***

1.

Рай - це там, де ти. Зустріч взагалі здавалась занадто чистою, ніби у новому форматі світобачення, ти робиш всього лиш один крок, а за ним вже йдуть всі інші. Рай - це розмежування свідомості на рожеве світобачення. Інколи траплялось так, що можливість власного зображення віддзеркалювалася різними рамками зору;  залишалось лише повернути об’єктив  в іншу сторону і все, що тебе охоплює в цей момент зникне за хмарою власної підсвідомості. Туманно, як завжди, але з цим нічого не поробиш.
- Тримай, це тобі, - прозвучало на обрії трафарету.
Я сфокусував зір і на мить розвіяв свої думки легким нікотиновим видихом. Ми сиділи в кав’ярні, і ти щось довго намагалась розказувати, пила каву, а я дивився кудись крізь стіни за обрій і розважливо думав над сенсом свого буття, неіснуючим маревом над безодньою моєї ночі.  Ти протягнула мені книгу, а я як завжди не думаючи відкрив її на 28 сторінці і прочитав:
«Ти – це всього лиш віддзеркалення власної свідомості. Все, що тебе охоплює навколо всього лиш обрій тексту, наповненого безнадійним змістом. Думай не про те, що навколо, а про те, що всередині, про те, що ховається за словами і тілом. Все інше – всього лиш оманлива ілюзія твого розуму…».
Прочитавши це я не міг збагнути чиї саме це слова, мої, чи автора цієї книги. І можливо автором я був сам, і написати цю книгу я повинен лише в майбутньому, заради того щоб в минулому відкрити її на цій сторінці і прочитати саме цю частину. Погортавши книгу я замітив, що в ній вирвані останні сторінки.
- Закінчення в ній немає, я знаю як ти любиш загадки. Та і можливо закінчення цієї книги кожен повинен придумати сам, розкажеш мені про своє закінчення, коли дочитаєш, добре?
- Так, я обов’язково її прочитаю, дякую.
Після цього вона встала, попрощалась і зникла, залишивши за собою недопиту каву, і мене з незакінченою книгою і роздумами про сенс буття, якого не існує.











2.
Цікаво, під яким номером була саме ця ніч? Таких ночей у моєму тривіальному житті було занадто багато. Самотніх, холодних, наповненим легкими роздумами про своє існування і затьмареними променями сонця моїх нестримних інфальтивних снів.  Нещодавно я порвав всі ці нитки долі, які обмежували моє світосприйняття і потрапив у зовсім інший світ, світ, який наповнений любов’ю. Чи можливо це всього лиш пронісся вітер, який здійняв вгору всі розірвані долі і розкрив для мене свої нові віддзеркалення. Я безупинно наближався до крайньої межі, коли течія вже не тягнула мене у своє морське лоно, а навпаки, - викинула на берег. І я як істота, яка раніше не знала, що таке кисень зрадливо вдихав випари кисню і намагався осягнути весь простір і можливості які відкривалися мені у цьому дивному і неосяжному світі. Сон, як завжди, прийшов занадто несподівано.
Я проснувся як завжди від світла. Тунель занадто швидко закінчився і я ще лежав тюленем на ліжку намагаючись знову поринути у свій рідний морський вимір. Але поети зазвичай занадто непоетичні істоти, які здатні лише творити, і нічого більше. Я також був одним із таких, і занадто сильно заглиблювався у свої власні світи. Бути творцем – не означає бути Богом, так само як і бути світлом, не означає бути істиною.
Віддзеркалення у ванній привіталось зі мною кривою усмішкою, трьохденною щетиною і скуйовдженим лахміттям на голові. Душ. Потрійний потік води на мою таки затьмарену душу. Водоспад надій і втрачених сподівань, а скільки невідкритих думок ховається десь на обрії небосхилу, закритих за сімома замками. Не хватало знову вернутись до цих потворних мігреней. Не зараз, і не потім.
- Алло. Так, я вже біжу, як скажете, буду через 20 хвилин.
Одягнувшись і закривши за собою двері я вибіг у жарке місто з цілим вагоном власних заперечень і людей, людей, диких звірів 21 століття. Не сьогодні, і не завтра, можливо ніколи.
Метро. Хтось читає книгу, хтось слухає музику, хтось розпачливо дивиться на годинник, тому що запізнюється, а хтось, як я, всього лиш спокійно наближається до своєї мети. Тому що як не у цьому вагоні, так у іншому, я зможу стати ближчим до своєї цілі, цілі, яку я лише повинен віднайти у майбутньому. Просто живи.