Два м сяц кохання

Світ змінюється кожного дня. Він терпить наругу, приймає усі нововведення. Усі ці метаморфози залишаються не помітними до певного моменту, рубежу. Зараз, коли ми дивимося в майбутнє твердо, то і озираємося  у минуле впевненіше. Все менше в житті героїв-романтиків, більше реалістів, які паплюжать чисті почуття, гублять їх сенс та ідею

Листоноша довго шукав потрібну адресу. Цей будиночок складався всього з одного поверху, і його легко можна було загубити серед багатоповерхівок. У тому будиночку жив поет – Коваленко Юрій Андрійович. Його вікно завжди було відчиненим,навіть взимку. Як сам він говорив: «Коли ми закриваємо вікна – ми закриваємо очі.». У поета була одна головна пристрасть - листування поштою. Для людей, які залишили у своєму серці іскорки романтики така альтернатива мейлам є ковтком справжнього повітря. Прошу підкреслювати слово «справжнього» інтонацією. В сучасному світі усе синтетичне. Тож повернемося до мого поета. Було в його вдачі щось печальне. Він ніби не жив,а доживав. Так відбувалося ,можливо, через брак сенсу,а може і через брак коштів, ніхто не знає точно. Хоч і жив Юрій якось дивакувато , та хист до віршів у нього був. В вечері поет зазвичай прогулювався вулицями рідного міста, а вночі писав вірші про море, якого ніколи й не бачив в житті. За те на столі в нього стояла в фото рамці вирізана з журналу про подорожі фотокартка узбережжя. Отак прогулювався Юрій вечором 10 числа. Кругом було тихо. Після жаркого літнього дня все здавалося мереживним маревом. Раптом усе затьмарилося. Посеред вулиці з`явилась німфа , богиня,щось зовсім не Земне. Вона легко і граційно ступала по недостойному її краси проспекту. Повернувшись додому, поет не міг писати про море. Воно здавалося безглуздим і жалюгідним у порівнянні з чарівною незнайомкою.

Наступного вечора поет повернувся на місце вирішальної  зустрічі . Він мав надію знову побачити свою нову музу. За класикою жанру, того не сталося.  Юрій страждав, не спав ,не їв, не писав про море. Єдине, що він робив дивився у відчинене вікно, можливо, німфа пройде повз. Тоді б він не загубив такої можливості, одружився б з незнайомкою і повіз її на узбережжя. Таке як на фото! Ото було б життя! Минув місяць ,другий, а богиня не з`являлася. Тоді Юрій почав виходити з дому. Він сумував за світом. До того ж, консерви, якими харчувався поет, йому давно набридли.
І ось, в вечері десятого вересня (рівно за два місяці після першої зустрічі), на уже знайомому читачеві проспекті, поет знову побачив свою музу. Він підбіг до неї ,поцілував руку дівчини і тяжко заплакав.
- Сонце моє єдине, світло у пітьмі, кохана, - сказав схвильований Юрій, - як довго я шукав тебе!Ми поїдемо з тобою до моря!
- Дядя, бесплатно никто никуда не поедет ,- без крихти розчулення зауважила німфа,- разценки известны. Тебе на час?
Поет спочатку був спантеличений, потім обурений. Він відштовхнув від себе дівчину і подався в невідомому напрямку. Більше Коваленко Юрія Андрійовича ніхто не бачив. Відомо тільки, що зранку одинадцятого він придбав квиток до портового міста ( якого саме,нажаль, не відомо) і сів на потяг зі словами: «Писав про море - про нього і писатиму,а продажних …(тут він ,ніби то, видав якийсь чудернацький звук) нічого вихваляти! Хай йому грець!»