Змiй

Дитячі голоси дзвінко розливалися між дерев. Де-не-де сонячне проміння просочувалося крізь густе гілля – обідня літня спека вже покидала цей день. Іванко і Михась, хлопці, що майже від початку свого життя (якого і було всього-то нічого, років дев’ять-десять) були великими цімборами, проводили черговий літній день в лісі. Там і сонце не пече, так що і не доводилося надягати того огидного капелюха, і ніхто не кричить за те, що чіпаєш, чого б і не варто було, словом – цілковиті спокій і свобода. Правда, комарі кусають, але кого це хвилює? Познаходивши палиці, які за формою нагадували зброю, хлопці грали у «війну». Переслідуючи невидимого противника, вони бігли і викрикували важливі повідомлення один одному. Михась, бігший попереду, так і палав вогнем бійця, який от-от має зробити щось важливе, в цей момент майже нічого не існувало для нього, веселі крики камрада тільки підбадьорювали його. Та враз він зупинився – не чути Іванка.
      -   Ей! Іванко! – опустивши руки і примруживши очі, Михась шукав поглядом друга. – Де ти є? – Ніхто не озивався. Довелося іти назад, шукаючи свого розсіяного цімбора.
 Пройшовши чверть їхнього шляху (і як так довго він міг не помічати, що біг без друга?), він нарешті побачив Івася. Той присів на почіпки посеред стежки і щось розглядав, він був настільки захоплений чимось, що навіть не почув, як до нього підійшов Михась.
      -   Ну? І що це ти раптом пропав? – роблячи вигляд обуреного і ображеного, пробурмотів Михась.
      -   Ти лем глянь! – Широ сказав Іван, піднявши свої світлі карі очі, ніби нічого не сталось. Перед ним лежав скручений в кільце змій, його тьмяна чешуйчата шкіра ледь помітно відбивала ті промені сонця, які потрапляли на нього, він був переповнений спокоєм і вселяв страх в споглядача.
     -   Ну і гадина… - мовив Михась, штурхаючи легенько палицею змія, який на це майже не реагував.
     - Не чіпай! Бабуся казала, кіть образити чи вбити змія – буде дощ… Або ще чого гірше!
     - Дурня! Чи ти віриш отим старим байкам? Бабуся вже старенька, ще чого вигадає… - продовжував Михась, зацікавлено штурхаючи палицею тварину.
     - Кажу не чіпай! А як Чугайстер увидить? Не треба, Михасю! – Іван притримав друга за руку, намагаючись переконати.
     - А що ти як маленький! Зараз я тобі доведу, що це все – цілковита брехня!     – Гордо сказав друг і , відкинувши палицю, зник в кущах. Через хвилину він вже пробирався крізь густе гілля з величеньким каменем в руках. – Зараз я тобі все покажу!
     - Михасю… не треба… - Вмить сльози виступили на очах Іванка, він і сам не розумів, чому він так не хотів смерті цієї тварини, це ж, як казав його друг, звичайна гадина.
Михась обійшов змія двічі, пильно розглядаючи, відклав камінь, взяв палицю, яку раніше відкинув і спробував роз’єднати кільце, яке утворив гад своїм тілом. Обурена тварина, не розуміючи, що відбувається, підняла голову, тоді Михась поклав палицю і знову взяв камінь. Все сталося в одну мить. Хвіст змія конвульсивно здригнувся і завмер. Іванко, який весь цей час стояв, немов онімівший, не відчував ні рук, ні ніг. Широко відкриті очі, які блищали від сліз, зі страхом споглядали картину, яка постала перед ними: закривавлений камінь лежав біля ніг друга, а голова тварини вже нагадувала просто криваве месиво, в якому можна було розгледіти якісь обриси голови, але не більше.
     - Михасю, що ж ти накоїв… - Всхлипуючи говорив онімівшими губами Іван. – Він же все бачив, все бачив! – Вмить його погляд переповнили відчай і злість, сльози полилися рясніше. Йому здавалося, що в лісі ніби все замовкло, що він от-от почує важкі кроки старого Чугайстра.
     - Що ти розрюмсався! Власне я не бачу ні дощу, ні ще «чогось гірше»! – гордо заявив Михась. – Нумо, пішли грати! – він взяв палицю і побіг.
Іванко ще мить простояв, споглядаючи тіло змія і камінь, що лежав поруч.
     -  Чекай на мене! – ніби оговтавшись крикнув Іван і побіг за другом.