш що я тобі скажу, доню, мабуть він на тобі добре нагрів руки, твої картини варті більшого, десь їх продасть по високим цінам.
- Ну то й що, а я тут зроду не продам навіть по тим цінам, по яким він купив у мене мої роботи і на тому спасибі, - обійняла і поцілувала маму донечка.
- Ох і наївна ж ти у мене, хоч би  Аліска  в тебе не вдалася, - вирвалось у матері і вона тут же пожалкувала про сказане, коли побачила відтінок суму, який мелькнув на обличчі Дани, бо зрозуміла, що лише навіяла спогади про Льошку.
 А Льошу дійсно змогла поставити на ноги Віталіна, хоча пройшло багато часу відтоді, як це трапилось. Чоловік бачив, якими очима дивиться на нього жінка, він зрозумів, що вона його кохає.  Та і синок  Віталіни полюбив Льошку, як власного батька. Вони з хлопчиком проводили разом багато часу, і чоловік зрозумів, що в принципі йому добре з цією родиною. Одного разу  Льоша запропонував Віталіні одружитися, очі жінки спалахнули такою радістю, що чоловіку аж незручно стало від того, що він цього не зробив раніше, єдине, чого Льоша  не міг зробити, це сказати їй про те, що він її любить, це було б нечесно з його боку, адже  в душі Льошки не згасла любов до Богдани, він її не зміг забути, але покинути Віталіну чоловік  просто не міг.  Льошка думав про те, що Богдана досі з  кимось  одружилася і забула про його існування. Але він навіть не підозрював, якого болю завдав коханій жінці, яка пролила немало сліз за ним.
Богдана щодня думала про нього, і що настане в її житті такий день, коли вони зустрінуться. У її уяві були тисячі різних варіантів зустрічей. Від того,  як вона сміливо скаже в обличчя цьому негіднику все, що вона про нього думає, до того, як впаде в його обійми і більше нікуди не відпустить від себе. Льошка часто снився Дані, від цих снів жінці було неспокійно на серці.  Але життя йшло розміреними темпами і нічого здавалося  не змінювалось, а найбільшою радістю була маленька донечка, яка задавала матусі тисячі різноманітних питань про все, що її цікавило на цьому білому світі. Та ось сталася біда. Мама Богдани серйозно захворіла, коли вона пройшла обстеження, лікарі сказали Богдані про те, що необхідна термінова операція, інакше жінка довго не проживе, а коли їй сказали, скільки коштує така операція, то Дана прийшла у відчай.
Згодом вона трохи опанувала себе,  згадала про Івана Дмитровича, жінка зателефонувала йому і попросила зустрітися з нею, чоловік погодився. Зустріч відбулася  в одному з місцевих кафе.
- Богдано, що сталося, чому ви заплакана? – запитав чоловік.
- У мене мама при смерті, їй потрібно найближчим часом робити операцію, інакше вона не виживе, але в мене немає таких грошей, я б хотіла попросити у вас велику суму у борг,  я відпрацюю, замовляйте картини, які вам тільки захочеться, - з благанням в голосі видихнула  з себе Богдана. Мені соромно просити гроші у малознайомого чоловіка, але мені більше ні до кого звернутися за допомогою, - похнюпилась жінка.
- Добре, я допоможу вам, називайте суму, - спокійно мовив Іван Дмитрович, - тільки не плачте, благаю вас, заспокойтеся, все буде добре. Ця жінка сподобалась Івану Дмитровичу ще тоді, коли він викупив у неї картини, але він соромився їй  нав’язуватися, тому що був набагато старший за неї. Він давно овдовів, і хоча у нього були жінки, одружуватися у нього не було бажання, він розумів, що їм від нього потрібні були тільки його гроші. А от Богдана була не такою, як всі, він це зразу зрозумів. Чоловік дізнався про неї все, що вона мати одиначка, живе з мамою та маленькою донечкою. Який же дурень міг покинути таку жінку. Тепер він зрозумів, що нізащо не упустить свій шанс зробити цю тендітну беззахисну жінку своєю.       
  Іван Дмитрович  допоміг Богдані. Незабаром мамі зробили операцію, весь цей час чоловік був поруч з Даною, підтримував її в усьому. Вона так звикла до його уваги, що іноді жінці навіть не вистачало спілкування з ним. Згодом він почав запрошувати Дану на різні заходи. Весь час Іван Дмитрович дивився на жінку закоханими очима, а вона цього не помічала, сприймала його просто як хорошого друга. Якось до неї підійшла незнайома жінка і мовила, - а ви взагалі помічаєте якими очима на вас дивиться Іван  Дмитрович.
- Якими, - здивувалась жінка і розгублено подивилась на свого супутника, він в цей час був захоплений діловою розмовою з одним з партнерів по бізнесу.
- Він у вас безнадійно закоханий, це видно неозброєним оком, ви краще до нього придивіться, якщо зробите йому хоч один крок назустріч, не пошкодуєте. Богдана хотіла тільки запитати, хто ця жінка і навіщо вона їй  про це говорить, як незнайомку хтось позвав і вона відійшла в сторону.
- Дана задумалась і не помітила, як до неї підійшов її вірний друг, - про що задумалась, дівчинко. Богдана здригнулась від несподіванки, він її ще ніколи так не називав, - так про життя взагалі, - відповіла жінка.
- Богдано, можна тебе запросити до мене додому, - з надією в голосі запитав чоловік. Дана хотіла відмовитись, але несподівано для самої себе відповіла, - так. Іван Дмитрович жив у заміському будинку, який вразив жінку своїм багатством. Вдома чоловік пильно подивився Богдані в очі, - я хочу сказати тобі щось дуже важливе, я буду хвилюватись, прошу тільки мене не перебивати, благаю вислухай, Даночко я вже давно люблю тебе і хочу, щоб ти стала моєю дружиною, обіцяю бути надійним чоловіком, а для дитини хорошим батьком, зараз нічого не кажи, але пообіцяй подумати над моєю пропозицією.
Жінка трохи розгубилась від такого несподіваного натиску, але відповіла, - добре я подумаю, але мені потрібен час.
- Добре, - погодився Іван Дмитрович, - тільки сподіваюсь  твої роздуми не будуть тягтися роками, а то я вже втомився жити один, - посміхнувся чоловік і ніжно доторкнувся своїми вустами до вуст коханої жінки.             
- Вдома Богдана розповіла про несподівану пропозицію Івана Дмитровича мамі, - мамочко що мені робити, я ж його просто поважаю і все, а для справжнього шлюбу потрібні почуття.
- Ой, доню, коли вже ти подорослішаєш, статистика свідчить, що шлюби по любові у більшості випадків розпадаються, думаю, що тобі варто прийняти пропозицію цього поважного чоловіка, головне, що він тебе любить і потім за ним ти будеш як за кам’яною стіною, а це буде важливо і для нормального майбутнього Аліси, - порадила мати доньці. Це поки вона маленька, її ще ніхто не зможе вразити словами, а як підросте, то всього буде, знайдуться люди, які будуть ображати Алісу, бо батька немає, погоджуйся заради доньки, я так розумію Іван Дмитрович тобі ж не зовсім байдужий.
- Так, він мені симпатичний, але не більше, - відповіла Дана.
- Цього досить, - мовила мама, - а там дивись, можливо і згодом симпатія переросте у любов, так буває, - підбадьорила мама доню, - мені здається, що ти з ним будеш щасливою, а материнська інтуїція ніколи не підводить.
Богдана погодилась на шлюб  з Іваном Дмитровичем, але вона довго не спала перед весіллям і чомусь весь  плакала, а перед очима стояв Льошка, жінка не змогла його забути, хоча з усіх сил боролась  з почуттями до нього. Богдана поклялась сама собі, що викреслить цей образ із своєї душі, серця, викине зі свого життя назавжди. Богдана одружилася з Іваном Дмитровичем, вони жили дуже добре, багато подорожували, у них виявилося багато спільного, одним словом все склалося у цієї пари, як слід, не було лише  дітей, але це  їх не засмучувало, їм вистачало Аліси, до якої Іван Дмитрович ставився як до рідної доньки.
Льошка також  жив непогано з Віталіною, але часто згадував про Богдану, її образ часто навідувався до нього у снах, але він намагався не думати про неї. Якось Льоша зі своєю родиною навідався до мами, він дуже зрадів рідним місцям, зустрівся з друзями. І знову спогади охопили чоловіка з головою про ту єдину жінку, яку він любив все більше з кожним роком. І тоді Льошка вирішив, що йому не можна сидіти на одному місці, треба їхати кудись на заробітки, розвіяти ці спогади назавжди. 
 Незабаром чоловік повернувся з Віталіною додому, але попередив її, що він буде їздити на заробітки, а коли побачив, що дружина засумувала, поспішив втішити жінку, - Вітуся не сумуй, я нікуди не дінусь, просто засидівся на місці, треба розвіятися та і грошей заробити не завадить, - додав чоловік.
Льошка на заробітках розгулявся, у нього швидко мінялися коханки, але він завжди повертався до Віталіни і робив все для того, щоб вона про його походеньки нічого не взнала. Можливо завдяки розгульному життю, Льоша намагався  забути про Богдану.
Так Льоша і Богдана жили кожен своїм життям, здавалося, що їхні дороги ніколи не перетнуться. Та доля розпорядилася інакше.   
Якось Льошка зіткнувся на залізничному вокзалі з молодою дівчиною, у якої від їх зіткнення розсипались папери. Він кинувся допомагати незнайомці, а коли вони майже одночасно піднялися і Льоша подивився на неї, то замість вибачення завмер на декілька секунд, перед ним стояла Богдана, але цього не може бути, якась вона занадто юна для такого віку. Але він нарешті зрозумів, що ця симпатична молода особа просто дуже схожа на його колишню любов.
- Вибач мене заради Бога, дівчинко, задумався, давай допоможу з речами, - промовив Льоша, все ще не прийшовши до тями.
- Вибачаю, але я дуже поспішаю, зараз буде здійснюватись посадка на мій потяг, так що всього доброго, - мовила незнайомка.
- Давай я допоможу тобі, щоб хоч якось загладити свою вину, - запропонував чоловік. Дівчина погодилась, а потім виявилось, що їм обом їхати в один напрямок та ще й в одному вагоні. Льошка звернув увагу на те, що вона везе з собою все необхідне для малювання. Це ж треба, - подумав про себе чоловік, - у цієї дівчинки такі ж захоплення, як у моєї Богдани. Ця думка вколола його, - і коли я вже перестану думати  про цю жінку, Богдано відпусти мене, - прошепотів про себе чоловік.
- Давай знайомитись, - запропонував Льоша і назвав своє ім’я.
- Аліса, - посміхнулась дівчина, а на щоках виступили симпатичні ямочки.
- Ти мені так нагадуєш одну мою наречену з моєї далекої юності, - не міг відвести очей від дівчини  Льоша.
- А що їх у вас було багато, - засміялася Аліса, і той сміх прокотився відлунням сміху Богдани у душі чоловіка.
- Вистачало, але по справжньому я кохав  тільки одну жінку, яка так сильно схожа на тебе.
- А чому ж тоді ви не разом, - запитала Аліса і з цікавістю подивилась на чоловіка.
- Мені б не хотілося про це говорити, бо прийдеться все по новому пережити, так значить було угодно долі, - зітхнув Льоша.
Так Льоша та Аліса проговорили всю дорогу, здавалося, що вони знають одне одного все життя і це їх дивувало.
- Наша подорож наближається до кінця,  а мені не хочеться розлучатися з такою цікавою пасажиркою, пощастило ж батькам з такою донечкою, - мовив Льошка і тут же додав, - а тебе хтось зустрічатиме.
- Так, - відповіла Аліса, - швидше всього мама.
- А я чомусь подумав, що таку чарівну дівчину має зустрічати кавалер, - посміхнувся Льоша.
- Можливо, але він зараз перебуває за кордоном на стажуванні, тому не зможе, - відповіла дівчина.
- А ти його любиш, - вихопилось у чоловіка, - ой, вибач, я не маю права задавати такі запитання.
 - Чому ж не маєте, іноді незнайомій людині ми довіряємо більше, чим найближчим людям, - мовила Аліса, звичайно я люблю свого хлопця, сподіваюсь, що він мене також любить. Така відповідь здивувала Льошу, - а що тебе найближчі люди зраджували.
- Мене ще ніхто серйозно не підводив, а от мама мені розповідала про свою першу любов, то той чоловік, якого вона кохала більше за все на світі, з нею обійшовся дуже підло, а вона думала, що їхні почуття взаємні.
- Перша любов,  як правило у більшості випадків нещаслива, а твоя мама видно знайшла іншу любов, сподіваюсь, що вона одружена з твоїм татом, - запитав чоловік і сам здивувався, навіщо він задає такі питання.
- Звісно,  мама стала щасливою з моїм татом, він її обожнює, а той чоловік просто лопух, що упустив таку жінку, - мовила Аліса.
- Ось ми і приїхали, так швидко злетів час, давай я тобі допоможу з речами, - мовив Льоша і підхопив деякі речі юної супутниці. Вони вийшли з вагону, і  тут до Аліси підбігла мама, вона поцілувала доньку. Льошка мовив, - давайте я ваші  речі донесу, куди потрібно, - і тут же замовк, перед ним стояла його Богдана, яка його також впізнала, як тільки звернула увагу на того, хто мав допомагати донечці з валізами.    
  - Мамо, познайомся, це мій попутчик, Олексій Кирилович, він мені допомагав у дорозі, - мовила Аліса. Наступило мовчання, Богдана і Льоша напружено дивились один на одного.
- А ви що, знайомі, - запідозрила дівчина щось неладне.
- Ні, - нарешті прийшла до тями Богдана, - подякуй цьому чоловіку за допомогу і швидше ходімо, я дуже поспішаю.
- Богдано, навіщо ти говориш неправду доньці, - а потім звернувся до Аліси, - твоя мама і є та жінка, про яку я тобі розповідав у дорозі.
- Ви помиляєтесь, я вас не знаю і знати не бажаю, - відрізала Богдана, годі розмов, доню, ходімо. Аліса була здивована поведінкою мами, але промовчала і покірно пішла за нею.  Льошка розхвилювався і вперше в житті  розгубився,  не знав, що йому робити. Не на жарт розхвилювалась і Богдана, давно забуті почуття нахлинули на неї з новою силою, сльози навернулись на очі, жінка відчувала, що її знову тягне до Льошки, як це було колись у далекій юності, їй здавалось, що вона божеволіє від того, що відбувається навколо неї.  Вдома вона забігла до ванної кімнати, включила воду і розплакалась, немов мала дитина. Аліса почула, як мама плаче і зрозуміла, що у неї з її новим  знайомим дійсно був роман, тільки що там такого сталося, хотілось би дізнатися, але нехай якось іншим разом при більш сприятливих обставинах вона обов’язково з’ясує, що там і як.
Льошка ж не втрачав часу,  замовив таксі і поїхав за машиною Богдани, щоб вияснити, де вона живе. Чоловік записав адресу і відправився по своїм справам, вирішив, що потрібно зустрітися з коханою жінкою і пояснити, чому він не зміг тоді повідомити про себе.   Льошка місця собі не знаходив, в душі робилось казна – що, йому так хотілось зараз бути поруч з Богданою, пригорнути її до себе, заспокоїти, і більше ніколи від себе не відпускати.
  Чоловік почав шукати зустрічі з нею, якось йому це вдалося. Богдана йшла, опустивши голову і думаючи про щось своє, як раптом немов з – під землі перед нею виріс Льошка.
- Богданочко, не тікай від мене, давай поговоримо, дай мені можливість пояснити тобі  моє зникнення  з твого життя, будь – ласка, прошу тебе. Жінка смикнулася, щоб піти далі, але коли подивилася у його очі, то відмовити коханому чоловіку у спілкуванні не було сили.
- Добре, - мовила Богдана, - тільки в мене дуже мало часу на розмови, і взагалі не намагайся навіть розчулити мене якимись вигадками, все одно не повірю.
- Давай кудись зайдемо, не стояти ж тут посеред вулиці, - запропонував Льошка.  Вони зайшли в якесь кафе, щось механічно замовили, обоє хвилювалися, хоча намагалися нічим себе не видати. І тут з самісінької глибини душі полилася сповідь чоловіка, який пережив дуже багато у своєму житті, але ні на мить не забував ту, що була йому Богом дана. Льошці хотілось зараз понад усе на світі вимолити прощення у Дани, а ще того, щоб вона  повірила у його щирість. І Богдана повірила кожному його слову.
- Як ти міг так вчинити  так зі мною, не повідомити про те, що сталося з тобою, невже ти міг подумати, що я б тоді відмовилась від тебе у важку годину.
- Не хотів бути  тобі  тягарем на все життя, - зітхнув чоловік, - до речі   у тебе 
дуже славна донька, - додав Льошка.  У Богдани защеміло серце, - а в тебе немає дітей, - запитала жінка.
- Власних немає, - з сумом відповів чоловік, але я виховував сина дружини, вже дорослий хлопець, слава Богу, у нас з ним склались чудові стосунки.  Льошка трохи подумав і мовив, - Богданочко, я не зможу жити без тебе, і хочу решту свого життя бути тільки з тобою.
- Пізно щось змінювати  у нашому житті,  ми з тобою одружені і не повинні завдавати болю тим, хто всі ці роки був поруч з нами.
- Скажи, Даночко, ти  любиш свого чоловіка, тільки чесно, - запитав Льошка.
-   Це не має значення, - відповіла Богдана, досить про це говорити, ми вже  не зможемо щось змінити, та і немає сенсу, все давно вже в минулому.   
- Ну якщо ти мене розлюбила, то сенсу дійсно немає ніякого, вибач, що забрав твій час, - мовив Льошка, а на його очах виступили сльози.
Богдана не змогла стримати своїх почуттів, - хіба тебе можна було забути, викреслити із своєї  пам’яті, зі свого серця, якби ти тільки знав, що мені довелось пережити з маленькою донечкою на руках, - вихопилось у Богдани, та вже було пізно.
Льошка оторопів від несподіванки, - Аліса моя донька, - і його обличчя враз просяяло. Він схопився з місця, поцілував Богдану, став перед нею на коліна, - Богданочко, пробач мене,  якщо зможеш, я справжній егоїст, думав тільки про себе, о Боже, який же я тільки дурень. Все відбувалося так швидко і несподівано для Богдани, що вона ледь прийшла в себе, - Льоша припини негайно, піднімись з колін, люди спостерігають за нами.
Чоловік підхопився з місця, - люба моя, дозволь мені познайомитись з донькою ближче, я хочу бачитись з нею, Богданко,  ми любимо одне одного, як і раніше і повинні бути разом, подумай над моїми словами, ось тобі мій телефон, якщо приймеш якесь рішення, подзвони.
Ця шалена зустріч перевернула все життя Богдани вверх дном, вона мучилась від сильних почуттів до Олексія та від того, як сказати доньці про те, хто її батько, а ще треба було про це говорити Івану Дмитровичу.
І де Льошка взявся на її голову, так було спокійно все життя зі своїм чоловіком, а тепер все пішло шкереберть. Богдана схудла, погано спала, це помітив чоловік, - Даночко, що з тобою відбувається, ти часом не захворіла, можливо тобі потрібно звернутися до лікарів.
- Не хвилюйся, я не хвора, але повинна тобі дещо сказати, - Богдана розповіла про те, що зустріла Льошку, який дізнався про доньку і хоче з нею бачитись, та чому він пропав на довгі роки.               
 Іван Дмитрович зрозумів, що справа не тільки в доньці, - вирішувати тобі, як краще чинити, хай там що, але знай, що Аліску я завжди любив, як рідну дитину. Трохи подумав і додав, - мабуть ти до цих пір його любиш, якщо ти захочеш бути з ним, я заперечувати не буду, для мене головне, щоб ти була щасливою. Богдана заплакала, - дякую тобі за розуміння, але мої почуття до тебе сильніші за будь – які переживання, я буду завжди з тобою. А доньці вона все ж таки розповіла про те, що Льошка її рідний батько. Аліса захотіла з ним спілкуватися і незабаром йому зателефонувала. Льоша  від радості заплакав, - донечко, ріднесенька моя, пробач мене за все, але я виправлюсь, обіцяю. 
Льошка вдома не зміг щось пояснити Віталіні, у нього не вистачило сил розлучитися з дружиною, чоловік тільки сказав, що у нього є доросла донька, про існування якої він щойно дізнався.
- Ну то що ж, запрошуй її до нас у гості, доганяй упущений час спілкування з рідною дитиною, - мовила Віталіна, вона не стала задавати йому лишніх запитань, захоче,  сам колись розкаже.
Льоша і Богдана продовжують любити одне одного на відстані, але вони вирішили із почуття вірності жити з тими людьми, які були  з ними все життя поруч.