Це ж скiльки минуло часу...

...А капці — на босу ногу і підтюпцем по хатині від печі і до порогу —
стрічати рідну дитину.  Син дав телеграму: "Їду,  рідню так побачити хочу"...

— Сідайте, вже час обіду! До столу хутчіш, синочок!
Борщик ось упрів... гарячий, пампушок даю макітру. (Радіє, сміється... плаче)
— Матусю, дай сльози витру.

Старенька сусідка гляне: " О Боже, а хлопчик сивий! І личко у зморшках... в"яне... А парубком був красивий!

У небі пливе хмаринка, і дощик в вікно хлюпоче...
— А як там моя Маринка?

— Спізнився до неї ти, хлопче. Маринку — кохання перше — недавно ми поховали. Хоч дівка була із перцем, та тільки тебе кохала. Повірив ти теревеням, кохання не оцінивши. Дитятко твоє померло в утробі, не народившись...
Пожбурив у неї камінь ... словесний... (у словi — сила)... Вона не ходила заміж, біду у вині топила... До хлопців була не ласа — своє колисала лихо...

— Це ж скільки минуло часу від того, як ти поїхав?

Зітхнули матуся і тато:
— Час плине, і він — не сторожа. Минув не один десяток... Минуло вже років сорок...

Омили дощі могилу. Розтанула в небі хмаринка. Додолу він очі хилить
і мовить: " Пробач, Маринко"...