Янголи 1, 3

(є)
3
   Я очікував на кожну чайну церемонію, наче це було свято. Інтер’єр, атмосфера - усе зачаровувало мене. Я підносив до губ піалу з ароматною рідиною, брав кінчиком язика крапельку чаю і смакував. Яке блаженство!
   Сам я людина емоційна, говірка, але тут… мені хотілося тільки мовчати, мовчати і всотувати оповідання візаві…
   Михайло Рафаїлович - чудовий оповідач. Голос його спокійний, рівний, з оксамитовими баритональними нотками.
   Бувало, що мене раптом охоплювало бажання спати, і тоді я або змінював позу, або сильно стискав пальцями мочку вуха.   
   Якось мій благодушний стан по незрозумілої причині було отруєно несподіваним спалахом гніву, за котрий я був готовий себе убити. Раптом! Гнів! Звідки? Чому? 
   Ось що сталося. Пан Михайло написав на серветці «Смачного, пташки!» (він озвучив те, що написав), загорнув у неї хлібний м’якуш і, просунувши руку у відчинену кватирку, поклав згорток у годівничку. Їстівна бандероль любові для горобчиків і синичок! 
   І тут зі мною стався нервовий зрив. Я підскочив з дивана, ледь не задівши піднос з чайником і піалами, побіг у ванну кімнату й схопив себе чимдуж зубами за руку. Пекучий біль і вигляд кровавої плями миттю принесли мені рятівний спокій. А услід за цим мене охопив жах, викликаний цілим роєм думок: а що,  коли так подіяв на мене дар пана Михайла, на мене, грішника, у котрого в душі так мало любові і співчуття? Що, коли невдовзі я помру, як той м’ясник, ляжу спати і помру? Може, мені слід припинити спілкування з диваком і в подальшому уникати зустрічі з ним?   

   Пригнічений, я повернувся до кімнати.
   Михайло Рафаїлович стояв біля вікна, крізь скло з дитячою цікавістю спостерігав за птахами. Увесь його вигляд  мовби говорив, що нічого дивного у моїй поведінці він не помітив. От тільки… на столику вже не було підноса з чайним сервізом, зате стояла чарка з горілкою (я за запахом відчув, що то горілка), а поруч лежав шматочок вати - те, що було так необхідно мені для дезинфекції і зупинки кровотечі. 
   Зрозуміло, я взяв вату, вмочив її в горілку і приклав до долоні.
   Моє тіло відчувало пекучий біль, одначе піднесення той же час охопило мою душу. Я сказав собі: «О, як я люблю цю людину! А напад моєї раптової ненависті - як новорічна хлопавка, у котрої після пострілу більше немає запалу; вона мертва». Ще я подумав, що готовий стати його тінню, слугою, ким завгодно, щоб тільки невідступно супроводжувати по життю, щоб, подібно бджолі, мати можливість всотувати аромат його єства. Я навіть був готовий померти. Адже це, мабуть, чудово - лягти спати і не прокинутися? Вічний сон! Вічний спокій! Ні тобі турбот. Ні тобі проблем.
   Наступного дня, коли ми зустрілися у під’їзді, пан Михайло ласкавою усмішкою привітав мене, нібито нічого особливого вчора не трапилось.
   Я простягнув йому білий батон, і сказав:
   - Це для пташок.
   - Спасибі, - сказав мені Михайло Рафаїлович. - Птахи просто обожнюють білий хліб. А ще, ви будете здивовані, птахи - справжні гурмани, особливо синички. Вони здатні оцінити все: від меню до сервірування столу.