108 -13 березня-

Тихий добовий дощ. Диво-вода з неба. Зеленіє трава, відмокає кора. Каркає ворон. Шпак співає.

Я замовкаю. Літерки слів вицвітають і гаснуть поволі. Я виходжу на луки, на їх віковічний цілик (ніколи не любив поля). Нахиляюся. Торкаюсь трави. Очима шукаю тюльпани дикі. Повіддя нанесло подекуди мулу, подекуди рінь, вербові корчі та коріння аїру.

Звідки я знаю, що жив тут колись? Що колисало мене небо, коли на возі лежав горілиць і янгола бачив обіч Сонця.

Звідки я знаю, що все вже було і буде незвідь як довго? Просто знаю, просто живу без страху, без надії на порятунок. Бо знаю, що там на горі прокидається ліс, у ньому біліє ряст і галасують птахи. А тут ні білим, ні жовтим не цвіте багно. Але скоро дзвенітимуть тюльпани.

Я довго йтиму вздовж фос і струмків. Закінчиться дощ і розвидниться. Дійду до річки аби милуватися Сонцем, що розбилося на друзки та всипало золотом доріжечку від цього берега до тієї кручі.

Я житиму довго, як уже жив колись. Записи не стираються на тих віртуальних носіях, які ми називаємо пам'яттю і які є всюди, а не там, куди ми помістили весь той мотлох: рай, пекло, вічність.

Я сиджу на промоклому човні. Де ви: Гаутама, Джордано, Єшуа?