Незвичайнi пригоди звичайного солдата

14 April 2015 at 10:19

Я мало що пам'ятаю про свого діда Антона Онисимовича Лученка. Він помер рано, від лейкемії. Йому було лише 47 років, а мені всього два. Так, кілька епізодів, як в тумані. Всі згадки про діда у мене від баби Ганни, мами і тата.
 
Дід Антон боявся смерті. Тому, коли отримав в кінці червня 1941 року повістку на мобілізацію, його першими словами були: "Ганно, мене уб'ють". Ганна, як могла втішала Антона, казала, що не всіх убивають на війні, його ж батька не вбили в Імперіалістичну, дід Онисько лише три роки просидів у австрійському полоні, де добре вивчив німецьку.
 
Так почалася перша пригода мого діда на війні. Невдовзі з новобранців, які лише годилися на гарматне м'ясо сформували ешелон і відправили на фронт. По прибутті потягу на станцію Шепетівка, до нього підійшов командир зі шпалами в петлицях (полковник чи щось таке) і грізним голосом наказав розвернути потяг і відправити новобранців по військоматам. Наказ був дивним, але рекрутам він сподобався. Воювати за Сталіна мало хто хотів. То вже пізніше стане ясним, що в гармидері війни діяли німецькі розвідники, які добре володіли російською мовою і таким чином життя багатьом українцям Київської області було врятовано. Бо німці так швидко наступали, що вдруге зібрати чоловіків на фронт комунякам не вдалося. Дід потрапив на 2,5 роки під окупацію.
 
В 1944 році, коли більшовицький режим змінив нацистський, діда якийсь час не зачіпали, бо працював механізатором в МТС і треба було зорати та посіяти поля, тож він мав бронь. Але по закінченні посівної, діда знову мобілізували. Знову були слова про те, що його неодмінно уб'ють і для Антона почалися вже більш драматичніші пригоди.
 
Після короткого навчання в якості кулеметника він потрапив на передову. В частині, де мій дід мав воювати, був легендарний кулеметник, який не мав жодної подряпини, але всі його помічники гинули в першому ж бою. Всі солдати боялися потрапити до нього другим номером. Як ви можете здогадатися саме дід Антон був вибраним на ролю наступної жертви неймовірної планиди того кулеметника.
 
Отже почався бій. Потік адреналіну заблокував страхи Антона про неминучу загибель. Він подавав стрічку і тут сталося диво: міна накрила їх позицію, діда поранили, а першого номера вбило. Скалка потрапила потрапила по дотичній дідові в голову і пошкодила око. Кров, біль і все таке. Командир наказав дідові своїм ходом шпацірувати в медсанбат. Але це ще не кінець історії. Як потім виявилося дід з одним вцілілим оком пройшов через мінне поле. А в медсанбаті виявили що його поранення в голову незначне, не рахуючи майже вибите око, а рана в стегно значно серйозніша і лише дивом не пробило артерію.
 
Дід довго лікувався у шпиталі. Йому врятували око, на яке він звісно майже не бачив і врятували ногу (гангрена не почалася). Як потім казала бабуся Ганна: "Провоював Антон від Куті до Різдва". На передову діда вже не відправили, але і не списали. Продовжив дід службу в Новоросійську в якості караульного на якомусь там військовому об'єкті. Демобілізувався мій дід в 1946 році. Не вбили...
 
Мій дід звісно також не святкував 9 мая. Він помер до запровадження цього свята. Але я не думаю, що не став би він його святкувати, навіть якби дожив. Бо всі ці фальшиві святкування такі нестерпні для людини, яка бачила на власні очі хиже обличчя війни.