Янголи 1, 7

(є)
7

   У просторій репетиційній залі, задрапірованою чорним оксамитом, почали збиратися гості.
   На імпровізованій сцені стояло розкішне крісло (очевидно, для іменинника), а в залі - столи, застелені білими скатертинами і заставлені наїдками і напоями.
   Працівники і гості театру, розбившись на групи і «перетравлюючи» побачене видовище, ділилися враженнями.

   «Надзвичайно цікава вистава!»
   «Який витвір! Скільки думки! Скільки фантазії!»
 «Чудово, надзвичайно, божественно!»
   «Блиск! Блиск!»
   «Шляховецький - великий режисер! Театральний бог!»
   «Саме так! Саме так!»
   «Кожна його вистава - як вибух, котрий зриває голову!»
   «Він - буря!»
   «А актори?! Які актори!»
   Слухаючи всі ці дифірамби, я вишукував тих, хто, як я, як пан Михайло, не прийняли такого «Ревізора», але так і не знайшов «брутових» очей. Що тут скажеш: актори - великі конспіратори!

   Раптом все зашуміло, немов водоспад: «Майстер, Майстер, Майстер!»
   Через всю залу до сцени, під бурхливі оплески і вигуки «Браво!» елегантно і діловито прокрокував Шляховецький.
   Граючи стегнами, як вутка, його супроводжувала шикарна білявка у червоній вечірній сукні з оголеними плечима, руками і спиною. Голівка в кучериках, схожа на пухнасту хризантему, високі груди, рум’яні щічки і пухкі малинові губи робили її носійкою медвяності, котра розпалює людську пристрасть.
   Упевнений, що разом зі мною вся чоловіча половина зали аплодувала саме їй, а не знаменитому режисерові.   

   - Упізнаєш її? - запитав мене Михайло.
   - Ні.
   - Це ж Ганна Андріївна - дружина Городничого.
   - Ця набита дуринда - вона?! - я навіть присвиснув від подиву.
   - Це прекрасна характерна актриса - Валентина Одчубучкіна.
   - Це сексуально-прекрасна актриса Валентина Одчубучкіна, - сказав я.
   - Мені нічого тобі заперечити, мій друже. До речі, вона - коханка Шляховецького.
   - Було б дивним, якби це не було так, - погодився я.

   - Панове! Колеги! Друзі нашого театру! - солодкозвучно, з трепетним підніманням і опусканням грудей, відкрила торжество актриса Одчубучкіна. - Так сталося, що сьогоднішня прем’єра співпала з днем народження нашого дорогого, всіма шанованого, Вад Вадича.
   - Поздоровляємо! Поздоровляємо! Поздоровляємо! - радо проскандували присутні.
   - Дай Боже, - тремтячим голосом, стримуючи сльози, виголосила актриса, - щоб ви, дорогий Вад Вадичу, жили довго-довго і створили ще багато-багато прекрасних вистав! - вона поцілувала іменинника в щічку.
   - Ур-ра! Ур-ра! Ур-ра! - піднесено прогуркотіло у залі.
   - Друзі! - продовжувала Одчубучкіна. - Дозвольте запросити до мікрофона начальника обласного управління культури Плєванова Руслана Шалієвича.
   До іменинника енергійним кроком підійшов високий широкоплечий чоловік з великим черевом. Начальник від культури мав напівсиву шевелюру, довгі сиві бакенбарди і густі в розльоті брови під високим, побитим зморшками лобом; очі чорні, цупкі, з яскравим блиском; під очима припухлості, схожі на дольки мандарина; ніс чималий, губи пухкі зі старечим коричневим нашаруванням; майже все лице всіяне висюльками-папіломами.      
   Розцілувавши іменинника, Плєванов зробив крок до мікрофона і ледь не завалив його, ткнувши носом.
   - Ну, люблю я цю людину! - чутливо сказав він. - Усією душею люблю! Ось прямо-таки скніла душа моя, спала міцно, поки я не зустрівся з творчістю Шляховецького. Ще молодий секретар райкому комсомолу, я повів своїх орлят на виставу «Так переможемо!». Поранений Ленін, революція, громадянська війна, Антанта, навкруг вороги.. І ви знаєте - адже переміг! Підкорив мене Вад Вадич! Потряс мене, як і ввесь театральний світ. Мовби почув я: «Лазаре, виходь!». Ти оживив мою душу, Вад Вадич! - Залою пронеслось, мов вітер над плесом: «І - мене. І - мене. І - мене». - І з тих пір вона летить по життю, не знаючи втоми. Що ти з усіма нами робиш, мій дорогий Вад Вадич! Твоя творчість - мов ліхтар, який горить над урвищем! - Залою: «Так! Так! Так!» - Увесь театральний світ уже не уявляє наш театр без тебе і твого мистецтва! - Знову залою: «Так! Так! Так!» - Дай же мені ще раз розцілувати тебе, мій дорогий Вад Вадичу! - Розцілував. Пустив сльозу. Відійшов. 
   Конвеєр підходів до мікрофона продовжив Лев Міхрютович Тіпунов - директор театру. Він був високий, статурний, а лицем дуже нагадував неандертальця: широкий с кільцеподібними ніздрями ніс, вузький череп, великі надбрівні дуги, глибоко-посаджені очі, яскраво-окреслений рот; образ завершували масивні щелепи і коротка стрижка.
   - Друзі, - звучно і піднесено почав він, - наш театр очолює видатний діяч культури сучасності Вадим Вадимович Шляховецький! Так. І ето хорошто! - Він так і сказав «хорошто!». - Наш театр люблять містяни. Так. І ето хорошто! Ми ось уже котрий рік перевиконуємо план. Так. І ето хорошто! Дорогий Вад Вадич, у цей святковий день, після перегляду вашого чергового шедевра, хочеться сказати: у світі, де так багато зла, ви один з небагатьох творців, хто з кафедри-сцени несе в життя добро. Ви воюєте зі злом, ви будете воювати зі злом до переможного кінця, і в цьому вам допоможе Бог. І ми. - Залунали бурхливі оплески і крики «браво!». Директор ще раз сказав: «Так. І ето хорошто!» і теж відійшов.
   - Як важко слухати всі ці помпезності, - прошептав я на вухо Михайлові, - коли перед тобою на столі так багато випивки і запашної закуски.
   - Потерпи. Такий ритуал, - сказав він. І з переконливою серйозністю додав: - Зате як потужно тут невдовзі все завурчить. Ти навіть не уявляєш. 

   Від акторського цеху вийшли поздоровити Шляховецького актори Посвістов і Телеляк. У виставі вони грали ролі Добчинського і Бобчинського. Зростом були вони нижче середнього. Посвістов, увесь у чорному, нагадував велику тумбу, на котру встановили тумбу маленьку (з-за стоячого комірця піджака шия зовсім не проглядала); обличчя його не було позбавлене вроди і випромінювало безмежний оптимізм; його важкі, як у бодібілдера, руки рухалися на подив плавко і навіть граціозно; час від часу він збирав пальці правої руки докупи, а потім, мовби посилав у зал невидимий, магічний промінь.
   Колега Посвістова, Телеляк, був кривоногим. Одягнутий він був у все сіре. На сіруватому обличчі, схожому на лінивий вареник, найбільше вирізнялися рухливі і кругленькі, як у звірка, очі.
   Зізнаюся, гра цих акторів мені сподобалась. Справді, вони правдиво показали дрібних і жалюгідних чиновників-лизоблюдів. Але що дивно! Змагаючись у лизоблюдстві на очах сотень людей, Посвістов і Телеляк перевершили гоголівських персонажів.
   - Вельмишановний Вад Вадичу! Майстре! - защебетав Посвістов солодкомовно. - Працюю ось уже п’ятнадцять років під вашим началом, і мене не полишає відчуття щастя. Ви естет, інтелігент найвищого ґатунку. Ви в усьому красиві, кожна ваша репетиція - урок мудрості.
   - Кожна ваша мізансцена має особливе значення і зміст! - лив сироп Телеляк, плечем відсторонивши від мікрофона Посвістова.
   Посвістов:
   - Ви вивели нас на нову орбіту майстерності!
   Телеляк:
   - Ви винайшли щось більш важливе, ніж  система Станіславського і «біомеханіка» Мейєрхольда!
   Посвістов:
   - Ви навчили нас працювати душею, щоб ми не скочувалися на штампи.
   Телеляк:
   - Кожного вечора ми приклеюємо до своєї фізіономії чуже волосся, котре, під впливом ваших духовних флюїдів стають для нас, як рідне.
   Посвістов:
   - З днем народження, Вад Вадичу!
   Телетяк:
   - З днем народження, дорогий Майстер!

   Нарешті, чарівна ведуча надала слово героєві дня, котрий вочевидь полюбляв лестощі, бо, слухаючи поздоровні дифірамби, блаженно усміхався і сяяв.
   Пора описати генія театрального світу. Це був чоловік років шістдесяти-шістдесяти трьох; ростом, прямо скажемо, не вийшов. Обличчя - груша хвостиком униз; шкіра на лиці рухлива, як у міма, тому кожна гримаса мала однозначну акцентуацію. Волосся на голові ріденьке, мов щетинка на свинці. Сіро-зелені очі, які пронизують усіх, немов рентген, близько посаджені до носа, повіки припухлі. Ніс тонкий близько лоба, донизу стрілоподібний і широкий; тонкі бліді губи. Фігура міцна. Пальці на руках товсті і короткі, схожі на дитячі сосиски. Уся постава його мовби звітувала: я чоловік вольовий, сильний, рішучий.
   Прочистивши горло кашлем і діставши з бокової кишені аркуші паперу, іменинник почав свою доповідь. Саме - доповідь, промову, як під час звіту чиновника про виконану роботу:
   - Друзі! Я безмежно вдячний вам за вашу любов, за довіру, за відданість усім моїм починанням. І ось що я вам скажу: це тільки початок задуманого шляху! Я тут не для того, щоб не руйнувати традиції театрального світу, навпаки, я прийшов, щоб повернути театральному світу старе, справжнє, але забуте! - мова його дуже нагадувала добре відрепетирувану роль. Проголосивши фразу, він робив паузу, після чого знову продовжував свою  промову, яскраво артикулюючи губами. - Ми робили і робимо впевнені кроки по освоєнню п’єс вітчизняної і зарубіжної класики. Немало зроблено нами для розвитку акторської майстерності. Узяти хоча б той факт, що мені ціною неймовірних зусиль вдалося «відвоювати» у ТЮГа крило, де з вересня - група вже набрана - я почну вирощувати, як сказав би Пушкін,  «младоє плємя» для нашого дорослого театру. І в подальшому нам слід формувати творчій план театру таким чином, щоб ми могли ефективно функціонувати. Ми констатуємо ріст зарплат і премій. Ми всі повинні бути консолідовані, як ніколи. Із задоволенням констатую, що скорочується кількість порожніх місць у залі. Нас не може не радувати і значне підвищення вартості квитків. Дуже розраховуємо, що актори і актриси врахують усі зауваження, отримані на репетиціях. Без вашого старання у нас нічого не вийде. Ми будемо діяти рішуче і спокійно, методично і послідовно. Театр не вартий існування, якщо він не прагне до залучення більшого числа своїх шанувальників. Мистецтво театру, справжнє мистецтво - це захват! Мистецтво театру - це… - Аплодисменти не дали Шляховецькому договорити.
   Валентина Отчубучніка узяла Майстра під руку і розчуленим голосом сказала:
   - Вад Вадичу, ходімо танцювати вальс.
   - Що ж, ходімо…
   Пара закружляла у вальсі, а із зали поміж криками «ура» вже чулося «вурчання» і дзвін келихів.
   Як швидко людина повертається від «зрєлищ» до «хліба»! Після перших чарок за сусідніми столиками ще лунало: «Такого театрала, як я, ще пошукати треба!», «Театр - це завжди «ніби»; от ви, ніби, граєте Городничого, ніби, міста N», «Я вважаю, що зерно ролі треба кидати тільки в зорану душу».
   Далі в бесідах обов’язково лунала тема жінок: «Ти от говориш 90х60х90! Це ходяча сосиска  - от що це таке! Мене подавай 60х90х60!», «Красуня на сцені - п;ять хвилин красуня, а потім, якщо дурна то дурна, а якщо талант то талант», «Катю, що ви відчуваєте, коли вас роздягає очима глядач?»
   Після жінок «хліб» остаточно оволодів головами. Особливо потішили мене два товстощоких гурмани.
   Один другому:
   - Ось я завжди мріяв сам з’їсти смажене порося. І що ви думаєте? Якось зайшов на базар, купив таке собі вепреня, приніс додому, засмажив і з’їв, з гірчичною з’їв.
   А той йому:
   - А я полюбляю курочку один приговорити, з бульйончиком.

   Словом, все йшло своїм штибом. Жваві розмови про те про се, споживання їжі і пиття міцних напоїв навіть дуже доповнювали атмосферу фуршету. Безсумнівно, гарно підкріпившись і випивши кілька бокалів червоного вина, я розслабився і зовсім втратив пильність. Михайло так само смачно їв, пив і розважав мене і сусідів по столику своїми невичерпними каламбурами і жартами.
   Раптом нашу увагу привернула якась суєта у протилежному кутку зали. Ми туди.
   Два індивіди стояли в оточенні цікавих. Один… у червоному костюмі… Так, так, мій шановний читачу! Це був Сіромирдін. Другий… худорлявий чоловік середнього віку з невеличкою залисиною.
    - Скажу вам як професіональний психотерапевт, - іронічно посміхаючись, говорив чоловік, - ви, Кузьмо Сергійовичу, випили не так уже й багато, а вийшли із себе ну ду-у-у-уже далеко.
   - Вам здається, що я вийшов із себе? -  Сіромирдін говорив зі злобною, скривленою посмішкою і посмикував кінчик носа, наче бажав його трохи видовжити. - Де ж я? Де? Ось я той, котрий залишився і говорить з вами, а де ж той, котрий вийшов?
   - Намарне ви так іронізуєте, - захищався психотерапевт. - Адже вийти із себе не означає кудись віддалитися. Вийти із себе означає втратити контроль над собою. Друзі, - він звернувся до присутніх, - зверніть увагу: вени у Кузьми Сергійовича налилися, очі полізли з орбіт, лице почервоніло, він важко дихає…
   - Принизити мене хочете, га? Уколоти, дошкулити бажаєте? - актор зморщив лоба і ще більше оскалив зуби.
   - Як можна, Кузьмо Сергійовичу! Просто ваш теперішній стан викликає у мене занепокоєння. Повірте, я роблю ці зауваження лише з глибокої поваги до вас. Якщо б ви зараз подивились на себе у дзеркало, ви б побачили, що лице ваше змінилося. Воно побіліло. А тепер - дивіться! дивіться! - позеленіло враз. Ви - сама злість!
   Сіромирдін цинічно розсміявся:
   - Інтелігент задрипаний! Несеш якусь хурду-мурду. Строїш із себе Кашпіровського…
   - Не треба усугубляти.
   - Фанфарон знайшовся!
   - Не треба усугубляти!
   Сіромирдін задирливо махнув рукою:
    - Я тебе на попіл зітру! Бовдур. Базікало.
   - Та вас наче біс поплутав! – позадкував худорлявий.
   - Забирайся! - злобно зашипів Кузьма Сергійович, сіпнувши плечима.
   - Заспокойтеся! Заспокойтеся! - заволав біля мого вуха неприємний жіночий голос.
      - Геть пішов! - істерично закричав розгніваний актор і з усього маху вдарив долонею по щоці психотерапевта.
   Замість того, щоб зніяковіти, худорлявий чоловік налився раптом гнівом, у дикому русі схопив Сіромирдіна за плечі, різко розвернув його й дав ногою під зад. Буквально у польоті той зачепив великий театральний ліхтар на тринозі. Розпечений від тривалої роботи світловий агрегат, ударившись об колону, тої ж миті глухо вибухнув, розсипався на сотні вогняних іскор.   
   Вогонь затанцював на кріслі, заплигав по ширмі, якихось речах за ширмою, і, що найжахливіше, яскраво-оранжеві язики швидко охопили оксамитову драпіровку. Услід за вогнем з’явився густий дим, почувся зловісний свист… 
   Того вечора мені довелося удруге побачити «німу сцену». Скам’янілі від жаху люди. Різниця лише в тому, що сцена і життя - дуже вже несхожі речі.
   Страхітливу паузу порушила жінка з неприємним голосом. Вона  схопилася за голову обома руками, заверещала, як недорізана свиня: 
   - Пожежа! Пожежа!
   - Горимо, горимо! - закричав ще хтось, і юрба у сум’ятті кинулася до виходу.   
   - Спаси Господи! - скрикнув я, перехрестившись, схопив за руку Михайла і потягнув його до рятівного просвітку. 
   Жахлива річ паніка. Тікаючи від вогню, люди падали, піднімалися, тиснули на спини, наступали на ноги, губили взуття… На щастя, як я потім довідався, смертей та пожежа не принесла. А ось театр… погорів значно.
   Зізнаюсь, я довго відходив від пережитого стресу, але все затьмарив феномен Михайла. На його наполегливе прохання я, звісно, нічого йому не сказав, але сам, у душі, перебував у глибокому переконанні, що він - медіум, провідник Тієї Сили, Котрій дано судити і карати.