Хвилини вiчностi й мовчання

  Я часто люблю дивитися, як сходить ранкова зоря, як перший промінь сонця виринає з-за обрію і весь світ прокидається. Одного літнього ранку, приїхавши з міста в бабусине село, я пішла до пшеничного поля.

  Сонечко вже виглядало з-під стовбура самотньої тополі, по небу летіли хмарки, мов кульбабині парашутики, колоски вже вкрилися позолотою і шелестіли, похитуючи своїми жовтими голівками. Я задивилася на ледачого джмеля, що, переночувавши у квітці, прокинувся і, перелітаючи з одного колоска на другий, чистив свої крильця. Я бігла за ним по безмежному простору поля і раптом спинилася, бо побачила невелику могилу. Я здивувалася: вона не заросла травою. Зразу стало ясно, що за нею доглядали чиїсь турботливі руки. З пожовклої фотокартки за склом на мене дивився хлопець років вісімнадцяти з веселою посмішкою і широко відкритими довірливими очима. Червона зірка на кашкеті говорила про те, що тут похований солдат Великої Вітчизняної війни.

  Я назбирала букет польових квітів й поклала їх на могилу. А потім приходила сюди ще не раз, сідала на м’якій травиці, прислухалася до тиші і починала подумки розмовляти з тим юнаком. Іноді мені здавалося, що я знайома з ним вже багато-багато років!

  Одного разу я знов прийшла до могили невідомого солдата. Біля неї вже стояли двоє: чоловік і жінка. Стареньку заплакану жінку в біленькій хустині обіймав суворий старий чоловік. Я зрозуміла: це були його батьки. Вони стояли поруч з сином, а він дивився на них своїми добрими й веселими очима.

  Скільки горя було в очах матері! Мабуть, згадала вона свого хлопчика, який непомітно виріс і якого забрала від неї війна. Я уявила, як вона годинами стояла біля воріт і все чекала й чекала листоношу, сподіваючись, що прийде звістка від сина. І дочекалася… похоронки.

  Потім мій погляд зупинився на обличчі старого чоловіка. Він дивився на червоні маки, які я вчора поклала на могилу, а серце його рвалося від болю: « Чому він повернувся з війни, а син – ні ?» Батько напружено стискав кулаки і проклинав війну, що забрала в них з дружиною найдорожче – сина.

  Навколо панувала тиша, а мені здавалося: тут, поряд, вибухають снаряди, свистять кулі, тихо стогнуть поранені. Я постояла ще кілька хвилин і пішла додому, щоб не заважати зустрічі батьків з сином. Від бабусі я дізналася, що ці люди приїжджають з Полісся вже багато років підряд. З того часу, як учні зуміли знайти рідних героя.

  Я подумала: « Скільки могил відомих і невідомих солдат розкидано по нашій землі! Скільки батьків і до нинішнього часу не знають де сплять вічним сном їх діти! Чи десь на березі ріки, чи під кущем червоної калини, чи серед польових квітів…» А ще я подумала,що їм не треба ніяких пам’ятників: ні з мармуру, ні з бронзи. Треба, щоб вічно в наших серцях горів вогонь шани і вдячності. Вогонь пам’яті. Вогонь любові…