Янголи 1, 4

(є)
4

   Спекотного травневого дня я відвідав театр ляльок. Михайло Рафаїлович запросив мене на виставу «Буратіно і Карабас». Хоча я не театрал, чесно скажу: з радістю погодився. Мені було важливо там, у театрі, знайти підтвердження моїй здогадці про сакральну силу, що криється в нім, у моєму другові. 
   Театр містився у колишньому палаці піонерів - класичному двоповерховому приміщенні з колонами часів сталінської індустріалізації.
   Коли ми йшли театральною площею до театру, у небі над нами почувся дужий гуркіт грому. Я подумав: «Щось та буде!» - І точно! Увійшовши у просторе прохолодне фойє, ми опинилися мимовільними свідками сварки, точніше, претензії одного члена творчого колективу до двох інших.
   Людиною-претензією, як я довідався згодом, був Олександр Скрабович Загібов - високий худорлявий актор років п’ятдесяти, у білій сорочці, жовтих штанях і чорних сандалях. Волосся темно-русяве із сивиною, і така сама доглянута борода-лопата. 
   Гордовито роздуваючи ніздрі і піднімаючи брови з презирством і неприхованим сарказмом, він буквально розпинав словами високого, почервонілого, блондина, який важко дихав, і невисокого товстуна-брюнета з круглими, печальними, як у собаки, очима. 
   - Усі ви - бездари! - говорив крізь зуби Загібов; він мав прокурений баритональний бас, і коли набирав у легені чергову порцію повітря, в його голосі чувся звук, що нагадував похрюкування кабана. - Я безумно щасливий від думки, що граю сьогодні з вами востаннє. Профани! Жалюгідні ляльконоси! Мельпомена, я вас запитую, де Мельпомена? Її немає з вами. З вами немає богів. Драма - ось де театральний Олімп! Режисер Шляховецький - ось театральний бог! Затямте, немає мені життя без драми! Немає режисера, який би був кращим, ніж Шляховецький!
   Поки Загібов «виблискував» у своєму пихатому монолозі, блондин і брюнет, вочевидь стривожені, з гіркотою перезиралися і тремтіли. А я стояв і думав: «От так артист! От так містерія!»
   - І не смійте мені заперечувати! Чуєте? - строго і різко продовжував Загібов. - Боже! Що це я? Чим ви можете мені заперечити? П;єроїди! Стоїте, тремтите… Що? Трухнули обидва? Усі оці ваші фальцетики, сюсюнчики - звичайнісінькі фінтіфлюшки і райдужні мильні бульбашки!
   - Ви збурюєте всіх! - спалахнув раптом, як сірник, високий блондин.
   - Навіщо? Навіщо? - вигукував у невимовному хвилюванні брюнет; і його кулеподібний живіт трусився, як на пружинках.
   - Господь покарає вас! - знову вигукнув блондин.
   - Гармонь вашу навпіл! - бунтар перейшов на грубий крик. - Мовчіть обидва!
   - Вошей вам в бороду! Совісті у вас немає! - прокричав-проскавучав блондин, кинувся бігти і зник у глядацькій залі.
   - Чортяка! - крикнув бородачеві в лице товстенький брюнет і побіг услід за блондином.
   Десь на вулиці загуркотіла друга гроза.
   Секунд на десять бородатий артист завмер. Потім, наче в рапіді, повернувся у наш бік, зміряв мене поглядом твердим, невблаганним, затим на його обличчі з’явилася маска збентеження, а побачивши пана Михайла, котрий сидів на старовинному шкіряному дивані і щось писав олівцем у своєму блокноті, усміхнувся злобно і весело, підбіг, нарочито вклонився йому і вкрадливо сказав:
   - Праведний мовчуне, як ти вважаєш, я правильно роблю, що переходжу в драму?
   Не відриваючи погляд від блокнота, пан Михайло відповів йому:
   - Ти правильно робиш, що не приховуєш свого гніву.
   - Молодця! - вигукнув Загібов, з піднесенням дивлячись навсебіч. - Велична людина! Влучно. Мудро. Лаконічно. - І знову до пана Михайла (чомусь з одеським акцентом): Мішя, я жє щітал тєбя слизьким, хитруватим... а воно, бач, як… - тут бородай своєрідно цмокнув язиком і пішов до службового входу, наче нічого не сталося.
   Гроза загуркотіла втретє.

   Ніколи не думав, що ляльки можуть так очаровувати. Повороти голови, рух очей і рота, манірність, зникнення і з;яви… Часом я зовсім забував, що «оживляють» ляльок артисти, заховані за ширмою. Ще я з радістю спостерігав, з якою вірою і співпереживанням стежать за ляльками діти.
   Словом, все було весело і хороше до того моменту, коли на сцені з’явився Карабас. Це не була лялька. Це був уже знайомий мені артист Загібов. Я впізнав його одразу, незважаючи на те, що він був майстерно загримований. До його рідної бороди була прикріплена (до самого долу!) борода штучна, що нагадувала хвіст крокодила. Поверх його власних брів наклали кошматі брови (а la Брєжнєв), а ніс чимось збільшили і зробили червоним.
   Гра Загібова була дуже переконливою. Він, наче гусак, ходив уздовж сцени, з огидою поглядаючи на ляльок, говорив з ними через нижню губу, уїдливо шипів і, головне, лякав їх вилясками шкіряного батога, який буває у приборкувачів диких тварин; він робив змахи батогом щоразу, коли підносив до очей лорнет на чорному мотузкові.
   Раптом, як гуркіт грому - вибух сміху в залі! Мій несподіваний відвертий сміх звучав маленькою нотою у смачному акорді загального сміху.
   Не маю наміру більше тримати тебе у невіданні щодо того, що викликало загальній сміх, мій дорогий читачу. Сталося так…
   У момент чергової з;яви на сцені Загібов-Карабас наступив ботфортом на бороду. Через сильне натягування (адже він продовжував рухатися) штучна борода відділилася від бороди справжньої, і глядачі тієї ж миті побачили… (о, це була хвилина справжньої ганьби для артиста!) побачили те, що пристебнув Господь Загібову від народження, тобто, ну… ту частину тіла, за котрою можна відрізнити чоловіка від жінки.
   Під сміх глядачів Карабас ходив сценою, широко розставляючи ноги (за задумом режисера, це повинно додавати йому більш загрозливого вигляду), не помічаючи конфузу.
   Загібов більше й більше входив у раж, вважаючи, що бурна реакція зали була викликана його геніальною грою, і тому довго не помічав, що у нього лопнули штани. Коли ж він зрозумів, нарешті, з якої причини сміється глядач, миттю прикрив причинне місце руками, кинувся у темну кулісу, і, очевидно, дуже вдарився лобом об щось тупе і важелезне, тому що приміщення театру буквально струснуло від його крику «Чо-о-орт забирай! Бо-о-олить!!!» 

   Після вистави ми з паном Михайлом зайшли до кав;ярні.
   Спорожнивши без зупинки пляшку «Кока-коли», я сказав йому:
   -  Для мене тепер очевидно, що ти (з паном Михайлом ми вже були на «ти»), хочеш чи не хочеш, несеш у собі силу, здатну якимось чином впливати на людей, котрі виявляють агресію щодо світу.
   Михайло подивився на мене суворо і так само суворо сказав:
   - Забудь про це, Антоне! Жодних гіпотез щодо мене я більше не хочу чути. Заїкнись ти ще хоча б разочок про щось подібне, клянусь, я продемонструю свою агресію стосовно тебе. - Після невеликої паузи він одпив зі склянки води і,  усміхнувшись, сказав: - Штани у акторів лопаються по швах вельми часто, особливо якщо вони старі, взяті з підбору, а не пошиті до прем’єри. Наш поціновувач драми вчинив необачно, коли в паркий травневий день не став одягати під штани плавки або труси. Це неправильно як з точки зору гігієни, так і з огляду на етику.
   Тут я мимоволі розсміявся, адже пам’ять про те, що сталося в театрі, була ще такою свіжою.
   - Ото ж бо, - сказав Михайло, - і сміх, і гріх.

   Якось я поцікавився, чи перейшов артист Загібов з театру ляльок у драматичний театр? З’ясувалося, що режисер Шляховецкий не взяв його у свою трупу, і буцімто при цьому він висловився доволі таємничо і багатозначно: «Я вас бачу в нашому театрі, але я вас не бачу».

   Тепер Загібов Олександр Скрабович дає уроки сценічної мови і майстерності актора місцевим депутатам та їхнім відкоригованим ботоксом дружинам.