Sweet dreams

Годинник показував майже четверту годину ночі, не вистачало три хвилини. Я тихо сидів на дивані і дивився на стіну. В моїй голові крутилося тільки одне: « Не смій заснути, не смій заснути, не смій!» Проте повіки робилися важкими немов свинець, а розум ставав все мутнішим і мутнішим. Зі всіх сил я тримався, тут у реальності. Раптом мене збадьорив і одночасно налякав шум у ванній. Я легким і ледь чутним кроком, попрямував туди. Відкривши двері і пройшовши в середину, я нікого не побачив, крім води яка текла через верх раковини, затоплюючи підлогу. Голосно хлопнули двері. Хтось був ще у кімнаті, я  це відчував усією своєю спиною. « - Ні не можу бути, я не сплю,- залунало в моїй голові». Я хотів обернутися, але не встиг. Різкий ,пекучий біль паралізував мене. Я впав на коліна.
- Я тобі говорила,- промовив тихий сиплий жіночий голос. Я впізнав це була вона.
- Я тобі казала, що ти тут беззахисний,- далі шептав її голос, смакуючи кожне слово.
- Я не…я.. не,- намагався сказати я.
- Так,- голосно закричала вона, повернувши в мені ніж.
- Ні!
Я сидів на дивані у кімнаті. Годинник пробив п’яту ранку. Я живий. « - Невже я заснув,- промовив я до себе. – Ні! Я не заснув. Це туманиться мій мозок. Мене б тоді зараз тут не було. Треба чогось випити.»
Я пішов на кухню. Увімкнувши світло, я поставив грітися на плиту чайник. Кава ще  поки єдина речовина, яка може мене урятувати. Вона немов еліксир життя,як філософський камінь для мене. Я не міг її знайти. Нервово риючись у шухлядах, я розумів, що мені без неї кінець.
- Ти це шукаєш?- залунав за моєю спиною голос. Обернувшись, мене кинула у страх. Це була вона, сиділа за столом і тримала у руках банку кави.
- Не може бути!- скрикнув я.
- Може,- солодко протягнула вона. – Ти тут!
- Ні, ні,- почав перечити я.
- Ох, самообман. Як завжди у твоєму стилі. Я тут і ти й це правда.
Вона встала зі стола і почала йти у мою сторону. У її руках красувався револьвер. Я взявся відходити від неї.
- І що ти робиш? Ти знаєш чим це закінчиться знаєш, тому не опирайся. Вона направила револьвер і впевнено вистрілила  у мене.
Страшний біль у голові пронизував наскрізь. Відкривши очі, я побачив підлогу, я був у кімнаті, в не на кухні. Біль зник моя голова ціла. Я заплутався у собі. На дворі уже ранок. Ранішнє сонце через вікно пробивалося у мою кімнату. Мене нервово трясло. Я сходив з розуму. Я не міг ворухнутися, тіло мене не слухалося, просто валявся на підлозі, немов гумова нікому не потрібна лялька. Скрипнули двері. По кімнаті роздалися важкі кроки  . Я хотів подивитися хто це, але не зміг навіть на міліметр поворухнутись.
- Хто тут? – ледве промовив я.
Мені ніхто не відповів.
- Хто тут?- знову запитав я, але у відповідь почув шелест паперу чи целофану. Я панікував. Страх швидко наростав у мені. Я відчував себе безхребетним черв’яком. Я розумів хто це, але не вірив, чи вірив не знаю. Вона мовчки натягнула на мою голову, чорний пакет і зав’язала. Повітря закінчувалося. Дихати ставало все важче і важче…
- Я тобі говорила, що тобі не жити,- сказала білява жінка,ховаючи шприц у кишеню. – Надіюсь, ти побачиш солодкі сни. Прощай, мені пора, вже четверта година.