Про релiгiю. Родиннi хронiки. Прадiд Онисько

Мій прадід, Онисько Лученко, був хрещений у православ'ї. В його родині був суттєвий генетичний ґандж: після 40 років чоловіки починали пити і ставали п'яницями. Аби цього не сталося, дід вирішив після одруження перейти в протестантську віру, бо там пити навіть вино не дозволяли.

Минав час і прадід навіть зробив невелику кар'єру в своїй Церкві Баптистів-Євангелістів, став пресвітером. Родина отримала при цьому прізвисько - штунди. Все би було добре, але з плином часу Ониська все більше гнітило відчуття лицемірства, яке часами йшло від ієрархів та почасти рядових членів церкви. Декларації про любов до ближнього, про братство християн все частіше і частіше розходилися з практикою повсякденних стосунків не тільки між братами у Христі та іновірцями, але і поміж вірними.

Одного разу, мандруючи прадід попав під зливу: змок сам, намокли коні. Попросився він на нічліг до "братів" по вірі в одному з містечок. Маєтні то були брати і сестри. Не відмовили в ночівлі, хвала Господу, але не в домі, а в повітці чи клуні там якійсь. Звісно про вечерю навіть не йшлося. Мабуть то було остання крапля.

Ця подія так вразила мого прадіда, що по приїзді додому він вирішив припинити своє членство в організації, яка проповідує любов до ближнього, милосердя, але на ділі цього не демонструє. Родина не стала безбожниками, на святі всі знову стали ходити до церкви, святили мак та груші з яблуками в серпні, святили крашанки та паски в квітні, як всі. До речі, ніхто особливо і не бухав після сорока років, за винятком Костя, у якого вочевидь був післявоєнний пост-травматичний синдром. Жили, як всі, без християнського блиску в очах та вогню в серці.