ми пам ята мо

Кожного з нас, безсумнівно,будуть пам’ятати. Ми всі йдемо. Йдемо із цього світу в зовсім іншу реальність.звідти ще не вдавалося повернутися. Нікому. Ніколи. Те, що у нас всередині, та частинка, що змушує нас відчувати, і це не нервові відростки, що об’єднуються в систему, відокремлюється від тіла. Тіло – лише оболонка, прихиток для душі. Душа ще 40 днів після смерті витає між дорогими їй людьми, відвідує пам’ятні для неї місця. Тож коли ви, після утрати близької людини, прокинетесь посеред ночі і почуєте легенький дотик до себе, ніби просто вітерець не лякайтесь, ви були комусь дуже важливим.

Йшов дощ.
З відкритих дверей церкви лилась молитва. Її жалібний стон торкався найтонших струн душі. Всередині пахло свічками і ладаном. Німа скорбота була на лицях присутніх. Герой... цього не можна було зрозуміти, побачивши маленьку труну, оббиту темно червоною тканиною, тканиною кольору запеченої крові. Здавалось, ховали маленьку дитину, але всі, що стояли тут, прекрасно знали, це – учасник Великої Вітчизняної війни, захисник України, Герой. Точніше це були залищки бездиханного тіла, яке давно покинула душа.
Тихо лилась молитва, йшов дощ.

Йшов дощ.
На вулиці біля церкви, селищної ради збирались люди. Виднілись вінки, квіти, прапори України з чорними стрічками.  Народ ховав свої голови від дощу під парасольками. Тут біли і односельці, і військові, і діти.
Не чулося ні гомону людей, ні співу пташок.
Йшов дощ.

Дощ барабанив по вікнам селищної ради. Сидячи на другому поверсі і чекаючи, поки труну з Героєм  винесуть з церкви, лди сиділи і приглушено розмовляли.  Кожен розумів: це – не час для веселощів. Григорій Антонович, солдат, захисник, Герой, віддав своє життя за нас, за мирне чисте небо, за життя інших. Причини його смерті сидівшим тут не були відомі, але кожен усвідомлював, що жилося і вмиралося йому дуже важко. Поховають його, всі повернуться додому,  до рідних, близьких, заговорять з ними. Можливо, лежачи в окопі, під свист куль і вибухи гармат він мріяв про теплий отчий дім, батька, матір, кохану, братів і сестер. Мріяв здобути Перемогу, дійти до Берліна, врятувати рідних від фашистів.
Його чекали і вдома, чекали хоть маленької вісточки від нього.
Йшов дощ.

Йшов дощ.
Попереду рухались троє чоловіків з хрестами, за ними музиканти, далі – труна, а за нею простий люд, всі, хто прийшли провести в останню путь.  Дощ не вгамовувався.
Ми всі зроблені з попелу землі. Сама земля плакала за Героєм, проливаючи краплі-сльози. Музиканти вдарили у барабани, почувся похоронний марш.
Процесія йшла по дорозі, тихо, поволі, повагом.
Піп відчитав молитву,лунав гімн України,  труну опускали в яму. Почувся постріл, люди здрригнулися. За ним ще один, і ще. Всі знали, ховають солдата, тому і постріли.
Його душа була у цей момент поряд з нами, кожен відчував тепло у душі.
На горбик земі поклали вінки і квіти. Народ потроху розходився.

Та не так різонув по вухах звук пострілу, як стук землі, що спадала з лопат, по труні з рештками Героя.
Невже все, що від нас залшається, лише маленький горбочок?

Ні, залишається пам’ять.
У серці рідних, знайомих ми завжди залишаємося живими.