Янголи 1, 6

(є)
6

   Скажу одразу: і театр, і постановка здивували мене надзвичайно. Але… все по черзі.
   Зодчі дуже постаралися, щоб дух соціалізму жив у театрі і помер разом із ним. «Щаслива» радянська дійсність буквально вгризлася, всмокталася, стала єдиним цілим з кам’яним м’ясом стін.
   Тут «радість і торжество» зустрічають глядача одразу ж при вході, біля масивних дверей, і, не відпускаючи, супроводжують через просторе яскраво освітлене фойє мозаїчною долівкою до м’якого крісла у глядацькій залі з розписним плафоном, важкою кришталевою люстрою і золототканою завісою.
   Щоб глядач не забував чий храм мистецтв він відвідав, з усіх стін інтер’єра до нього повернуті у вигляді ліпних прикрас не тільки декоративні вази з квітами і гірляндами винограду, не тільки масками Комедії і Трагедії, але й горни, знамена, перехрещені серп і молот на фоні променів вранішнього сонця, і, звісно ж, п’ятикутні зірки.

   Коли завіса піднялася, зору глядачів явилася борцівська зала з татамі, матами на стінах та іншою борцівською атрибутикою. На сцені добра дюжина чоловіків у кімоно, ставши у пари, поперемінно кидали одне одного на татамі. «Геп!, геп!, геп!»
   Невисокий голомозий мужчина (Городничий-дзюдоіст!) у кімоно з чорним поясом вигукував команди: «Хадзіме!», «Юко!», «Вадза-арі!», «Іппон!», «Соро-маде!»…
   «Оце так трактування!» - подумав я з острахом.
   Михайло мимоволі засміявся, побачивши таку картину, труснув головою, мовби не вірячи своїм очам, озирнувся, щоб зчитати реакцію зали, і шепнув мені на вухо: «Я раптом почув плач Гоголя». На знак згоди я кивнув головою.
   Справді, Гоголеві було від чого сьогодні заплакати. Я дилетант, законів театру не знаю, не уявляю, до яких сфер у своїх задумках може дійти режисер, але те, що мені довелося «скуштувати» дещо несмачне, це точно. Скільки всього навергав в одну купу наш геній Шляховецький - не передати! Текст класика, змішаний з блатним жаргоном, нагадував рідину, що забродила і бовтається у бутелі жорстокої реальності, котру ми бачимо щодень.
   Ось Городничий каже з інтонацією стомленого злодія в законі: «До нас їде ревізор!» - Чиновники, сидячи навпочіпки, як фраєри,  перелякано хором: «Йоптить!» - Городничий: «Інкогніто». - Чиновники: «Йоптить!» - Городничий: «Із секретним приписом». - Чиновники: «Йоптить!»
   Зал - у сміх.
   Ось вбігають Добчинський і Бобчинський; обидва манірні, говорять фальцетом, сідничками грають, ну прямо «парочка голубків».
   Зал - «Ух-ха-ха!»
   Ось Бобчинський солоденько: «Півником, півником побіжу!»
   Зал - за животики.
   Сказати, що публіці вистава сподобалася, значить нічого не сказати. Сміх у залі змовкав рідко; та зала була - суцільний холодець із смуху! Тут, як мовиться, про смаки суперечок не ведуть.
   Зізнаюся, найбільший подив у мене викликало, коли на сцені з’явилися, спочатку Йосип - слуга лжеревізора, а за ним і сам, з дозволу сказати, Хлестаков. За задумом Шляховецького, це були зеки-втікачі.
   Йосип - двометровий бовдур з «фіксою» - то віртуозно жонглював колодою карт, то грав «ножиком» і чомусь говорив з кавказьким акцентом.   
   Хлестаков, коренастий, стрижений під нуль, з’явився на сцені, наспівуючи прокуреним голосом пісню зі злодійського репертуару:

«Встрєтіл Шурка Мурку в тьомном пєрєулкє, Здраствуй наша Мурка, і пращай...»

   Хлестаков-холерик (слід віддати належне талантові виконавця) рвав пристрасті на клоччя; весь вигинався, мімікував, розчепірював пальці віялом, бризкав слиною, а слова сипав, наче горох об підлогу: «Йосип, баклане, сча як дам у бубен!», «Я не люблю церемоній, на!», «Я з Пушкіним… в натурі», «Тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Зуб даю!»
   Сцена, де Хлестаков верзе про кохання доньці Городничого, а потім і його дружині - дійство, що виходить за межі еротики!
   Фінал був такий. Тільки-но Жандарм (у формі сучасного поліцейського!) вимовив знамениту фразу: «Чиновник, що приїхав за іменним наказом а Петербурга, викликає вас негайно до себе. Він зупинився в готелі», - пролунав звук, ніби хтось невидимий розбив об сцену гітару. У міру його затихання всі актори один за одним «мов мертві» розпласталися на сцені. У повній тиші почав рух сценічний круг. Сцена дуже вже  нагадувала тарілку з гігантською піцою! Завіса проковтнула її цілком, не жуючи.

   - Мене запросили на святковий фуршет, підеш зі мною? - запитав мене Михайло, коли ми вийшли із зали у фойє.
   - Мене на фуршет ніхто не запрошував, - відповів я.
   - Маю право взяти ще одного. Ось контрамарка на два осіб.
   - Тоді згоден. Міцну горілку завжди хочеться закусити чимось кисленьким або солоденьким.
   - І то правда, - згодився зі мною Михайло. - Де-де, а там уже точно буде і кисле, і солодке, і жирне, і гостре… Поміркуй: прем’єра вистави, закриття сезону і день народження Шляховецького. Бомба!
   - Атож…