Надiя

        Ти молиш світла, любові, відчуваючи, що тебе чують, бо на серце і душу стікає відчуття просвітлення, втіхи, пробиваючись сльозою крізь гіркий чорний відчай та зневіру. Тебе чують, тобі дається творити таке, що перетворює все у тобі і цілком можливо, в тих, що це читають. Тобі випадають чудові дні настояної пізньої осені, тихе шарудіння лісу, що опадає, тепле місячне сяйво по всьому простору рідної землі...
        Але при  всьому цьому ти залишаєшся в країні страждань. Світ очищений, але не змінений, небо пронизливе, синьо-блакитне, але ти ніколи не будеш літати по цьому небу, мов птах, серце живе та чутливе до всього, що оточує, але болить воно так само невідворотно, захлинаючись тугою та порожнечею.
        І ніхто не зможе зробити тебе щасливим. Бо вмерла любов стоїть за твоєю спиною, благально дивлячись, німотно здригаючись, немов від плачу. І ні чорний, ні білий ангели, що йдуть за тобою все твоє життя, не сміють зробити щось із тобою, бо вона сильніша за них. Може саме до неї і варто підносити щирі, палкі молитви та плачі?
        Частина Бога живе в твоєму серці, і ця частина – любов. Відносинами твого я і любові в тобі, всепоглинаючої, всеочищуючої, богорівної по здатності творити нові світи, визначається  те, чи знайдеш ти щастя та примирення із собою в цьому житті. І тому молити треба не любові, а про любов, немов про живу істоту чи дитя. Може тоді з’явиться надія.

                *     *     *
-  Люби мене, – шепоче тихо вітер.
-  Люби, люби, – крізь  сяєво вогнів,
Доноситься мотив далекий пісні,
Що, як весь світ, присвячена тобі.
Що лишиться як все це закінчиться
І темрява укриє смертний світ,
Що буде зараховано, проститься?
Куди буде призначено іти?
Єдиним словом присуду зміниться,
Любов’ю, що впаде на терези.