Есе про правосвiдомiсть

Є закони, які відкривають (природи, суспільства, техніки, технології, науки, філософії etc.), а є –які «пишуть», «приймають», «голосують». Корпус останніх складає те, що узвичаєно називають правом. Себто – корпусом юридичного законодавства, стрижнем якого є основний закон держави – її конституція, і багатоманіття законів, що регулюють все розмаїття соціальних взаємодій: суспільних відносин. Міжнародне, цивільне, майнове, інформаційне, морське, кримінальне etc.

Закон є форма, – суб’єктивна, – наукового, себто істинного, адекватного відображення реальності природної, реальності соціальної (культурної) і дійсності. Але, оскільки не буває форми беззмістовної, а змісту – неоформленого, то це таке за змістом відображення, – мислення, – яке відповідає цілком певним вимогам, кожна з яких – необхідна, а разом вони – достатня підстава для того, щоб ця форма мислення мала статус закону. Форми наукового мислення. Закону, який відкривають. А, коли він вже відкритий – його нікому і ніколи, ніде і ні при яких обставинах не дано закрити.

Що це за вимоги, а чи то: ознаки? Стійкість, повторюваність, істотність, об’єктивність і необхідність. У повній відповідності, до слова, з законом достатньої підстави. Одним з чотирьох законів, які входять до корпусу формальної логіки. Інакше – з законами юридичними. З одного боку, без них в суспільстві на етапі передісторії – ніяк. З іншого, на відміну від законів відкритих, себто таких, які є відповідною «необхідністю, схопленою думкою» [Г.В.Ф. Гегель] – природною, історичною, технічною, технологічною, соціальною etc., закони юридичні постійно знаходяться в «зоні небезпеки»: бути декларованими, як закони, але за єством, сутністю своєю виражати, захищати і відстоювати суто суб’єктивістські цілі, потреби і інтереси. Себто: бути «узаконеним» свавіллям. Воістину, бути «волею економічного панівного класу, зведеною в ранг закону» [К.Маркс] в тій самій державі, яка є нічим іншим, як «комітетом по управлінню справами» того таки економічно (а відтак – і політично, і ідеологічно, – словом: тотально), панівного класу, формою, в якій він, цей клас консолідується як «ми», як «залізна п’ята»…

З іншого боку, від того, що право не лише вживають, але ним і –зловживають, нині, і в доволі тривалій перспективі, без нього – ніяк. Втім, будь-яке обретіння людської культури, – підкреслюю, будь-яке, без жодного винятку, – може бути використане як на користь, так і на шкоду. Кожному, багатьом, всім. У відношенні людини, людей, людства. Кажучи словами Ф. Енгельса, «тут та ж різниця, як між вогнем на службі у людини і – пожежею». Що ж діяти, як  бути? Багато чого можна, – і нагально необхідно, – робити. Вже зараз. Невідкладно. Для початку, з огляду на абсолютну істинність висновку: у будь-якому ділі людському стільки справжнього, стільки дійсного (істинного, доброго, красивого і корисного), скільки в ньому діалектики. Матеріалістичної, звісно. Так от, для початку я особисто хотів би знайти потенційного доктора філософських, а чи то юридичних наук (в ідеалі: «дабл-доктора»), котрого вдалось би зацікавити та переконати щиро перейнятись темою та актуалізувати дослідження щось на зразок: «Правосвідомість: від праворозсудковості до праворозумності».

Були спроби. З мого боку. Але чи то я був недостатньо наполегливий та переконливий, чи то мені «потенціали» такі попадались, що не хотіли перетворюватись в «актуалів». Вочевидь, вони зі всього теоретичного спадку Г.С. Сковороди запам’ятали лише прохання останнього стосовно змісту епітафії на його могилі.

Не горять бажанням сущі і майбутні юристи вінчати право з діалектикою. Ловлять тих, хто «бере» і крізь пальці дивляться на тих, хто «дає», а борються ж вроді з хабарництвом, з корупцією; ловлять «нічних метеликів» і ігнорують споживачів «живого товару», а борються ж вроді з проституцією. І т.д. Але ж: аплодисментів однією рукою – не буває.