In omnibus aliquid, in toto nihil

Тук-тук. Ти і не питаєш, хто це там. Твоє «все» насправді не має ніякої цінності, як і ти сам. Ти це усвідомлюєш, але сприймаєш спокійно, адже так і треба. Хвороба заселилася глибоко в твоїй підсвідомості. Ти її прийняв, вона – це ти.
  Густі хмари тулилися щільніше одна до одної, повітря стало важким і пахло чимось прілим, вітер ганяв на закинутих будівельних майданчиках пісок. Все підкреслювало твою самоту, тобі подобалось це.
 Дощові краплі монотонно забилися в брудні вікна. Ми ніколи не зіб’ємося з цього ритму, адже неможливо збитися двічі. Стежки наші насправді унікальні, хоч і всі ми такі однакові. Ти вже не питаєш, чому зникла стежка, яка так довго тягнулася поряд з твоєю. Усвідомлення індивідуального шляху, який біжить перед кожним, хто йде своїм шляхом, прийшло до тебе само. Ти пригадав фразу якогось там філософа, німецького, здається, казав він про кораблі, що ми є кораблями, як було нам суджено зійтися у відкритому морі – так і розійдемося ми, бо в кожного є свій тягар – його шлях… хоча в цілому, яка ж різниця? Ти і так не цікавився тією філософією, ніколи.
 Щось мелодійне вгадувалося у стогоні вітру, дощ підкреслював його високі тони, коли перший, з більшою силою накидувався на простір. Якесь погано зачинене вікно в твоїй маленькій кімнаті утворювало жалісливі протяги. Нічого змінювати не хотілося. Ти сидів так вже третю годину і дивився у вікно, але ти дивився крізь видиме, ніби не бачив, спостерігав, але сам за собою. Занадто високо ти оцінив відношення людей до любові, до чогось сакрального, до почуттів, до життя, до природи… Сьогодні все можна купити. Цінності? Будь ласка, є такі, що вам підійдуть, а ці будуть трохи вище, але вони і обійдуться за більш високою ціною. Вам як? За ваші гроші - будь-що! Але… що це взагалі таке? Кожен усвідомлює, що воно є, чому тоді ніхто не припинить, просто не спробує побачити, підняти занавіс ціни свого задоволення? О, гедонізм сьогодні є володарем людської сутності, все матеріальне – святе і незаперечне.
 Ми приплили до берега лицемірства і мимолітного задоволення, задля якого живуть ці істоти, сучасні люди. Чому ніхто не думає про те, що мимолітне щастя можна викинути? Воно тримає? Ні, ми знайдемо нове, яке буде вічним, яке буде живим! Тиша в залі. Хтось видавив легкий сміх. Ні, зарано людям чути це, один за одним вони покидають аудиторію. Ти один на один з нескінченними рядами пустих стільців перед тобою, це ніби море, і ти один в ньому, хоча воно доступне для кожного. Море вільних місць для одиноких людей. Для кожної індивідуальної стежки, яка жадає вийти до неба, пустити коріння в теплу землю, розсіятися між дерев…
 Тихий шепіт сосен, які ворушив вітер, звучав майже в унісон з вечірнім морським співом. Ти не підеш шукати когось, хто доповнить тебе, ти підеш шукати в море такого самого одинокого мандрівника, який зливається з простором у пошуках себе. І ви разом, в багатослівній тиші, спираючись на палиці самотності, підете своїми стежками в безмежне марево, переповнене ехом. Ваші силуети розчиняться десь далеко-далеко, ви лишилися в глибокому обілівіоні. Ви все такі ж самотні, проте тепер це не здається таким страшним.