Геба

Чого варті ті слова, коли у смуті серце?
То, мабуть, це потрібно лиш живим,
А ми вже мертві, дуже давно в небі
Від позіхання до крилатих слів.

І чи одужала зима від моїй зорі Геби? *
Бо то із неї заграва палючий змій -
Той ворог кутий, що зумів
Без бою серденько зайняти їй.

І вже не та весна става;
Посеред нас постав
Той лютий кат, той клятий  ворог,
Що точить леза до святого ремесла.

Не вийде звір цей перед мене,
Не встигну я покаятись землі,
Любові тонкощам серед тутешніх та чужих,
Серед калік та півздорових,
Нема вже більш мені до того
П’янкого відчуття,
бо серед долонь моїх
Її долоні не бували вже давно,
Та, хоч і зараз їх тримаю,
Я не чую!

Не чую я любові до моїх тремтячих рук,
Лише до когось, тяжкий гнів!
То лихо, лишенько мені!
Не до мене душенька її співа
Серед недолі, я, неначе, той кришталь,
Що не побачиш без її квітки-зорі.

Та все одно мені, чи знов побачу я, чи ні
Цю гру в життя чи мертву, чи живу.
Бо не проживу без неї я
хоч одного гіркого дня.
І сну вже не побачу, бо сон - є дума для пісень.
Яка ж поезія без неї?
Та не почую я слова її завжди солодкого-гіркого тону,
Бо не казала та мені, потрібно моє серце до її доленьки чи
гірко-
Ні.

* Геба (гр.) — богиня вічної молодості.