Янголи 1, 2

(є)
2

   Тільки-но я довідався про смерть м’ясника, відразу почав шукати слушну нагоду, щоб повідомити про це Михайла Рафаїловича.
   Ми - сусіди. Мені не завдало труда діждатися, коли він буде повертатися з роботи (забув сказати, він працює в місцевому театрі ляльок ляльководом), тож зустрів його поруч з домом.
   - Це якийсь збіг обставин, Антоне Лаврентійовичу, - сказав Михайло Рафаїлович, коли я виклав йому своє «базарне» спостереження. - Так буває, тут немає нічого сакрального, якщо ви це мали на увазі. От, скажімо, моя перша дружина, Катерина Петрівна, та, котра народила мені сина, котрій я збирався присвятити всього себе, зрадила мене і пішла жити до іншого мужчини. І що ви думаєте? Її новий обранець виявився насильником, йому дали пожиттєвий строк за цілу серію - вісім епізодів! - зґвалтувань неповнолітніх. Після того, як його посадили, я просив дружину повернутися або хоча б вернути мені сина, - авжеж! Вона завезла Андрія  в Індію. Невдовзі якась тропічна хвороба вихопила її зі списку живих, а мій син зник; є припущення, що його взяли на виховання адепти малочисельної секти Молочного Зуба Шиви. Невже після цього ви станете стверджувати, що все це сталося завдяки дару, котрим я володію? Звичайно, ні. Ви чули що-небудь про карму?   
   - Так, так, - сказав я.
   - Ото ж бо, - сказав він значущо. - Карма, сансара, майя, ліла - оце сила! А ми тут навіть не маски, - ні. Ми - маленькі кольорові клаптики на ковпакові блазня. Ви зі мною згодні?
   - Так, так, - знову сказав я і раптом спіймав себе на думці: «А чи знаю я ще якісь слова?»
   - Інший випадок, - продовжував він. - Жінку, котру я зустрів на дорозі долі після того, як зостався одинаком-рогоносцем, я покохав дуже сильно, вона подарувала мені невимовне блаженство в сексуальному плані, а разом з тим череду тяжких років лікування від… ну, ви мене розумієте?
   - Так, так.
   - Я прогнав її, прогнав зі скандалом, і що ж ви думаєте?... Вона й донині жива! - він голосно зареготав. - Жива-живісінька. У неї чоловік- красень, учитель співу, три сини (які ж красені!), а сама вона - сироїд, інструкторка по хатха-йоги. По суботах вони приходять до мене на чайну церемонію. Ви полюбляєте чай?
   Дорогий друже! Не важко здогадатися, яке слово я вимовив.
   Хоча я полюбляю не чай, я - кавоман. Ще я подумав: ну треба ж! Виявляється, пан Михайло може бути веселим і говірким. Аж раптом у мене дуже розболілася голова - наче удар молотка по тім’ячку! Очевидно, на якийсь час я знепритомнів, а коли очунявся, з’ясувалося, що я сиджу в м’якому зручному кріслі, а переді мною на журнальнім столику стоїть китайський чайний сервіз, і, головне - аромат! Божественний аромат! Я не втримався, взяв піалу і зробив ковток. Смак вразив мене надзвичайно! Що за смак!   
   Я неспішно пив чай - ні, мені не здалося, - це було блаженство! - а мій візаві сидів на килимі у позі лотоса і, змруживши очі, тихо проникливо співав:

«Плакали-просили
Й Бога не впросили,
А як почали співати,
Почав Бог давати!»

   - Упевнений, - сказав він після деякої паузи, підвівши вії, - скоро ви остаточно відмовитеся від кави. Це станеться, але, заради Бога!, не вважайте, що то буде якесь моє гіпнотизування. Просто ви перейдете на чай, і це буде гарним приводом для нашого щотижневого спілкування. Гадаю, ви не будете заперечувати?
   - Так, так, - сказав я, - хоча хотів сказати: «Ні, ні!»   
   Пан Михайло знову голосно засміявся, сміхом щирим, що линув від серця.
   Того дня ми здружились, а слово «дружба» стало для мене звучати по-особливому, не по-світському. І кава мене, справді, більше не хвилювала. Навпаки, наші чайні церемонії стали для мене чимось священним. Медитативне розпивання чаю з другом - це як молитва, їй-Богу! Україно моя, всі стверджують, Ти полюбляєш борщ. Пробач, вельмишановна, я полюбляю чай! Чай зцілив мене від розпуки.