Янголи 1, 5

(є)
5

   І знову - в театр. На цей раз пан Михайло запросив мене у дорослий, академічний театр.
   Закриття сезону. Прем’єра. Гоголівський «Ревізор». Як не піти!
   Знаючи, що зустріч з прекрасним буде довгою (три години дійства), я дуже навіть непогано «підзаправився». Скажи мені хто, що я потраплю на театральний фуршет, рісочки б у рот не взяв!
   Отож, ідемо ми, спека спала, літній прекрасний вечір, а у мене - гикавка. «Гик, гик, гик!»    
   Пан Михайло каже:
   - У дитинстві кожного разу, коли у мене починалася гикавка, моя бабуня, Анастасія Кіндратівна, радила мені: «Скажи сам у собі «Свиня за рогом!» - гикавка мине». Спробуй.
   - І спробую…
   Для посилення дії магічних слів я тричі про себе проговорив: «Свиня за рогом! Свиня за рогом! Свиня за рогом!» і - диво! - гикавка тої ж миті минула.
   - Спасибі тобі, о мій спасителю! - на східний манер проспівав я вдячну Михайлові. - У тебе була золота бабуся. 
   - Їй сто один рік. Вона ще сама ходить на ринок; туди три кілометри, і три назад. З торбинкою через плече.
   - Пробач, я не подумав…
   - Я подумав і кажу: «Пробачаю», - сказав пан Михайло і засміявся.
   
   Подолавши ще квартал по вулиці Чекістів, ми повернули праворуч і, спустившись униз сходинками, опинились на заасфальтованому майданчику розміром з половину футбольного поля, затиснутому глухими стінами з брудно-жовтої цегли. Дивно: мені це місце завжди навіює одну і ту саму асоціацію - нижню щелепу беззубого діда. 
   - Що ти відчуваєш, стоячи тут, Антоне? - запитав раптом пан Михайло.
   - Якось тіснувато, - відповів я.
   - Саме так, тіснувато! А тобі ніколи не спадало на думку, що наш театр - диво архітектури монументального класицизму - не має своєї площі?
   - Ні, не спадало, - сказав я, а про себе подумав: «Адже факт! Ми стоїмо в кам’яній тіснині, а не на залитому світлом просторі; перед нами широкий проспект, а за ним, ледь не  притулившись сходинками до бордюру, стоїть приміщення в стилі «сталінського ампіру», з круглими колонами, трикутним фронтоном». До речі, фронтон… я спіймав себе на думці, що ніколи не звертав уваги на фронтонну ліпнину і гіпсову скульптурну композицію на дахові театру. Тої ж миті промайнула думка-адвокат: «Ну і що, що не звертав уваги? Ото пак! Довкола тебе стільки всього відбувається, стільки всього являється твоїм очам, що ти просто не встигаєш придивитися або поміркувати. Речі. Сотні речей. Люди. Тисячі людей. Всього не охопиш». 
   - Ось поглянь! - тихий голос пана Михайла, голос інтелігентного, неформального гіда, супроводжував моє споглядання театру. - Соціалістичний реалізм возносить жінку на рівень воїна; вона була рівнею мужчині в усьому. Саме жінка-комсомолка займає центральне місце в скульптурній композиції над фронтоном. Бачиш? Праву руку вона підняла догори (в цьому її явне лідерство), у лівій вона тримає ліру, чомусь увінчану п’ятикутною зіркою? Хоча, як інакше? Адже це комуністична ліра. По обидва боки від неї сидять комсомольці; обидва вони грають на народних музичних інструментах. Така вона ; культурна трійця померлої країни.

   «Ворон рахуєте?» - пролунало раптом поруч з нами.
   Я обернувся і побачив чоловіка років шістдесяти, у червоному костюмі, червоних черевиках, при червоному «метелику». «От так перець!» - подумав я.
   - Скоріше голубів, - відповів мужчині пан Михайло разом з рукостисканням.
   - До нас?
   - До вас.
   - Як же, як же, треба, треба. «Ревізор». Гоголь.
   - Ще б пак! Прем’єра. Класика.
   - Саме так, люб’язний Михайло… Як вас по отцеві?
   - Рафаїлович.
   - Рафаїловичу.
   - Антоне, - звернувся до мене пан Михайло, - дозволь відрекомендувати тобі прекрасного актора. Сіромирдін Кузьма Сергійович.
   - Антон Лаврентійович Добродуб, - відповів я.
   - Дуже приємно.
   Холодна волога рука Сіромирдіна викликала у мене відчуття огиди. Та й вся суть його… З-за товстих лінз окулярів, котрі оправою, здавалося, були приклеєні до густих брів і продовгуватого м’ясистого носа, мене сканували два булькатих, як у жаби, сіро-зелених ока. Він намагався продемонструвати мені своєю доброзичливість, але навіть талант актора не допоміг йому в цьому. Злегка припухлі губи, що розповзлися по щоках, немов два дощові черв’яки, розмазали машкару інтелігентності і, навпаки, проявили, приховані під нею хитрощі, грубість і самозакоханість. Я був змушений відвести очі долу і відступити.
   Тим часом розмова тривала.
   - Кого граєте, Кузьмо Сергійовичу? - запитав пан Михайло. - Хоча… дозвольте, я вгадаю?
   - Угадайте.
   - «Всю ніч снились два пацюки властивої величини». Угадав?
   - Що ви?! Як можна? Городничого грає наш великий і могутній Нахалков.
   -  Тоді   «Це значить ось що: Росія... так... хоче вести війну…»?
   - Ні, не Амос Федорович. Ляпкін-Тяпкін у нас Фєтюков.
   - Може: «Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо одужає, то й так одужає»?
   - І знову молоко! Земляніку віддали Русапєтову.
   - Лука Лукіч Хлопов?
   - Попечитель у нас Фарносов.
   - Хтось із Бобчинських-Добчинських?
   - Цю парочку грають Посвістов і Тєлеляк.
   - Невже, Хлєстаков?
   - І знову мимо. Хлєстаков у нас Адік Лаймінтович.
   - Осип…
   - Поболотніков.
   - Здаюсь, - розвів руками пан Михайло.
   - Пробуйте, пробуйте, - наполегливо затребував Сєромирдін, як старець закректав, мовби хотів відкашлятись, і смикнув плечима. Звичка. - Пробуйте, бо вже мало що залишилось. 
   - Все! Я знаю, - радісно мовив пан Михайло.
   - І…
   - Пошмейстер.
   - Саме так, - значуще підтвердив Сєромирдін. - Іван Кузьмич Шпєкін. Кузьма грає Кузьмича. Роль невелика, але складна. Пекельний труд! Я доки роль зробив, уморився капітально. А інакше ніяк! У Шляховецького балощі неприпустимі, слабинки не даси. Каже мені Вад Вадич: «Що значить не виходить? Старайся. А я тобі допоможу. Уяви: ти з ранку до вечора сидиш за конторкою поштового відділення. Від сидячої роботи у тебе розвинувся геморой, в дупі у тебе шишка завбільшки з каштан - страждання неймовірні! Уявив? - «Уявив», - кажу. - «Виходить?» - «Виходить». 
   Розповідь актора дуже нас розсмішила. Він сміявся разом з нами, і сміх його видався мені щирим. 
   Не встигли ми одсміятися, як раптом до нас підійшла висока, смаглява, худа, як сопілочка, кривоніжка - місцева  юродива. Усі називають її у нас  «блаженна Трьопа». Вона була, як завжди, у пухкій рудій перуці, з червоними рум’янами на щоках і рожевими губами; причому помада виступала за межі губ; брови її також старанно наведені чорним олівцем. Не менш яскравим був її одяг: відцвіла синя кофта з дірками на ліктях і довга, до самих п’ят, жовта спідниця з червоною оборкою внизу. 
   - Яблука розсипались, черв’ячки зосталися, - протяжно проговорила Трьопа, потираючи праву долоню тильною часиною лівої руки; при цьому обличчя її було схоже на личко дитинки, котра ось-ось розплачеться.
   - І що тепер? - Сєромирдін скривив рота в жартівливу посмішку.
   Трьопа у відповідь:
   - Продам черв’ячки, куплю яблука.
   - Ну дає! - хихикнув володар червоного костюма. - Ну, продаси ти свої черв’ячки, купиш яблука, а якщо і вони виявляться червивими?
   А вона:
   - Продам черв’ячки, куплю яблука.
   Сіромирдін єхидно прищурився:
   - І знову з черв’ячками?
   - Лапанчику, продай черв’ячки, купи яблука!
   - Який я тобі «лапанчик»?! - блиснув очима, мов той хижак, актор. - При чому тут черв’ячки?
   - Ти - кисіль! - настренчилась раптом юродива.
   - Який ще кисіль? Ти, недоумкувата!
   - Малиновий!
   Серце мені неприємно стислося.
   - Ти на міцність мене перевіряєш? - зойкнув-скрикнув «кисіль», скерувавши на жінку вказівний палець. - Іди звідси, губошльопка! Чеши!
   Але та, здається, не стушувалась, а навпаки, збурилася неймовірно: її обличчя пересмикнулося якоюсь злобною судомою.
   - У тебе очі, як яблука, зелененькі, черв’ячки біленькі.
   - Іду собі на виставу - ні село ні впало - являється ця… зі своєю нісенітницею. - спробував він апелювати до нас.   Потім знову Трьопі, зло, нахрапом: - Дуринда! Що ти брязкаєш тут? Іди звідси! Мережива на головку надінь і чеши!
   Трьопа йому:
   - Немає у тебе  в очицях сліз, а я ось росинки зберу - і будуть.
   - Іди, кажу, чуєш? Видуй козу з носу і дуй далі, юродко! - він в отупінні тупнув ногою, як злобивий карлик з казки, бризнув слиною і кинувся через дорогу до театру, ризикуючи потрапити під машину.
   Трьопа проводжала його довгим поглядом, пробубоніла собі під ніс: «Зберу слізки… куплю черв’ячків…» - і пішла, шкандибаючи, своєю дорогою.
   - У цієї людини немає нічого святого, - сказав я панові Михайлові. - Так гидко, немов мене болюче відхльоскав по щоках. Ну, чесно. Його поведінка трохи не розірвала мене зсередини.
   - Вєсєло на етом свєтє, гаспада! - сказав з деякою загадковістю мій друг і засміявся.   
   Нам нічого не залишалося робити, як попрямувати до пішохідного переходу.