Щось там про Ки в

Вогники. Нічний Київ весь світиться, мерехтить, виблискує. Світло це видається живим і таємничим в сутінках. Ніч все темнішими ковдрами вкриває місто. Вулиці його – вени - в них тромбами стоять машини. Нервова система – метро – там всі поспішають, метушаться, співають вуличні музиканти і переважна кількість нервових клітин (людей) злі, втомлені, розбиті. Нематерільний Київ трохи пустий – блукає сірий дим заводів, виблискують потилиці висоток, зрідка металеві і живі птахи пролітають. Під моїми ногами сірість і монотонність, яка веде туди-не-знаю-куди. Хмари збираються над головою і починають скупо плакати. Серце Києва за п’ять станції від мене, тож я десь в його легенях. Але дихати тяжко. Просто губишся у всій цій метушні, вогнях, сірості, цеглі, кольорах, запахах, відчуттях. Не вистачає крил для цілковитої свободи. Можна зробити крок з двадцять сьомого поверху і забезпечити собі політ на вісім секунд та останній поцілунок долі, а можна думкою знятися кудись туди, до вогнів і відчувати…Ліхтарі металевими лапами обіймають проспект. Зима, але так по-осінньому волого. В калюжах я бачу зовсім інший світ, швидше, його образи, намальовані вогнями. Так багато всього і так мало свого. Нічний Київ – прекрасний. Ти маленька комаха на його тілі, певно паразит. Відчуття розгубленості і прекрасного. Хочеться іти все далі і далі, десь між реальністю і світлом ночі.