моi звiрята

вовчиця

ти бачиш, заблукало дитинча –
людське чи посивілого лелеки?
присип його землею, лячний час,
нехай засне до пролісків далеких –

прокинуться, загинуть навесні?
Христос казав, що завжди квітне верба.
ти чуєш, захлинаються пісні
чи просто кров тече по кволим ребрам,

впадає в онімілий очерет –
ступає зачарована вовчиця,
заквітчана молитвами дерев,
тримай мене чи йди за нею вчиться

ненавидіти хижу чорноту,
закопувати пастки та могили,
країну боронити на хресту,
яку ми так безпомічно любили.


гадюка

Всі хочуть дурних підтверджень, простих цитат,
довершених формул, де щастя дається з гаком.
Всі хочуть шляхів, щоби йти, а не щоб тікать,
легких перемог на плечах мовчазних горбатих,

яких вже не виправить ані земля, ні сніг,
ні чорне провалля – ковтає сосновий подих.
Всі хочуть носити вінки до Христових ніг,
але від вінця відмовляються, бо не горді.

На лобі написано «треба» – ото й живуть,
терплячі до сліз, що йдуть горлом чужих історій.
На спомин приємні, на поминках завше п'ють,
на поміч – повільні, але найвірніші в горі.

~..~
У лоні землі, що не знає зрадливих слів,
тепленька гадюка звиває собі кубельце,
неначе чаклує: “зарано ти смерть зустрів,
прокинься, синочку” – і слухає стукіт серця.


вівця

У білому повітрі спить вівця,
роздерта сніговими гребінцями.
У хлопців вистачає від правця
і ненависті щеплень полотняних –
спалахують крізь сни, як маячки,
приваблюючи зірку, що скотилась
до ніг і пнеться вище залюбки –
а падає на груду сплячих милиць.


телятко

Ти кажеш, що в тебе міцнюща шкіра,
що ти нечутливий до сліз і болю,
що ворог дарма нашорошив крила,
що крук не поласує – ні тобою,
ні теплим світанком, що ми збирали
в надщерблену кринку парної віри,
а я йду шукати міцне забрало,
щоб в тебе не влучили хижі стріли,
бо шкіра твоя безнадійно ніжна,
тремтить у долонях, немов телятко,
яке ще не знає, як входить ніж у
наповнену співом німу горлянку.


***

Мої звірята п’ють солону кров,
аби вона дарма не пропадала,
згортаючись у пастках домовин.
Мої звірята знають смак новин –
поранено повзуть під одіяло,
де виють овдовілі матері,
а ті, хто неприховано живі,
ковтають сльози – випало чимало –
і тягнуть руки, наче злидарі:
“Візьміть мене, залиште лиш Миколку,
і доню, і сусідське дитинча…”
Звірята сумовито так скавчать
і падають у корчах прямо в ноги.

… Хлопча собі лежить обіч дороги,
а хмари з вітром граються в квача.