Винахiдливий Кость на вiйнi

Дід Кость, старший брат мого діда Антона був надзвичайно творчою особистістю, красенем і майстром на всі руки. Крім того, що умів майстерно виконувати всі чоловічі роботи, був чудовим кухарем. Як він все встигав в голову не вкладається. Його мама, моя прабабуся Килина Савіцька, найбільше любила його з поміж своїх чотирьох дітей. А як його не любити, коли він і співав і на мандоліні грав та ще й вареники варив ліпші, ніж його сестри.
 
Про артистизм та вигадливість Костика свідчить така історія. Якось зимового святкового дня він пішов на гульки до сусіднього села. Але місцевим хлопам таке нахабство не сподобалося і Костеві випало тікати від розлюченої юрми клочан. Було би йому непереливки, аби не вскочив у двір до своїх родичів у Клочках. Забіг він до хати, але месники того так не залишили, а стали вартувати коли ж то Кость вийде. Пройшло доволі багато часу, а його нема та й нема. Вийшла правда з хати якась жінка та й пішла стежкою через город собі на сусідню вулицю. Прождали хлопаки до присмерків та й порозходилися. А що ви собі думаєте? То ж Кость одягнув спідницю, напнув на голову хустку і вислизнув з-під носа потенційних кривдників.
 
На війні Костеві пощастило. Його взяв до себе ординарцем командир батальйону. Тут і знадобилися таланти Костя і кулінарні і артистичні. Друзі офіцери нашого комбата заздрили йому, бо мати такого ординарця, який і смаколиків зготує і спиртного з-під землі дістане, хто би не хотів. Повернувся з війни Кость з двома пораненнями і з медаллю "За відвагу". Вцілілі на війні товариші Костя вряди годи підшутковували щодо цієї медалі. Буцімто за що це ординарцеві таку високу нагороду дали. Чи не за український борщ з балабушками? Кость жартував, але мовчав і про історію нагороди мовчав. Не розповів він і мені про цю свою нагороду. Не любив він розповідати про війну, яка відірвала його на 4 роки від мирного життя. Не пристав він на пропозицію вже командира полку аби Кость лишився в армії та став офіцером. Не його то було.
 
Повернувся Кость до мирного життя, але вже не був таким веселим. Був майстром. Любив жінок. З дружиною, з якою побрався ще до війни діток не мав, але коханка йому народила дочку в 1955 році. Гарна вийшла дівчинка, вся в Костя. Йшли роки. Заростали окопи, руйнувалися від часу доти. Будував Кость людям хати, мурував печі та груби, облаштовував лазні. Але щастя не мав. Гнітило його щось. Став Кость випивати. Стало у нього боліти серце. Одного разу він лежав у лікарні і друзі по палаті вирішили ковтнути по чарці. Ковтнув і дід Кость, але не знав, що ті ін‘єкції не сумісні з алкоголем. Повернувся дід Кость з лікарні в труні. Йому було всього 59 років.
 
А минулого року на одному із сайтів, де розміщують інформацію про нагороди фронтовиків, я здається знайшов розгадку Костевих депресій. В поданні на нагороду сказано, що Лученко Кость Онисимович в боях за Угорщину замінив убитого кулеметника і відбив атаку угорців, які зайшли з тилу. В тому бою Кость убив 16 ворожих військових.
 
Мої діди виросли в родині протестантського пресвітера. Заповідь " Не убий!" глибоко сиділа в свідомості Антона і Костя. Думаю, Костеві було важко жити з медаллю "За відвагу" та купою людей, яких він відправив на той світ своїм кулеметом...