Викрий ворога у собi

Викрий ворога у собі

Кілька зауважень до інтерв'ю Сергія Жадана

Мені - 56-й рік. З листопада 2013 року  кожен ранок розпочинається для мене з перегляду новин. Причому потреба ця виникла зовсім не тому, що я поведена на журналістиці, у якій мені довелося працювати кілька десятків років, скоріше - навпаки, воліла б не цікавитися нею та її щоденним продуктом в інформаційній мережі. Пересичення газетярською роботою за три десятиліття далося взнаки, і хотілось би змінити заняття та відпочити від цього психологічно виснажливого конвеєру, на якому препарується все і вся, починаючи від переповнених в окремому мікрорайоні сміттєвих баків до останнього указу президента про нагородження зіркою героя сміливої жінки, яка у в'язниці ворога проголодувала 80 днів. Ви чуєте? 80 днів суворого посту, нічого, крім води! Вона знехтувала медичними застереженнями і при цьому вижила, бо її переконання, її свідомість переважили потреби біологічного ряду. Втім, кажуть, почала потроху виходити з голодування, п'є курячу юшку. Ну, справді ж, не ворог же вона собі.

Оскільки я багато років була причетною до професії інформування населення про події, людей, їхні перемоги та їхні помилки тощо, то непогано знаю про існуюче як у природі, так і в суспільстві співвідношення унікального та пересічного. Причому унікальне і рідко трапляється, і поділяється на унікальне зі знаком плюс, зі знаком мінус та ще й таке унікальне, вартість чи заряд якого визначити одразу не вдається через відсутність одиниці виміру та інструментарію співставлення.

Унікальною є жінка, що голодувала у російській в'язниці. Правда, важко визначити, який знак - плюс чи мінус  - характеризує її унікальність. Здається, у неї вони чергуються. Таким само, унікальним, з оцінкою, якої я не можу визначити, стало для мене інтерв'ю культового українського письменника Сергія Жадана на сайті "Газети по-українськи". Зверніть увагу на заголовок публікації - "З одного боку, нам потрібні "Макдональдзи", з іншого - пам'ятники Леніну". Це - цитата, слова, мовлені самим Сергієм Жаданом під час бесіди з журналістами видання. І в ній сфокусовано бачення письменником  тих подій, що відбуваються в країні, його ставлення до них і намагання їх порівняти.

Повторюся ще раз: Жадан - письменник культовий, він - з тих, хто творить свідомість своїх читачів, хто задає мотивацію їхнім вчинкам, хто має або може мати вплив на формування навіть ідеології, духовних орієнтирів для всього народу.
Що ж робить Жадан в інтерв'ю, яке, до слова, буде прочитано значно більшою кількістю людей, аніж його товстенний і безумовно талановитий  "Капітал"?

Він фокусує увагу не на категоріях, які можуть бути об'єктивно співвіднесені й проаналізовані читачем, а на тих речах, які порівнювати за законами логіки не можна. Ну, хіба лишень йому це вдається з його унікальним письменницьким апаратом мислення і світобачення. Апаратом, що видає такі виверти, траєкторію яких не прослідкує жодна особа, яка не знайома з мистецтвом жонглювання символами та метафорами. Більше того, не винятковий розум не спостигне і мети, якої письменницька думка повинна досягнути в результаті карколомних кульбітів. Та мета ця, однак, випливає.

Спробую пояснити, дискутуючи з відповідями Сергія Жадана на запитання журналістів.

Та для глибшого розуміння предмету дискусії варто прочитати згадуване інтерв'ю - 
_________________

Отже, продовжую.

Більшість життя кожної людини минає в дорозі. Як відомо, є дороги, які ми вибираємо, а є такі, що обирають нас, а правильніше - такі, якими ми змушені пройти через певні обставини. Є дороги, які ми долаємо, докладаючи фізичних зусиль, тобто просто топчемо їх ногами. І є життєвий шлях, який долає наша душа.
Останнім часом мої ноги топчуть переважно вулиці та околиці того районного центру Закарпаття, де працювала, де живу, де дітей народила. Найближча з моїх подорожей за межі району відбулася нещодавно - в село, звідки родом мій батько. Але це неподалік, усе знайомо й звично. Подорож, дещо більш віддалена у часі, сталася влітку торік, коли знайшлася така можливість - перша й, мабуть, що остання за мого життя - відвідати Санкт-Петербург, що колись називався Леніградом, а ще раніше - Петроградом і образно - "колискою революції".

Це місто впливало на становлення моєї громадянської позиції та вибір культурних пріоритетів упродовж останніх півстоліття. Рішення поїхати туди, бодай не надовго, прийняла практично відразу після того, як в Україні розпочалася керована націонал-радикалами боротьба з пам'ятниками Леніну - радянськими символами, які досі не давали нам забувати про те, що на зміну революціям приходять тоталітарні режими з репресивними бездушними механізмами.

Пам'ятників, які у нас, в Україні, валили шеренгами й штабелями, мені не було аж надто шкода, бо більшість з них не були шедеврами скульптурного мистецтва. Мене вразив і морально пригнітив дух вандалізму і варварства, який я спостерегла в цих актах скидання ідолів, приналежних до епохи, що вже відійшла. Причому, як ми знаємо, відхід її був мирним й відносно тихим. Усе відбулося, як стається, коли помирає людина - поховали, на місці поховання поклали хрест. Аби пам'ятати.
Тож, на мій погляд, цілковито знавісніле нищення кам'яних статуй натовпом виглядало як спроба вбивства історичної пам'яті цілого народу.

Ні, у місті на Неві я не шукала пам'ятників вождю світового пролетаріату. Мені там хотілося відчути атмосферу, у якій збережено матеріальні та культурні надбання з різних історичних епох, хоч були вони створені у кардинально відмінних політичних умовах. Хотілося відчути атмосферу історично зумовленої послідовності та поступу, а не вибухової хвилі, яка вже прокотилася моєю Україною. Хотілося реального світу, збудованого на історичному ґрунті, а не того, в якому на людські голови падають пам'ятники.

У Санкт-Петербурзі у мене не було численних зустрічей, я - людина публічна хіба що на рівні свого району, та й поїздка туди - це була моя приватна справа. Це була також потреба особисто для себе визначити, де краще: там, де нас нема, чи там, де наша присутність регламентована тривалістю нашої подорожі. І в прямому, і в переносному сенсі цих слів. Ясна річ, що там, де нас нема, - багато невідомого, а там, де ми є, - всього не побачиш і не зрозумієш саме через обмеженість часу, якого нам небагато відпущено. Усе - як і у звичайному людському житті, як і в будь-якій подорожі, де корисно керуватися правилом: аби не розгубитися й отримати максимум інформації та вражень,  і дістатися туди, куди належить, слід визначити для себе віхи, які не заведуть на манівці. Пам'ятники Леніну - це ті ж віхи, вони стоять як нагадування для подорожнього: де ти вже був і куди тобі більше не треба повертатися.

Попри те, що у свої майже 56 фізично я, звичайно, не там, де Жадан у свої 40, і мені дуже близько до 60, де Жадан уже вважатиме мене заручницею та шкодуватиме за те, що на мій дах може впасти снаряд, готова відповісти на його звинувачення щодо особисто моєї соціальної та громадської позиції, яка є дуже близькою до позиції тих, кого він картає за "радянську поведінку" і нестачу активності.

Насамперед, мушу зазначити, що жодних сподівань на владу у мене немає. Я забула дорогу у владні кабінети з того самого часу, як мені - громадсько-активному журналісту з багаторічним стажем та у працездатному віці, а за сумісництвом матері шістьох дітей - було відмовлено у працевлаштуванні та запропоновано скористатися гарантованим Конституцією правом виходу на пенсію. Я більш ніж упевнена, що переважна частина пенсіонерів, так само, як і я, до влади не ходить - ні з поклонами, ні з прокляттями.

Україна доведена до такого стану, що людям у ній на найближчу п'ятирічку належить не покладатися на владу, а спробувати самотужки вижити в умовах страшної кризи і політичного терору з боку купки людей, які на Майдані (що його жертовно й талановито досі підтримує Жадан) оголосили себе українською владою.  І це розуміють 60-річні і навіть молодші. Бо певний життєвий досвід ними вже надбано. Ба більше, виразно замаячіло близьке майбутнє, у якому територія України буде розшматована кількома гравцями на геополітичному полі саме через управлінську та політичну неспроможність теперішньої української влади, яку ми отримали саме тому, що хтось виявив свою активність і громадську позицію. Не хочеться пророкувати ще якісь біди. І цих достатньо, аби зрозуміти, що і мою, і Жаданову, і будь-чию активність і громадянську позицію увіпхнули, м'яко кажучи, дідькові у вухо. 

Постараюся відповісти на закид Жадана "жіночкам", з якими він спілкувався, щодо їхньої відмови бачити те, що є очевидністю для нього - мовляв, снаряди летять з Росії.

Переконана, що й жінки, з якими дискутував Жадан, не відмовляються розуміти, звідки стріляють. Будь-яка людина намагатиметься з'ясувати, звідки саме в неї та її близьких може поцілити вбивча зброя. Це необхідно, щоб захистити і себе, і своє оточення. Йдеться ж про життя, а не про існування абстрактного законослухняного електорату, що бере чи не бере участь у виборах.

Так, ми ходили на вибори, ми голосували так чи інакше, - чи за Януковича, чи за Порошенка, чи й не ходили зовсім, але це - також вибір і також громадянська позиція. Саме таким чином ми реалізовували норми співжиття, спілкування і волевиявлення, які український соціум погодив у вигляді низки законів упродовж попередніх років. Узгоджені й прийняті громадою ці засади гарантували мирне співіснування й розвиток нашої країни. Активісти ж Майдану по суті брутально зруйнували існуючі суспільні відносини і позбавили можливості демократичного вибору решту українців, позаяк демократичним вони оголошують виключно власний вибір і тільки той результат голосування, який їм більше до вподоби. Так само, як і обстріли бачать тільки з російського боку.

А в мене поцілили активісти Майдану - пляшкою з горючою сумішшю. І я, і люди, що поруч, - так, ми без бронежилетів.  Але від займання пального людина зможе вправніше й швидше захиститися саме у тому випадку, якщо її не буде сковувати важкий панцир.

І на тепловізори збирає кошти лише невелика частина суспільства з тієї причини, що тепловізори загалу не потрібні, їх потребують виключно ті, хто збирається далі воювати, виявляти і знищувати ворогів. З цього випливає, гадаю, і не тільки для мене, що решта суспільства брати участі у бойових діях не бажає, ворогів шукати не хоче і нищення будь-кого й будь-чого й у будь-який спосіб також не входить в її плани.

Тому я є отією пересічною рештою. Як і львівська викладачка, яку мали намір прогнати студентським "коридором" ганьби, аби це нагадало їй кару шпіцрутенами, як на малюнку Тараса Шевченка. Аби всім незгодним з війною на Донбасі показати, якою тупою і безжальною є солдатчина. І показали, та не російську, а українську, що претендує на отримання дипломів про вищу освіту, вивчивши з історії свого народу хіба кровожерливу речівку "Москаляку на гілляку".

Я є рештою. Як і журналіст з Івано-Франківська, якого вилучили з суспільства силоміць, арештом, і змушують бути німим лише за його демократичний вибір - озвучення заклику ігнорувати незаконну мобілізацію, не брати участі у вбивствах на Донбасі.

Я є рештою. Тією рештою, яка усвідомлює і повсякчас відчуває, що активісти Майдану аж ніяк не мирно налаштовані до тих, хто їх не підтримував і не підтримує. Нас, решту, готові вилучити із суспільства. Аби не заважали збирати кошти на тепловізори та бронежилети активістам, що нишпорять у пошуках ворогів. Аби не боронили від загибелі людей без бронежилетів, які розмовляють близькою до нашої, зі спільним корінням мовою, живуть на землі, де народилися і яка має спільну з нами історію. Ту історію, пам'ять про яку з нашої свідомості намагаються брутально вибити шпіцрутенами та випалити пляшками із займистою рідиною.

У мене, мешканки крайнього Заходу України, відсутня "донбасофобія". Разом із кількістю загиблих солдатів, яких привозять у мій регіон, у мене її не збільшується і не зменшується. У мене вже немає і фобії щодо активістів Майдану, зосталася тільки потреба захистити себе й близьких від їхньої агресії. Така ж потреба і у жителів усієї України. І зостається жаль. Жаль від того, що активісти Майдану забули начисто про аксіоматичні ознаки революційних типів - романтиків, прагматиків та покидьків, і ніяк не бажають визначити власне місце та роль у подіях Майдану, і так само дати звіт власним діям та вчинкам.

Викривати ворогів - просто. Складніше - викрити і вбити ворога в собі. Декому це не вдається.

***
...Не впевнена у  потребі "Макдональдзу", особливо, коли готую вареники чи борщ. Хоча нехай собі буде. Аби нагадувати про те, як США спокушали Україну "швидкою їжею". А пам'ятник Леніну - це лише одна віха спільної української та російської історії. Та навіть від однієї і я, і решта не мали наміру відмовлятися, щоб не заблукати на тих дорогах, які обирають нас.