Снилось дитя, що спiвало над прiрвою...

               *  *  *
Снилось дитя, що співало над прірвою
Пісні про світлі світи.
Сипались зорі додолу невтримно,
Кров’ю займався весь схід.
Гори здригались.
                В небесному вітрові
Вогняний йшов серафим.
Очі безжальним
                світилися вироком.
Меч підіймався,
                дзвенів...
Скільки тобі ще для щастя залишилось?
Скільки для сліз ще морів?


               *  *  *
Розкрий вікно. Як щедро ллється світло!
Яскравий шум і легіт з далини.
Куйовдить хмари прохолодний вітер,
І манить щем, бездонність вишини.
Навчитись як окриленістю жити,
Із бід, скорбот вивищувати світ,
І щедро, світло, істинно любити,
Жінок, дітей, красу, весняний цвіт?

             *  *  *
Летіли промені навскіс,
Наскрізь пронизуючи вітер,
І трепет молодих садів,
І цвіт трави, і пріле листя,
Стелились опаром ріллі...
І очі сяяли твої
У відблисках ласкавих світла,
В передчутті близького літа,
Обіймів теплої ріки...
Хто серце в темряві лишив?
Чому воно, втомившись битись,
Мов птах, зривається навскіс
І ранить, рве розмахом крил,
Без тебе вже не в змозі жити,
Летить в безодню між світів?
Любові не потрібне світло,
Без неї не потрібен світ.