Кiнець Iсторii

Кінець Історії

(повість)
               

 
“We live our life in fever…”
 (Iron Maiden «Fear is the Key»)
 
Пришельцы похитили семью украинцев и рассказали о будущем землян!
Инопланетные похитили семью украинцев, предлагали свинг и рассказали о будущем землян! «Я приревновала мужа к инопланетянке. Начала кричать, чтобы они это прекратили».
Целая семья из Ровенской области повстречалась с загадочным летающим объектом. Родители троих детей Ольга и Владимир N  в качестве пленников внеземных существ посетили другие галактики
(З української бульварної преси)

***

Частина перша: Контора

Погодьтесь, величезна різниця - прокидатися в казармі або у батьківському домі.

Можна, якщо не змушує робота, валятись годинами у ліжку. Спокійно снідати. Дивитись телевізор, телефонувати подружкам.  Словом – робити що заманеться.

Нехай «душари», мов взмилені коні, галопують плацом під акомпонимент високолітературної лайки сержанта. Нехай стомлені безділлям «діди» даремно шукають чим розкумаритись, а офіцери вкотре ламають голови, як прокормити свої офіцерські сім’ї. Нехай. Ти вже вдома, і попереду ціле життя. Просте і зрозуміле, особливо, якщо ти народився і виріс у звичайному спальному районі великого міста, закінчив непримітну школу, а потім ще більш непримітне ПТУ… Не треба бути пророком, аби спрогнозувати продовження славного життєвого шляху. Весілля «по зальоту», робота на СТО, багато алкоголю, і так до самого кінця.

Але завжди є ймовірність, що все полетить шкереберть.

***

Вовчик дембельнувся з лав славетних вітчизняних Збройних Сил лише тиждень тому, тож з радістю насолоджувався комфортом.

Теплий сортир, гаряча вода, м’яке ліжко і шикарна можливість не виконувати тупі накази… дивно, як мало треба людині для щастя!

Що ж, настрій був пречудовий, як на ранок понеділка. І це незважаючи на учорашній гульбан. Пити, щоправда, трошки хотілося. Але така вже звичка у нього була з дитинства – пити зранку воду. Мама привчила – «…це весь твій організм з середини вмивається…». Смішно.

Вовчик вставати не поспішав, просто лежав у ліжку, розглядав стелю. Нічого цікавого, втім, там не знайшлося. Дивлячись на неї було зрозуміло лише одне – стелю дуже давно не білили. Павуків, що розвісили свої сіті по кутках, це мало обходило.

Десь під ковдрою забурчало. Вовчиків шлунок, що за півтора роки звик харчуватися у певні години  вирішив нагадати про себе.

Мама! Ма-ма! Ти вдома? – покликав Вова, але відповіді не почув.

Вовчик прислухався до того, що діється у квартирі. Десь нявкнув кіт. На кухні радіо намагалося передати вкрай потрібні новини. У ванній плямкав кран. Батьків не було чути. Вовчик зрозумів, що вони вже пішли хто куди на роботу… тож пожерти приготувати нікому… й доведеться таки вставати і йти на кухню.

А там все було як і до призову – замизганий лінолеум, холодильник «Мінськ», плита «Донбас», та якимось радянським дивом вихоплена тридцять років тому румунська стінка. Від її колишнього шику не лишилося нічого. Дверцята відвалювались, всередині сумували порожні коробочки з-під кави та дешеві макарони. Стінки престижного гарнітуру були пописані, мов графіті, олівцем від тарганів. Начебто це допомогало, але прусаки плювати хотіли на китайську хитрість. Вони нахабно крокували підлогою, стінами та стелею.

Вовчик побачив на плиті засмалений чайник. На секунду замислився – наварити чаю, чи напитися просто так.. Вирішив не напружуватись, посьорбав з носика. На місце чайник не поставив, а жбурнув просто у рукомийник. Здається при тому розбив щось скляне, наче гранчак. Вова поморщився від різкого звуку і глянув у невеличке тріснуте дзеркало на стіні біля рукомийника.

Звідти дивився трохи пом’ятий хлопець років двадцяти-двадцятидвох, русявий, коротко стрижений, з типовим дембельским чубом… Жодної особливої прикмети, окрім горделивої наколки на грудях – «ДМБ – 200...»

Вовчик почухав стрижену потилицю і вирішив таки поїсти. Вибір їдла у допотопному холодильнику був мізерний – позавчорашній борщ, консервація, яйця, літрова пляшка «Чернігівського». Вова знову пішов шляхом найменшого спротиву та поснідав холодним борщем, запиваючи перше дешевим пивом.
 
Попоївши  хлопець тупо вилупився у вікно. Робити було абсолютно нічого. Понеділок, усі дружбани знаходились, певна річ, по роботах-інститутах. А Вовчику абсолютно не хотілося ані вчитися ані працювати. Взагалі нічого не хотілось робити.

На чотирнадцятій хвилині глибоко-філософського втикання у вікно пиво скінчилось, тож Вовчикові спало на думку вийти та купити ще. На щастя кіоск був просто під домом. Вже підводячись, вчорашній захисник Вітчизни  зачепився поглядом за шикарну чорну іномарку з синіми номерами, що тільки-но в’їхала у двір.

“От курвство… менти на яких тачках їздять…” - спало на думку Вовчику. Він давно мріяв про хоч яке не будь авто. Сама думка про те, що ненависні його серцю співробітники їздять на «мерсюках» доводила хлопця до сказу. 

Остаточно вирішивши щодо пива Вовчик пішов у коридор взуватись. Улюблені білі кросівки знайшлися там, де були вчора полишені – лівий у ванні, а правий у коридорі під вхідними дверима, тому Вова, взуваючись, чітко почув як на його поверсі зупинився ліфт. Судячи зі звуку тяжких кроків саме до його квартири наближалися. Серце йокнуло, а мозок миттю зв’язав міліцейську машину на дворі з непроханими гостями на сходовій клітці. Вовчик внутрішньо приготувався, затамувавши подих. Але  коли у двері подзвонили все ж таки здригнувся,.

Хто там? – стиха спитав Володя
Міліція! – суворо відповіли з-за двері – Відчиняй і не вийожуйся.

Вовчик одразу повірив незнайомцям і вирішив не вийожуватись. Але дивлячись через вічко дверей на двох  одягнених у однакові непримітні сіруваті костюми чоловіків, все ж запитав у неочікуваних гостей про документи. У відповідь один з ментів тицьнув у вічко солідну корочку з фотографією. Довелося відкривати, хоча дуже не хотілося.

Вовчик тільки-но встиг трошки відкрити двері, а його вже притис до стінки один з незнайомців. Другий мент у сірому костюмі швидко пробіг по квартирі, на ходу спитавши, чи є хтось в хаті. Вовчик не відповів, натомість став швиденько розмірковувати, що могло стати причиною дивного візиту.

«Йомайо» - подумав він  - «Що ж я зробив вчора по п’яні? Наче нікуди не виходив… Кулаки не болять.. Зуби цілі… Чорт! Це напевно Танька!».

Вовчик аж збліднів від цієї здогадки. Тут треба пояснити, що Танька, давня подружка Вовчика, колись погрожувала що скаже ментам немов він її зґвалтував. Хоча дала сама. Але потім стала активно пропонувати оженитися. Женитися Вовчик звісно не хотів, тож дівчинка вдалася до погроз.
Втім, було це більше аніж півтора роки тому… З тих пір  Танька залетіла від Пашки й заарканила його, але Вовчик розглядав версію Тетяниної помсти цілком серйозно. 

Вовчик набрався сміливості та спитав у чому справа. Йому розповіли, але світло істини на справу так і не пролили. Натомість налякали Вовчика ще більше.

Збирайся. Поїдеш з нами. На збори п’ять хвилин – сказав один з ментів.
А… В туалет можна? Я швиденько… Попісяти…
Давай. Пісяй. А потім переодягнись… щоб був не як шлепер.. По-офіційному! – буркнув другий співробітник органів

«Повний ….! …. мать! Це просто …. » - думав Володимир, намагаючись влізти у костюм якій вдягав  останній раз на випускний.

І от, саме у такому ідіотському вигляді – у замалому костюмчику та в білих кросівках на ногах - міліціонери вивели під білі ручки переляканого Вовчика  з будинку. Оперативно, зі знанням справи, вони запхали хлопця на заднє крісло тієї самої розкішної іномарки, що так сподобалась Вовчику буквально хвилину тому.

Вовчик виявився надійно затисненим між двома візитерами у сірому. Окрім них у машині знаходився водій та ще один, вусатий чолов’яга середніх років . Сидів він на передньому місці пасажира.

Тільки-но машина рушила з місця вусатий повернувся до Володі та тицьнув йому свою долонь. Довелося потиснути.

Здоров Вовчику! - весело крикнув вусатий - Як справи? Як мама? Не хворіє? Ти цей.. Не хвилюйся! Ти пробач, що так тебе з дому витягли, робота така! А так все гаразд, не бійся.
А чого це мене… - наважився Вовчик
На електричний стілець веземо! Ха-ха-ха -  абсолютно серйозно промовив вусатий – Шютка. Пробач, Гумор такий. – вусатий відвернувся й замовк

Далі їхали мовчки. Поплутали містом, виїхали по Новому мосту на Набережну, там врубили сирени й дременули в бік Столичного шосе, розганяючи цивільні автівки в різні боки. Буквально за кілька хвилин шаленої гонитви машина виїхала з міста, повернула на непомітну, але добре заасфальтовану дорогу, рушила крізь ліс. Втім швидкість збавили, бо асфальт скоро скінчився, і почалися традиційні для цієї місцевості колдойоби. Вовчикові здалося, що пройшло десь з півгодини, аж поки автомобіль зупинилася біля воріт з червоними зірками, які чомусь досі не замінили на тризубці.

Пейзаж був до болю знайомий вчорашньому солдатові - довжелезний бетонний паркан, сторожеві вежі, колючий дріт. Незвичним був лише рівчак з водою попід парканом та піщана смуга перед ним, схожа на прикордонну. Далі роздивлятись часу не було, бо металеві ворота з гуркотом відчинили двоє сумних солдатів і машина поважно в’їхала на територію об’єкту.

****
За огорожею було жваво. Буквально в десяти метрах зі спеціальної площадки стартував здоровенний гелікоптер… звідки він тут взявся?.. Декілька людей, вбраних у зеленуваті хімкостюми пхали у невідомому напрямку на здоровенному візку щось схоже на… чорт його знає… начебто на маленький танк, але, що саме це було, розгледіти так і не вдалось - візок прикривала напівпрозора, як для сміття, чорна плівка 

Машина в якій транспортували Володимира повільно під’їхала до величезного ангару, суцільно покритого металопрофілем. Двері ангару відчинились, автомобіль заїхав у просторе приміщення.  Ось тут пасажири вже вийшли і Вовчика підвели до великого люку на підлозі. Вусатий дістав з кишені рацію та пробурмотів у неї, що мовляв, усі на місці.

Люк з гуркотінням від’їхав у бік і Володимир побачив глибоку-преглибоку (навіть у голові запаморочилось)  шахту, звідки на зустріч гостям вже підіймався ліфт-платформа. Коли ліфт зрівнявся з підлогою, Вусатий велів Володимиру стати на підйомник. Вовчик скорився, хоч було моторошно. І вже на секунду десь під ногами ухнуло і ліфт рушив униз. Спуск виявився тривалим, і Вова тільки міг уявити на якій глибині він знаходиться. На щастя клаустрофобією він ніколи на страждав, але все одно стало не по собі. Іноді ліфт не зупиняючись долав підземні рівні, на яких Вовчик бачив озброєних людей та незрозумілу, але явно військову техніку. На п’ятому підземному поверсі (Вовчик рахував) ліфт зупинився. Вовчик озирнувся. Навколо нічого не нагадувало моторошне підземелля.
Приміщення було схоже на ЖКівську приймальню з кількома коридорами, фарбованными дешевою зеленою фарбою. Тільки-но Вова ступив з платформи, немов з під землі перед ним виріс здоровань у камуфляжі. Він повідомив, що Вовчик мусить іти по одному з коридорів прямо аж до дверей. Для більшої інформативності здоровань показав рукою, що за коридор він має на увазі. Вовчикові не спало на думку сперечатися і він рушив коридором, де чомусь різко штиняло хлоркою. Дійшовши до дверей він хвилину постояв перед ними, й озирнувся на чоловіка в камуфляжі. Той крикнув, що можна заходити.

***

Акуратно прикривши за собою двері, Вовчик увійшов у невеличкий кабінет. Посередині кімнати за масивним дерев’яним столом сидів кремезний чолов’яга, вже не молодий, з сивиною, одягнений у військову форму з погонами полковника. Не аби яка цяця. Вовчик став струнко перед начальством.  Полковник махнув на нього рукою («Вільно, боєць, вільно»), напрочуд ввічливо привітався, запропонував сісти, пригостив цигаркою, та не гаючи часу перейшов до суті справи.

По-військовому простими словами він розтлумачив Вовчику, що той зараз знаходиться у полі уваги надсекретної організації, яку полковник назвав Конторою. Організація довго  слідкувала за Володимиром, вивчала його біографію і дійшла висновку, що він може гідно попрацювати на благо Вітчизни у її лавах. 

- Особисто я – сказав полковник - дуже сподіваюся що ти не станеш ламатися як дівчисько і одразу, по військовому, прямо тут підпишеш усі необхідні документи.
 
 “Попандос. На який болт мені це вперлось?”- подумав Вовчик, а в голос сказав:

А що як я не хочу? Ну, не хочу у вас працювати? - він і справді не хотів працювати в жодних конторах. Під цигарку дуже хотілося пива.
Як це ти не хочеш??? – раптом страшним голосом загримів полковник, страшно випучивши очі – Тобі, сопляк, бляха-муха Вітчизна-мати таку честь виказала, а ти що собі думаєш? Я б…ь у твої роки про таке і мріяти не міг!.. – далі полковник ще багато чого накричав не дуже приємного на Вовчикову адресу. З кожним словом він підвищував голос, і Вовчик втягнув голову в плечі, відчувши себе маленьким-маленьким.

Однак полковник так само раптово заспокоївся, і промовив звичним голосом, немов би нічого й не було:

Хоча якщо ти й насправді не бажаєш в нас працювати - це твоє право. Нікого ми примушувати не будемо, але задля конспірації доведеться стерти тобі пам’ять.
Я згоден! – радісно скрикнув Вовчик. - І якщо можна зітріть вчорашній вечір також
Легко! – полковник хруснув пальцями - Тільки мушу попередити, що такий процес досить небезпечний. Для .. хм…. Ну... Стояти не буде...
Е, нє-є ! Так я не згоден ! - запротестував Вовчик.

Що не кажіть, а Володимир потрапив у досить скрутну ситуацію. Невідомо як довго б він вагався, якби полковник  ненароком не додав, що Контора своїм співробітникам платить непогані гроші. Вовчик зацікавився. Полковник сказав скільки саме, й Вовчик зажадав негайно підписувати все що треба.

Дивлячись з батьківською ніжністю на Вовчика, який спокійно підписував попередження про смертну кару за розголошення інформації, полковник промовив:

- Ну от так би одразу! І взагалі, що це ви, молоді так на грошах повернуті? От у наш час.. Романтика!

Ці дикі речі сталися з Вовчиком дуже швидко, але він одразу зацінив всі переваги, що зненацька звалилися йому на голову. По-перше йому видали пухкий конвертик з авансом. «Підйомні» - розтлумачив полковник. Потім озброїли – вручили новенький травматичний «Streamer 1014» із дозволом на нього.

Вовчик засяяв від задоволення. Щоправда йому не сказали ані чим займається Контора, ані чим буде займатися особисто він. Але це було для нового співробітника не так важливо.

До того ж полковник сказав, що Вовчикові пощастило і наступний тиждень його викликати не будуть. Мовляв зараз у Контори багато справ, не до новеньких. Він навіть перепросив, що його зранку так налякали люди в сірому. З’ясувалось, що взагалі-то це архаїчна процедура вербування нових агентів, яка зберігалася ще з старих часів. Тоді, давно, новий співробітник Контори ставав істотою без імені та будь-якої здатності вирішувати за себе. А зараз, мовляв, часи змінились. Тож  Вовчик вільний, як син китайського народу.

І дійсно, вже за годину  Вовчик, їдучи додому думав тільки про те, в який наймажорніший ганделик піде в першу чергу пропивати підйомні. Життя повернулося до нього найкрасивішим своїм бочком. Ще з ранку Вовчик  був  ніким, і планів на майбутнє в нього, чесно кажучи, не було. Тепер він став людиною забезпеченою, озброєною, й до того причетною до якоїсь таємничої, але всесильної Контори.
«От фартонуло» - думав Вова – «Тепер я всім покажу».

Кому й що саме він збирається «показувати»  Вовчик усвідомлював слабо. Але ця думка крутилася у нього в голові всю дорогу додому.

***

Ввечері, правда, виникли проблеми з батьками. Вовчик, тільки-но потрапив у місто, найняв таксі і зробив рейд. Прикупив собі дорогі шмотки та дещо з давно омріяної техніки. Щедрі «підйомні» дозволяли. Кожну покупку він, певна річ, обмивав. І от, під вечір Вовчик,  в оточені двох дівчат дуже сумнівної поведінки та кількох пляшок вермута, продовжував марафон на кухні. Звісно, ані батькові, ані матері такий демарш не сподобався Після недовгого скандалу Вовчикові довелося попрощатися з новими подружками. Все ж таки Володимир поважав своїх батьків, навіть в свинячому стані.

Втім, він абсолютно не міг нормально пояснити звідки в хаті взялося багатство у вигляді нової  плазми, стереосистеми, кількох величезних смартфонів та торб з одягом. Він тільки з гордістю та дебільною посмішкою на мармизі демонстрував конверт з грішми.

Їх буле ще немало. Стільки напевно не заробила б сім’я Вовчика й за цілий рік. Але на щирий подив сина, батьки не те що не пораділи, але й ще більше засмутилися. Хто-хто, а вони точно знали що в їхній країні таких шалених грошей чесно заробити неможливо. Тому, поклавши,  Володю спати (від нього все одно людських пояснень добитися було не можливо) стурбовані матір з батьком пішли прибирати гармидер на кухні, паралельно висуваючи версії походження Вовчикових багатств.

Версії були одна одної гірше, і всі без виключення кримінального походження. Батько припускався думки, що його єдиний син пограбував інкасаторів… ну,  або  банк…  матір стверджувала що Вовчик “вступив в якусь бригаду”. Вона любила серіали і взагалі з довірою відносилася до телебачення. Тому й  не спала, бідолашна, аж до ранку, переглядаючи усі передачі кримінальної хроніки. Навіть сусідніх держав.
 
Втім побоювання батьків Вовчика розвіялись вже з ранку, бо в Конторі працювали все-таки не дурні. З самого ранку, поки гультяй ще спав, зателефонував полковник і щось такого нарозповідав мамі з татом, що ті не діставали більше сина жодними питаннями. Навпаки, вони з любов’ю і гордістю поглядали на Вовчика який весь наступний тиждень тільки й робив, що дудлив дороге пивко та вештався з друзями по клубах.

 Єдине, що не подобалось Вовчику в його новому житті, це очікування. Кожну мить він був готовим до чогось невідомого. До якихось наказів Контори, яка могла зажадати від нього, наприклад, героїчних звершень. Як знав Вовчик з кіно, книжок та розповідей друзів,  героїчні звершення часто-густо завершувалися летальними випадками.

Момент істини настав на десятий день щасливого життя. Зателефонував полковник і попередив що наступного ранку за Вовчиком заїде машина.

Вовчик так розхвилювався, що аж напився. Хоча й зовсім не хотів.

    ***               
 Спав Володя тривожно. Йому наснилася якась мура. І хоч він анічогісінько не міг згадати зі свого сновидіння, на душі зранку було моторошно. Машина заїхала за ним о десятій ранку, і це вже було не таке розкішне авто як вперше. На цей раз Контора відрядила за новим співробітником зовсім стареньку BMW третьої серії. За кермом сидів знайомий Вовчикові вусатий жартівник. Цього разу тупих хохм не було. Вусатий ґречно привітався, попередив, що саме він буде Вовчиковим начальником і називати його слід товариш Майор. Вовчик не мав нічого проти, але про себе назвав начальника просто – Вусатим. Їхали зовсім не довго - за хвилин двадцять зупинилися біля дитячого садка. Побачивши здивований погляд Вовчика, Вусатий пояснив, що дитячий садок - лише прикриття для однієї з філій Контори. Навіть сам він офіційно працює тут завгоспом.

Вовчик з Вусатим зайшли у стандартну, ще  совдепівську будівлю,  прокрокували вузькими коридорами через велику ігрову кімнату заповнену дітлахами, іграшками та виховательками. Скрізь пахло вареними яйцями та ще якоюсь незрозумілою фігнею. Напевно так пахло дитинство. Вусатий привітався з присутніми. Те, як відповіли на привітання дорослі не залишило жодних сумнівів, що до того, хто тут головний. А діти, хоч і звернули увагу на Вусатого з Вовчиком, одразу ж повернулися до своїх занять. Вусатий ще якийсь час поводив Вовика по коридорах, аж поки обоє не дісталися кабінету Вусатого.

Кабінет відрізнявся від кабінетів, що зазвичай мають завгоспи дитячих садків. По-перше, напевно, в жодному дитсадку двері не були б броньованими. По-друге, за дверима стояла рамка металодетектора. А ще. Ще Вовчик навіть не сильно здивувався, коли побачив, що стандартна шафа перетворилася у щось на кшталт дверей у ліфт. Схоже Контора любила ховати свої секрети під землею. Вовчик у супроводі Вусатого увійшов до цього дивного ліфту і за якусь мить конторівці спускався униз. Жодного хвилювання не було. Напевно це місце зайняла гордість від того, що він, Вовчик, тепер причетний до такої могутньої Контори, яка може собі дозволити отак, запросто, утримувати таємні підземні споруди у державних дошкільних учбових закладах.

***


Цього разу спускалися недовго. Приміщення мало всього один підземний ярус.  Навколо було тіснувато і сіро. Горіли тусклі лампи та воняло медикаментами.

Вибач …Стандартна процедура - сказав Вусатий коли два кремезних чолов’яги залізною хваткою схопили Вовчика та потягли його в одне з непримітних приміщень біля ліфта. – Вибач…

Здоровані затягли Вовчика у дивну, сліпучо-білу кімнату. Білим тут було все – стіни, стеля, підлога. Наказавши хлопцеві стояти на місці, чолов’яги пішли геть, за ними тихо зачинились автоматичні двері. Хлопець озирнувся. Чотири білих стіни. Біла стеля й підлога. Нічого більше.

Дивитися  вгору! -  несподівано пролунав суворий але приємний, навіть еротичний дівочий голос - Зняти з себе верхній одяг! Виконуйте!

Вовчик вп’ялився в стелю, але роздягатися не квапився.

Зняти з себе верхній одяг! Це наказ! Дивитися в гору! – повторив голос.

Вовчик неохоче зняв з себе штани, футболку та куртку. Простоявши у самій білизні із пару секунд, він вже хотів спитати скільки йому ще стовбичити. Аж зненацька щось холодне й металеве схопило його за шию, зафіксувавши голову Вовчика в одному положенні. Він спробував вхопитись за те „щось” руками, марно. Його немовби  паралізувало. Краєм ока Вовчик побачив, що його ліву руку схопила якась жахлива сталева клішня, що немовби вистрибнула зі стіни. Теж саме сталося з рештою його кінцівок..

Навпроти безшумно відкрилися непомітні доти двері з яких вийшла жінка у білому халаті та марлевій пов’язці на обличчі.  В руках у неї був апарат невідомого походження , що закінчувався страшною голкою з однієї сторони, а іншою був приєднаний до гумового шлангу. Куди вів сам шланг було невідомо, той губився у просторах секретної кімнати звідки вийшла дівчина. Не вагаючись молода жінка встромила жахливу голку Вовчикові у вену на руці. Усе тіло хлопця охопив різкий біль і він втратив свідомість.

                ***

У невеличкому кабінеті серед різноманітної комп’ютерної техніки, усіляких кабелів, моніторів, системних блоків та іншого причандалля знаходилось лише три живі істоти. 
Вусатий, ефектна чорнявка та вже зовсім сивий чолов’яга років п’ятдесяти – всі вони  уважно дивилися на Вовчика, точніше на чотири монітори з його зображенням у різних ракурсах. Автоматичні сталеві фіксатори, якими була обладнана біла кімната,  міцно тримали непритомне тіло, не даючи впасти на підлогу.

От нюня - сказав Вусатий поглядаючи на монітори - одразу відключився...
З дитинства боїться щеплень - одразу озвалася чорнявка
Чого ще він з дитинства боїться?- хмикнув Сивий
Бджіл. Дантистів. Ось особиста справа - дівчина простягнула Сивому стос паперів. Той прийняв до рук  документи Вовчика і швиденько переглянув їх
Та ви можете не читати, Шеф - втрутився Вусатий -  Стандартний варіант. Перший раз був викрадений Чужими у дев’ять років. Другий раз у одинадцять, в піонерському таборі. Екстрасенсорні здібності на рівні десь сім-вісім...
За якою шкалою? – спитав Сивий
За шкалою Тикера. Досить високий показник. Перші прояви виявлені чотирнадцять місяців тому... Але це все спонтанно... Ніхто ще з ним не працював...
Угу ... – Сивий глянув на монітори - Він це... Не здохне там?..
Та ні, не повинен... Хвилин з десять ще є..
Ну то трясця вашій мамі, скануйте його! Як маленькі, ну вас до біса...

Чорнявка пробіглась пальцями по клавішах однієї з клавіатур і зображення на моніторах змінилося. Тепер на них швидко-швидко пробігали цифри та літери, зі стороннього погляду абсолютно не зрозумілі. Але дівчина та двоє чоловіків явно розумілися на тій абракадабрі.

Так.. Нічого нема..
Окрім нашого заліза! - посміхнувся Сивий - Чуєш, майоре! Він з цією наволоччю з Опору… – на цьому слові Сивий скривився - Так от, він з ними не контактував?
Аж ніяк - Вусатий посміхнувся - цілий тиждень заливав сливу та вештався зі шльондрами...

Від цих слів чорнявка  знітилась:

 Шеф, я відмикаю його, час спливає. А то будемо мати ще одну… Істоту без мізків ..
 Давай, Настася - Сивий позіхнув - далі знаєте що робити.

                ***         

Який дивний сон. Дивний і страшний. Такого Вовчик не бачив з самого дитинства.
 
Саме такі сни, напевно, бачать діти у віці, коли справжній жах для них є чимось абстрактним, не обґрунтованим, підсвідомим. Такі сни приходять до маленьких людей,  які ще не оперують дорослими критеріями добра і зла, краси та погані, а тільки інстинктивно, на підсвідомому генному рівні бояться.

Уві сні Володимир дуже злякався. Йому наснилося нескінченно біле, спокійне та затишне світло на якому з’явилася невеличка чорна пляма. Разом із плямою з’явився неприємний низький звук. Пляма почала розширюватись, знищуючи це спокійне й затишне світло. Разом з тим звук ставав гучніше. Коли майже всю нескінченність заповнила пітьма, а низьке гудіння вже не можна було терпіти, Вовчик прокинувся. Виявилось, що він, холодно пітніючи, лежить посеред білої кімнати. Металеві пристрої вже не тримали його тіло, і воно щосекунди здригалося наче від електричного струму. З проколотої вени на лівому передпліччі поволі пульсуючи текла темна кров.

Вставай, герою - зовсім поруч пролунав чоловічий голос.

 Вовчик хотів підвестися, не зміг, незграбно розтягнувся на підлозі. Тоді його підхопили чиїсь руки і потягли геть з цього страшного місця

***

Ну от! Бачиш! І зовсім це не страшно! - Вусатий простягнув Вовчикові філіжанку  кави.
Не хочу… Дякую.. – тремтячим голосом відповів той. Йому все здавалося що пітьма зі сну знову захопить його, і вийти з неї буде неможливо.
Ну як хочеш - Вусатий сам став пити каву, яка була приготована для Вовчика – Так, годі! Годі я тобі кажу! - занервував майор, коли побачив що Вовчик впадає у відключку - Ну що ти як дівчисько! – Вовчик отримав пару ляпасів по обличчі, які, зрештою, повернули його до тями
Що зі мною було ? - не своїм голосом запитав Володимир
Що-що... Стандартна процедура сканування, ми всі її проходимо . Треба ж було перевірити чи нема в твоєму тілі несанкціонованого заліза! А то взяли якось одного, нашпигованого як та качка...

Вовчик потихеньку почав приходити до тями. З’ясувалось що він знаходиться удвох з Майором у невеличкому приміщенні, схожому на чіл-аут у нічному клубі, хіба що було тихо і не накурено.

Товаришу Майор... Ви дасте мені хоч якісь пояснення.. Що коїться?

Вусатий зітхнув і почав говорити.

***

Контора була створена як окремий відділ КДБ ще при Союзі, а точніше у 1958 році. Це був армійський спецпідрозділ, що займався усілякими аномальними явищами на теренах СРСР. Подібні таємні утворення існували ще до Війни, але повномасштабну діяльність Контора розгорнула лише після того як у Сибіру було знайдено рештки Об’єкту, який зазнав там катастрофи. Втім, що саме там знайшли - не Вовчикова справа.

Вже за кілька років Контора, отримавши серйозну протекцію Згори, стала однією з наймогутніших структур у країні. Спецпідрозділ вже не підпорядковувався КДБ, отримуючи накази просто з Кремля. Почалися активні пошуки людей з аномальними здібностями по всьому Союзу, зокрема серед тих, хто був колись поцуплений НЛО.

За даними Контори лише на теренах колишнього Союзу до п’яти тисяч людей на рік стають жертвами таких викрадень. З них п’ять - десять процентів повертаються.. І майже всі  мають надприродні здібності.

 Одним із таких людей і був Вовчик. Ось таке розповів йому Вусатий.

 Вовчик сидів як по голові вдарений.

От чортівня... Що, ті довбані тарілки дійсно існують? Я думав то все тільки в кіно придумають... -  Вовчик завжди кепкував над тими, хто розповідав, що бачив НЛО. “Пити треба менше ” казав він.
«В кіно придумують» - перекривив Вовчика Майор - Якщо хочеш знати, то тільки над нашим містом за один місяць з’являється понад два десятки об’єктів. І  це лише ті,  що ми можемо побачити. Доречи, на такий собі, як ти сказав “довбаній тарілці”, ти навіть двічі побував. Тільки нічого не пам’ятаєш. Ми звісно можемо під гіпнозом повернути тобі пам'ять, але я особисто не раджу погоджуватись. Задоволення від таких спогадів ще те. Я по молодості і дурості погодився на таку процедуру... –  Майор підсів поближче до Вовчик і зазирнув йому просто у вічі - Знаєш дорогенький, в Чужих сіра холодна шкіра, довжелезні багатофалангові пальці, здорові голови на яких майже нема рота й носа... А найстрашніше - то їх очі. Вони здорові, чорні і, як мені здалося, фасеточні. Як в комах .-  майор зробив страшне обличчя.

Повисла тривала мовчанка

Слухайте, а що їм взагалі у нас треба? Навіщо вони людей викрадають? - Вовчик насилу вийшов з дивного заціпеніння, яке справили слова Вусатого. Йому здалося що зараз... от-от він все згадає без гіпнозу і остаточно зійде з глузду.

Ну.. Що їм тут треба насправді ніхто не знає. Незнаємо ми також навіщо вони забирають людей. Більш-менш впевнено ми можемо стверджувати, навіщо вони повертають деяких викрадених.
Навіщо?
Задля Контакту. Я вже казав, майже всі, хто повернувся мають екстрасенсорні здібності. Ти їх маєш. І через таких екстрасенсів вони передають нам, людям, інформацію. Ось для чого ти нам потрібен. Від сьогодні ти отримаєш власний графік чергувань. Сидітимеш в спеціальній кімнаті зо п’ять годин на день, питимеш каву, слухатимеш музику, дивитимешся кіно. Коли Служба Спостереження знайде в небі щось цікаве, концентруєшся і подумки намагатимешся вийти з Чужими у контакт. Ти на комп’ютерах розумієшся?

На комп’ютерах Вовчик розумівся слабо. Ні, він звісно вмів його увімкнути, вимкнути, запустити якусь гру чи скачати порнуху. На цьому його знання  з комп’ютерної техніки вичерпувалися. В чому Вовчик дещо соромлячись і зізнався.
Але Вусатого це не засмутило. Навпаки.

 - Чудово! - посміхнувся він - Розумієш, вся інформація, що знаходиться на комп’ютері, це, кажучи спрощено, бінарний код числення, суцільні нулі та одиниці. Кодування таке. Знав? Ні? Ну й не треба, справа не втому. Так от, чомусь прибульці викидають нам інформацію у вигляді саме нулів та одиниць. Ти будеш оту тарабарщину записувати на папері, розписуватися, ставити дату і віддавати особисто мені. Ось і вся твоя робота. Офіційно ти будеш приходити в дитсадок як охоронець. Всі документи вже оформлені, тільки трудову книжку занесеш. Все по чесному.

- А ті, на горі - Вовчик тицьнув носом у напрямку стелі - Вони теж з Контори?
- Дорослі - наш персонал, а діти - справжні.
- А чим вони, дорослі там займаються? - продовжував задовольняти свою цікавість Вовчик.
- Слухай, рідненький, тобі не здається що ти забагато питань задаєш? - з удаваною ласкавістю промовив Вусатий, а наступної миті витягнув з кишені невеличку рацію - Галочко, рибонька, перенеси будь-ласка графік роботи нового співробітника. Угу ..

За хвилину до “чіл-аута” зайшла... Точніше вплила молода жінка такої краси, що Вовчикові аж дихання сперло. Буває.

Ось, товаришу Майоре, принесла - промовила краля, і глянула своїми блакитними оченятами на Вовчика. Від цього погляду той спочатку почервонів а потім побілів.
Дякую сонечко.. Можеш бути вільна. - Майор повернувся знов до Вовчика -  Ось.. На сьогодні в тебе чергування закінчилось, а завтра працюватимеш з першої години дня. Приходити, як ти розумієш, треба заздалегідь.. Ти чуєш мене взагалі? Альо ?!
А? Що? Так, так, чую, все зрозумів...- збрехав Вовчик. Насправді він мало чого чув. Уся його увага була зосереджена на Галочці, яка щойно вийшла з “чіл-аута”. Точніше на тій частині дівчини, що красиво округлялась нижче спини.
Годі на жопи заглядатися. Маєш - Майор тицьнув Вовчикові листок з графіком чергувань – І ось що. Тримай ключі від своєї нової квартири. Житимеш тепер за адресою, що вказана на зворотному боці графіка. Ти не можеш бути залежним в своїй роботі від пробок та проблем із транспортом, тож ми зняли для тебе пристойну квартирку зовсім поруч. І це,  Володя! Купи вже собі нормальний одяг, в серйозному закладі працюєш, а ходиш в спортивному костюмі!!!

***

Помешкання, що зняла Вовчикові Контора, виявилося дійсно пристойною однокімнатною квартирою у стандартній дев’ятиповерхівці на околиці міста. За кілька будинків вже починався пустир, гаражі, далі якісь лани, а за ними ліс. Вовчик зрадів євроремонту, гарним меблям, італійський сантехніці та іншим прибамбасам. Порівняно з давно не ремонтованою квартирою  батьків, це було помешкання багатія. Здоровий телевізор приймав близько ста каналів,  комп’ютер являв собою останнє слово техніки, до того ж він був підключений до мережі Інтернет. З вікна було видно місце роботи Вовчика, що зовні виглядало як звичайнісінький дитячий садок, по території якого гуляли дітлахи зі своїми виховательками. Ніхто сторонній і подумати б не міг, що насправді сховано під цією будівлею.

 Вовчик дістав мобільний та зателефонував батькам – повідомити, що буде тепер жити сам. І навіть не сильно здивувався, коли мати сказала, що все знає, і дуже за нього радіє. Попросила заїхати після роботи. Вовчик з полегшенням зітхнув і почав думати, що б такого сьогодні зробити. Спочатку вирішив піти погуляти, але помітивши важкі чорні хмари, що явно за кілька хвилин  збиралися розрядитися дощем, передумав.

В холодильнику знайшлося багато різного їдла, п’ять пляшок улюбленого пива  ( “ну все про мене знають, ти диви ..”- промайнуло у Вовчиковій голові) та пляшка дорогої горілки. Вовчик наробив собі канапок, взяв дві пляшки світлого, і всівся біля телевізора. Поклацавши по каналах хвилин з десять Володимир вирішив запросити когось в гості. Але всі його друзі жили занадто далеко від його нової квартири. До того ж, ніхто не схотів пхатися в таку далечінь у дощ, що вже почався на дворі. Правда майже всі друзі погодились прийти завтра, та як слід обмочити нове помешкання. “Що мені від вашого завтра ”- думав Вовчик - “Зараз би відтягнутись... От якби  Галочку сюди...”. Тут  він вдався до трохи непристойних думок що до неї. Хоча, як з легким смутком подумав Вовчик, така тьолка навряд захотіла б мати з таким хлопцем як він стосунки інтимного характеру.
 
Робити було абсолютно нічого. Спати не хотілося, зарано. По телебаченню показували тупі серіали або нецікаві програми, Тож Вовчик увімкнув комп’ютер. Диск D був чистий як совість піонерки, і Вовчик поліз у Сітку. Походивши то тут то там, Вовчик надибав сайт присвячений знайомствам. Від нічого робити залишив свою анкету та адресу електронної поштової скриньки. У анкеті Вовчик звісно дещо збрехав, розрекламувавши себе як такого собі атлетичного красеня. “Яка різниця”- думав «красень» - “все одно ніхто не відповість”

Вовчик глянув на годинник. Була всього дев’ята година вечору. Він знов пошкандибав на кухню, хильнув чарку горілки, запив пивом. Повторив процедуру ще раз і його розморило. Вовчик вирішив плюнути на все й піти спати. “Правильно! Ляжу рано, а з самого ранку побіжу купити щось вдягнутися, щоб Вусатий не звиздів”.

 Постільна білизна знайшлася в шафі. Не дуже акуратно розстеливши її на дивані, Вовчик поставив таймер вимкнення телевізора і під попсовий музичний канал непомітно заснув.

***

Ну ти даєш! Що ти нап’яв на себе?! От умора ...- переборюючи сміх промовив Вусатий - Ну розсмішив, розсмішив ...
А що тут такого - знітився Вовчик - Одяг як одяг

Майор знову вибухнув сміхом. Окрім нього та Вовчика  в одному з просторих приміщень  десь під «дитсадком» знаходилось ще кілька людей різного віку та статі. Ті звісно так відкрито не сміялися. Аале все ж потай показували зуби, оглядаючи Вовчиків “прикід”.

Ти що, з фільму “Матриця” втік ?- продовжував кепкувати Вусатий. – Чи в ці… обормоти… ні! Готи! В готи, питаю, записався, е?

І дійсно, Вовчик був одягнений в чорні брюки, чорну сорочку та чорний шкіряний плащ до п’ят. На ногах в нього були чорні боти на грубій підошві. Ну, і чорні окуляри також були частиною образу, але Вовчик їх хутко зняв і тепер тримав у руці. Чомусь тільки зараз до нього дійшло, що співробітники Контори хоч одягалися дорого й зі смаком, але якось сіренько, непомітно. Вовчикові ж не давали жодних вказівок що до дресс-коду, і лише зараз він зрозумів, що ця «сірість» співслужбовців - неписане правило..

- Хоча… Одягайся як заманеться. В цьому плані ми нікого ні до чого не примушуємо – як слід відреготавшись сказав Вусатий, та широко повів рукою навколо себе - Знайомся. А я побіг. У кінці зміни, якщо хтось літатиме всі записи мені в кабінет. Все, працюйте.

Вовчик лишився з новими колегами. Вони виявились хорошими людьми,  привітались, показали робоче місце, яке складалося з офісного стільця, стола, стосу чистого паперу й ручки. Всього таких місць в приміщенні було сім. Окрім Вовчика тут працювало ще шестеро - четверо жінок, та двоє чоловіків. Чоловіки були уже немолодими дядьками за п’ятдесят, а серед жіночої половини колективу була як і маленька дівчинка років дев’яти, так і дебела матрона невизначеного віку. Рештою жіноцтва були дві  жіночки тридцяти–тридцяти п’яти років. Одна з них, доречи, виявилась мамою присутньої дівчинки. “Їх напевно викрали разом”- промайнуло у Вовчиковій голові. Аналізуючи вік та зовнішність свої колег, він також дійшов висновку, що чужепланетяни зовсім нерозбірливі й хапають людей не перебираючи.
 
 В кімнаті де працювали Контактери виявилось напрочуд затишно. Стіни приміщення було розсудливо пофарбовано у заспокійливий бежевий колір. Біля стінок знаходились здоровенні акваріуми з екзотичними рибами. З вмонтованих у стелю електричних лампочок лилося приємне світло. Меблі – дорогі та зручні. Контора дбала про своїх робітників.
 
Тим часом Контактери зайнялися хто чим. Мама підсіла до доньки - допомагати з шкільними уроками. Товста тітка завалилась читати  якийсь жіночий роман, а чоловіки запропонували Вовчикові розписати “пулю”. Нажаль, Вовчик не вмів, й дядьки одразу втратили до нього інтерес. Друга молода жінка сіла дивитися великий плазмовий телевізор, Вовчик від нічого робити долучився до неї.

Часто взагалі доводиться працювати? – спитав Вовчик в співробітниці - Майор розповідав що тарілки у нашому небі немов табунами ходить
Ну як тобі сказати.. – стиснула плечима та – Товарищ Майор може говорити що завгодно… А так - інколи по два тижні ніхто не літає, а от буває що як попруть! І кожен щось верзе! Тільки записувати й встигай. Навіть напружуватись для Контакту не треба. Ті нулі й одиниці самі в голову лізуть. Пишеш, пишеш.. А що пишеш – Бог його зна. Слухай… Зараз мій серіал буде, тож не відволікай, добре? Там книги й журнали, а там, якщо захочеш можна зробити каву, чай чи пару бутерів.

Вовчик послухався жінки та спочатку попив чаю, взяв переглянути щомісячник для чоловіків… Коли закінчився сльзогінний серіал, жінка, яка його дивилася підійшла до Вовчика і мовчки віддала йому телевізійний пульт. Володя знайшов передачу про автомобілі і без особливого зацікавлення подивився.

Було нудно. Інопланетяни не летіли. Контактери спілкувались між собою мало. Вчитись грати в карти із дядьками не хотілося. Серед жінок позалицятися фактично не була з ким. Одна була замалою, друга застарою, інші дві Вовчика просто не приваблювали. Отож, на шостиметровій глибині під землею він сидів і  відверто нудьгував.

***

Інопланетяни, немовби знущаючись, не прилетіли ані в той, ані  на наступний день. Добре що хоч зміни не були занадто довгими - всього по п’ять-шість годин, тож Вовчик не встигав конкретно занудьгувати.  І от, зрештою,  на третій день, коли він майже відсидів половину своєї зміни, в кімнаті Контактерів пролунав сигнал тривоги. Вовчикові колеги одразу покидали всі свої справи

Летять…
Давно не було, сердешних... – промовив один з любителів преферансу - Цікаво хто?
Напевно ж не “кругла пара ”- озвалася матрона


Дядьки одразу ж побилися об заклад. Один сказав що прилетять “трійки”. Другий стверджував що буде “fleet”. Всі скептично поставились до його версії, бо за їх словами “fleet” вже нещодавно був. Вовчик майже нічого з тих балачок не зрозумів, второпав тільки що “трійки”, “пари” й таке інше - це види НЛО. Різкий сигнал із прихованого десь в приміщенні динаміка пролунав вдруге і всі замовкли.

Групі контакту 14! За хвилину очікуємо “fleet”.  Повторюю, очікується “fleet”! Приготуватися! - проголосив через гучномовець чоловічий голос - Увага, даю зображення на екран, працюємо!

Всі повмощувалися за столи (переможець парі просто світився від задоволення ), взяли до рук листи паперу та кулькові ручки. Дехто заплющив очі, інші вперлись в екран телевізора що показував чисте, голубе небо над містом. Судячи по дахах деяких будівель, що потрапили до кадру, інопланетяни летіли десь над центром. Спочатку Вовчик нічого не розрізняв на тлі неба, а потім побачив велику кількість сріблястих повітряних кульок, що летіли по небу наче за вітром. Вовчик часто бачив як на святах запускають кульки з гелієм у небо, тож в першу секунду він подумав, що тут якась помилка, а поруч просто проходить рекламна акція… чи щось подібне. Але придивившись зрозумів, що все не так просто. Кульки летіли по небу у певному порядку, часто змінювали вектор свого руху і були невластивого для таких забавок металевого кольору.

 Вовчик озирнувся на співробітників. Ті вже щось писали на аркушах паперу, тож він відкинув всі стороні думки і сконцентрував увагу на «кульках», намагаючись “вийти на контакт”. І в нього вийшло. Руки самі почали вимальовувати на папері одиниці та нулі. “Fleet” тривав недовго, хвилини зо дві. Вовчик встиг написати близько ста знаків. Раптово кульки зникли з неба.  Голос з репродуктора сказав “Все, відпочиваємо”, а на екрані з’явилися цифри. Вовчик не одразу зрозумів що це дата і час, які треба було проставити разом із підписом на аркуші з чужопланетянським повідомленням. Йому підказали і він розписався.

Ну, що, хто сьогодні черго-о-овий..-  позіхнув один з чоловіків.

Черговою виявилась старша тітка. Вона позбирала в усіх списані аркуші, та понесла до Вусатого. Робочий день скінчився.

Дивно, Вовчик наче нічого не робив, навіть не напружувався для виходу на контакт. Його мозок, здавалося, в момент передачі інформації взагалі не працював, а руки самі водили ручкою по папері. А все-таки він відчував себе дуже стомленим. Тому із друзями він випив ввечері втричі менше аніж планував, і обравши належний момент просто тихенько звалив із клубу. Хоча того дня зібралася майже вся його компанія. Звісно, було якось незручно перед друзями, але той клятий “fleet” так виснажив Вовчика, що хотілося тільки одного - спати. Втім, спав він тривожно. Йому привиділися літаючі тарілки та п’яні вагітні чужепланетяни.

***

Пройшло не так багато часу і Вовчик перетворився на професійного вбивцю. Вбивцю часу. В цьому йому традиційно допомагали телебачення та музика. Також несподівано для себе Вовчик відкрив деякий потяг до літератури - на щастя в кімнаті Контактів була невеличка бібліотека. Почав освоювати за допомогою дядьків хитру гру в преферанс, або іншими словами “пулю”. По мірі своїх сил допомагав маленькій контактерці та її мамі з домашнім завданням. І звісно, контактував з інопланетянами, коли ті прилітали.

У перші рази, коли він віддавав черговому списаний одиницями та нулями аркуш, чи сам чергував, було страшенно цікаво, що ж там прибульці пишуть. Але потім розважливо подумав, що чим менше він буде знати, тим буде краще. Через  деякий час він вже відносився до своєї роботи як до чогось буденного, і його вже не цікавили ані “фліти”, коли на небі з’являлося аж до сотні інопланетянських кораблів, ані трійки, коли червоні кулі вишукувались у правильні рівнобедрені трикутники. “Ну літають” - думав собі Вовчик “А мені що з того? Аби контора гроші платила!“. Він не міг дочекатися зарплатні, бо націлився купити у кредит автомобіль, і трохи сумував за тією суттєвою частиною авансу, яку з переляку розтринькав у перші дні після вербовки. А ще… Ще, йдучи на чергування та повертаючись з нього він постійно видивлявся Галочку. Але побачити її так і не довелося, тож Вовчик став потрохи забувати гарнюню. Одним словом у житті Вовчика нічого цікавого не відбувалося. Таємні владні структури, чужопланетяни.. Що тут дивного? Пару разів він гостював у батьків, які щодо роботи сина спитали тільки “Як справи ТАМ?. І отримавши суху відповідь, що все, мовляв, нормально, повністю переключилися на інші теми. Декілька разів він спілкувався з друзями, і про себе відзначив що їм абсолютно нема про що говорити між собою. Чомусь розмови про дівок, машини і “бабло” його перестали цікавити. Ну, майже перестали. Вовчик став відчувати себе вищим за товаришів, може через свій теперішній фінансовий стан, а може через свою причетність до моторошної глобальної таємниці. Одного разу напідпитку, коли хтось в компанії почав розмову про різні аномальні речі, та ще й вирішив сперечатися з Вовчиком, останній ледве не закричав у весь голос “ Та що ти знаєш! От я ЗНАЮ!!!“. На щастя в останню секунду, навіть крізь алкогольний туман, Вовчик згадав про страшне покарання обіцяне рідною Контрою, тому хто занадто багато базікає.

Отже, Вовчик почав віддалятись від людей з якими раніше спілкувався.. Добре це чи погано – Вова не знав. Але чомусь непокоївся.

***

Наче нічого не давало підстави дхвилюватись. В Конторі жодних ускладнень не було Навпаки, Майор хвалив його роботу. “Молодець!”- Вусатий навіть нещодавно потиснув Вовчику руку. І у якості премії показав одну дивну штуку - у спеціальній колбі немовби у повітрі висіла якась рідина.

Розумієш - пояснював Вусатий - це вода. Справжня. Довбане H2O. Тільки от чортівня, тримати його доводиться у вакуумному полі, бо воно через все протікає, крізь пластик, скло, кераміку... Ніщо її не може втримати.
А через живу людину теж протікає? – подав голос Вовчик, а сам подумав “Теж мені дивина. Вода собі й вода”.
Протікає, Вовчику. Секунд за п’ять. І я б не позаздрив тому, через кого вона протече. Капут, і досить болісний. Чому вона має такі властивості ніхто не знає. Деякі наші “ботаніки” кажуть що вода ця має молекулярну будову таку саме, що й звичайна. Але в мільйони разів меншу за своїми розмірами. Молекули, чи як їх там зовсім малесенькі, порівняно з нашими, уявляєш? А інші кажуть що ця рідина не повністю знаходиться у нашому вимірі. Отака штука. Друзі з космосу підкинули.
А навіщо вона нам? - після деяких роздумів поцікавився Вовчик. На цей раз ненадовго замислився Майор. Чи то він сам не знав, чи то думав, чи можна Вовчикові знати цю інформацію. 
А хрєн його зна ..- нарешті відповів він повівши плечима .- “Чотириокі ” щось вигадають. Зброю якусь, я думаю, з того зробити можна... Чужинці сказали - штука хороша, треба брати. Ми й взяли. Їх взагалі, Чужинців, скажу тобі по секрету, треба слухатись… Так, розбазікались ми… Ну давай, йди вже, тут не можна довго знаходитись - підхопився він, і вивів Вовчика із секретної кімнати.


Вовчик вийшов у вузький  коридор з білими стінами та сліпучим “денним” світлом, і покрокував до контактерської кімнати. План підземелля  він вивчив досконально – зараз півсотні кроків прямо, а потім ще стільки ж коридором направо. Навколо неприємно  гуло -  працювали невідомі Вовчикові пристрої життєзабезпечення підземелля. Ще кілька кроків, жовта стрілка під стелею вказує напрям – треба завертати до більш просторого, майже три метрів завширшки, коридору. Там довелося поступитись дорогою двом невідомим чоловікам, які штовхали перед собою візок. На візку лежало чиєсь нерухоме, напевно мертве тіло, прикрите білим простирадлом. Точніше не зовсім білим, бо простирадло було замизгане брунатною гидотою. Вовчик, в принципі, звик до таких картин, тому не звернув уваги на незнайомців. Контора була грандіозною машиною, і знати всіх співробітників у обличчя було просто неможливо.

Все сталося у якусь мить. Вовчик навіть не встиг сказати «б..я». Один із незнайомців міцно охопив його лівою рукою за шию. Вовчику одразу забракло повітря. У скроню надавило щось холодне, металеве.
   
Ану, свиня , не шебуршись, і щоб тихо ...- прошипів на вухо Вовчикові нападник.

Усі підземелля «Дитячого садочку» були обладнані камерами спостереження. Жоден рух не міг залишитись непоміченим. Майже одразу, за якусь секунду заревіла сирена, і увесь коридор залило мерехтливим, тривожним червоним сяйвом.

- Кинути зброю! Лягти на підлогу! – пролунав с невидимих динаміків злий голос Вусатого.

Втім, йти на перемовини з невідомими Контора не мала жодних намірів. Щось важкеньке гепнулось об підлогу та не сильно, мов петарда, вибухнуло. Вовчик й нападники на мить стали сліпими від нереально яскравого світла. Цієї миті було достатньо, щоб голова чоловіка, який тримав Вовчика, луснула як кавун, поцілена влучним пострілом. Судячи зі звуку (Вовчик все ще нічого не бачив) спочатку впало тіло незнайомця, а потім ще щось важке. Пролунало ще кілька пострілів.

Вовчик, курва ти така тупа, лягай! – Вова почув крізь постріли голос Вусатого і поспіхом розтягнувся на підлозі.

Зір поступово повертався до нього, тож він побачив таку картину: на підлозі  біля нього лежав понівечений мрець, а його живий колега, заховався за перевернутий візок. Візок був зроблений з товстого металу, тож непогано захищав незнайомця від куль. Далі по коридору, як міг бачити Вовчик розташувалась внутрішня охорона підземелля. Те, що Вовчик вважав трупом на візку, лежало на підлозі і виявилось чимось дуже підозріло схожим на бомбу. Те що вона не розірвалася внаслідок падіння, було або дивом, або особливостями конструкції. Але найгірше було те, що в живого нападника була зброя і він цілив просто в голову Вовчика

Чуєш, Вусатий! - прокричав незнайомець з пістолетом. У мене тут бомба з дистанційним керуванням! Хочеш підірву? А ще твій хлопець, якому я просто зараз відстрелю бошку! Я гадаю це буде чесно!

 Далі він не договорив. Кинувши пістолета і пульт керування бомбою, він відчайдушно намагався затулити руками свої вуха аби тільки не слухати жахливий звук, який заполонив увесь навколишній простір .. Те саме робив й Вовчик. Ні на що не схоже верещання настільки сильно дратувало органи слуху, що можна було збожеволіти.  Вовчик з жахом відчув як його щоках, крізь пальці ллється кров. В очах швидко темніло, а тіло раз по разу сковували болісні спазми.
Останнє що він встиг побачити, то був незнайомець скрючений на підлозі, який  почувався не краще аніж Вовчик.

***

Як потім пояснив Вусатий, служба безпеки не могла дати нападнику ставити свої умови, тому вояки просто жбурнули в його сторону шокову гранату нового покоління.. „Чужопланетянська технологія, до речі” – з гордістю сказав Вусатий. Те, що в момент застосування тієї штуки  поруч знаходився Вовчик схоже нікого не обходило.

Скажи спасибі що живий залишився - сказав Майор - Він тебе б вбив. Це я тобі стопроцентну гарантію даю. А так ми тебе реанімували швиденько і повір мені, чути ти будеш після цієї пригоди ще краще аніж раніше.
А хто це був ? -  запитав Вовчик відтираючи підсохлу кров з обличчя.
Ті хто нападав?! Кретини. Вони себе називають Всесвітній Рух Опору Інопланетній Інвазії. Або якось ще там…  Повстанці, коротше кажучи. Вбили собі в голову, що Чужинці загрожують людству - скривився Майор.
А Чужинці загрожують людству ? - промовив Вовчик, і одразу отримав від Вусатого по обличчю.
Ніколи не говори того що сказав тільки-но. Зрозумів? – Вусатий був сама серйозність -  Інакше маєш шанс замовкнути назавжди. Вони не загрожують. Інопланетяни допомагають людству. Вони надають нам технології. Майже все що стосується сучасних комунікацій та комп’ютерних технологій подарували нам вони! Я не кажу вже про зброю. Так що ми молитися повинні на них! Правда, здається всю свою історію ми саме цим і займались. Добре, приведи себе до ладу і йди сьогодні до дому. На сьогодні ти вільний.

Пригода із нападом Повстанців на Об’єкт сильно вплинула на стан Вовчика у найближчі дні. В сам момент нападу він абсолютно не боявся. Але згодом, згадуючи про те, як його тримали на прицілі, або як виглядає людина з простреленою головою, його починало тіпати. Немов би на відстані відчувши настрій Вовчика, наступного ранку зателефонував Вусатий і дозволив кілька днів не виходити на роботу. Це було доцільно і вже увечері наступного дня Вовчик майже повністю отямився.

                ***

Вовчик сидів на кухні, потрошки пив пиво, їв напівфабрикати і ліниво поглядав на працюючий телевізор. Це заняття швидко набридло, Вовчик почав думати щоб такого зробити.  Вирішив, що доцільно буде  полазити по Інтернету, продивитися пошту, все таке… З’ясувалось що кілька панянок з сайту знайомств таки відгукнулися на його інтим-пропозицію. Володя зрадів і вирішив одразу сісти писати зворотну відповідь. Але не став. Передостанній лист у поштовій скринці, вбив Вовчика наповал. Зворотної адреси та імені відправника не було. Саме повідомлення складалося з однієї фрази, але якої!

“Ти нічого не знаєш про Контору. Скоро ми зв’яжемось с тобою. Будь готовий”

З висячою нижньою щелепою Вовчик якийсь час дивився у екран монітора, потім підхопився, забігав кімнатою, знову сів і поспішно, тремтячою рукою видалив повідомлення. Потім, все ще намагаючись подолати тремтіння рук вимкнув комп’ютер взагалі. Побіг на кухню, знайшов пачку сигарет, нервово закурив.


“Тільки цього мені не вистачало”- похмуро думав він - “Це напевно ті Повстанці. Що ж робити? Може розказати все Вусатому? Страшно... Треба прикинутись, буцімто я нічого не читав.. А ще треба бути дуже обережним ..В першу чергу не включати Інтернет, не перевіряти ту бісову пошту. Не йти на контакт із незнайомцями. От же ж не пощастило!!!”.

В ту ніч Вовчик не міг заснути, і викурив дуже багато цигарок. На роботу прийшов заспаний і розбитий. Добре що хоч жодних Чужопланетян не літало.

***

Здається в Конторі ніхто не знав про лист, що надійшов Вовчикові  від представників Руху Опору. Ані Вусатий, ані хто інший не підіймали цього питання. Темою номер один на Об’єкті, звісно, став нещодавній напад.

Було в тій справі багато незрозумілого, наприклад без відповіді лишилось питання як терористи з Опору потрапили у підземелля. Колеги говорили, що в нападників були всі документи. Про їх візит попередили секретним каналом зв’язку, назвавши всі необхідні паролі. Вражав той факт, що на касеті відеоспостереження був зафіксований момент коли Повстанці вже дісталися підземного рівня об’єкту. Нічого схожого на бомбу в них не було. З цього випливало, що бомба знаходилась на об’єкті раніше. Це був скандал. Все говорило про те, що серед конторівців з’явився зрадник. Персонал з острахом чекав драконівських перевірок, що включали в себе сканування в Білій кімнаті. Саме їх усі боялися як вогню.

Вовчика допитували три, а сканували два рази. Задоволення це було сумнівне. Його колег чомусь допитували і сканували ще частіше, можна сказати що від Вовчика швидко відчепилися. Не пожаліли навіть маленьку дівчинку. Вона особливо гостро реагувала на сканування і по кілька годин після них не могла ані ходити, ані говорити. В Білу кімнату її водили п’ять разів. Всі перевірки зайняли близько тижня і не дали жодних результатів. Зрадника не знайшли. Полетіли голови в чергових офіцерів Служби Безпеки. Товарищ Майор ходив злий як чорт, а Вовчик із жахом чекав моменту коли Опір вийде з ним на контакт. У тому, що це станеться у найближчий час він не сумнівався, але схоже в Повстанців були свої справи.

За десять днів усе потрошки стало на свої місця,  Контора почала працювати в нормальному режимі. Але Вовчикові все ще було не по собі від думки, що таємничий рух Опору, як не крути, ним зацікавився.
 
               
                ***

 Одного вечора, пізно повернувшись з ресторану у якому останнім часом часто вечеряв, Вовчик побачив незнайому машину на подвір’ї свого будинку. Ця нібито незначна подія його збентежила. Треба сказати, що від природи спостережливий  Вовчик, у світлі останніх подій став дуже підозрілим. Йому скрізь марились агенти Повстанців, агенти Контори, чужопланетяни. Коли одного дня його вирішили розвести на гроші в темному під’їзді якісь неповнолітні наркомани,  Вовчик мало не на смерть налякав їх своєю реакцією. Він миттєво вихопив пістолет, який тепер завжди  носив з собою, і відкрив стрілянину по юних любителях “трамадолу” та легких грошей. Через темінь, що панувала в під’їзді, або через власний надприродний фарт, гопота отримала лише незначні травми. Вовчик хоч у приступі легкої параної і купив два десятки бойових набоїв, але справедливо сумнівався чи вони підійдуть до його зброї. „Пробити” для нього вогнепал днями визвався один зі старих друзів.

 Отож, коли він побачив незнайому машину, яка ще й  дуже підозріло виглядала (без номерів, з тонованими вікнами), одразу  намацав у кишені пістолет, і пішов не до свого під’їзду, а до сусіднього. Сів на лавочку, закурив, та став краєм ока поглядати на підозрілий мікроавтобус. Пройшло декілька страшенно довгих хвилин. Жодних ознак життя поряд з машиною, або у ній самій не спостерігалося. Вовчик навіть помітив, що номери, наприклад, просто не прикручені до бамперу старого Volkswagen, а знайшли своє місце за лобовим склом. Стареньке тонування виявилось скоріше дешевим “понтом”, а не підозрілою ознакою. Ще за кілька хвилин з Вовчикового парадного вийшли двоє абсолютно непримітних чоловіків, один з них, старший, здається був напідпитку, бо молодший підтримував його за руку. Схоже він був сином п’янички. Так вони удвох і попрямували до машини і за хвилину поїхали геть.

 “Що за чорт... Я стаю параноїком ..”- Вовчик плюнув на землю, загасив у слині бичок і пішов до дому.   

***

А наступного дня Вовчикові посміхнулося щастя. Після чергової робочої зміни він піднімався нагору в ліфті не з ким-небудь, а з Галочкою.

Привіт, Вовка! - посміхнулась вона - Як справи?
Нічого...- із секундною затримкою протягнув Вовчик від здивування, що красуня пам’ятає його ім’я, а потім поспіхом додав - Привіт!

Галочка ще раз посміхнулася. Вовчик набрався духу:

Дивно, що ми так рідко бачимось, хоча працюємо в одному закладі
Нічого дивного - відповіла краля - Мене перевели на інший об’єкт, тож буваю я тепер тут рідко. До того ж я не контактер, працюю у дещо іншому напрямку. Ось і не перетинаємось.
Шкода...
Чого тобі шкода?
Ну, шкода що рідко бачимось - пояснив Вовчик.
Ось як...- з легкою іронією промовила Галочка, і хлопець знітився.

Тим часом ліфт піднявся, і Вовчик та Галочка мовчки пройшли через приміщення дитячого садку на вулицю. Галочка підійшла до маленького жовтого FIAT, що стояв  неподалік, вимкнула сигналізацію, граціозно сіла за кермо. Вовчик, який весь цей час на автоматі йшов поруч з нею, зупинився, не знаючи що казати і робити. Галочка завела  авто, але в останній момент опустила вікно і несподівано звернулася до Володимира:

Ну, й чого мовчиш? Запросив би кудись, якщо шкодуєш що рідко бачимось.

Володимир засяяв як сонечко і запросив дівчину ввечері сходити до ресторану. Галочка погодилась. Домовились що за три години Вовчик заїде за нею додому. Адресу разом з номером телефону дівчина записала на клаптику паперу із записної книжечки. Записна книжка була смішна – різнокольорова, з симпатичними, веселими мордочками мультяшних звірів.

***

Був уже вечір, напрочуд теплий та зоряний,  коли Вовчик та Галочка приїхали на таксі до ресторану. Відвідувачів всередині знаходилось  не багато, грала приємна музика, у повітрі стояв апетитний аромат дорогого їдла. Вовчик почувався чудово. Вперше за декілька днів він позбувся напруження, і не згадував про шпигунів з руху Опору. Його увагою цілком заволоділа красива дівчина на ім’я Галина, що сиділа з ним за одним столом. Вони говорили про різні несерйозні речі. Галочка розповідала про своє навчання в інституті, Вовчик про військо. Вони пили вино і їли щось морське із щупальцями. Про роботу не обмовились ані словом. За пів години від початку вечері Вовчик запросив дівчину танцювати, та погодились. “ Із задоволенням” - сказала вона.
Вовчик танцювати не вмів. Він просто поклав Галочці на боки долоні, тай покачувався собі в різні сторони. Галочка посміхалась, обвиваючи шию хлопця тендітними, лагідними руками. Пахло від Галочки так, що можна було просто збожеволіти на місці від задоволення. Казка стала реальністю.
Наприкінці вечері Володимир ще раз за цей день набрався хороброщів, і запросив Галочку до себе до дому.

Не сьогодні - посміхнулася та - Я знаю що ти мені хочеш запропонувати на десерт, але я дівчинка серйозна. Ще треба подумати. Краще запроси мене ще на один танок, а потім відвезеш додому.

Так і зробили.

Вовчик привіз Галочку на таксі до її будинку десь опівночі. Попросивши водія чекати, Володя пішов проводжати дівчину аж до її дверей. Він сподівався, що таксист так його й не дочекається.

- Ну що? - промовив трошки соромлячись він - Коли наступний раз побачимось?

Дівчина раптово поцілувала його в губи.

Скоро. Зовсім скоро. Швидше, аніж ти собі уявляєш...

Тепер вже Вовчик проявив ініціативу, поліз цілуватися і все таке інше. Галочка спочатку відповіла взаємністю, але за секунду легенько відштовхнула хлопця.

Йди вже... Я зателефоную завтра.

Втім, вони знову поцілувалися, і Вовчик неохоче пішов.

Таксі мчало вулицями нічного міста, швидко просуваючись до Вовчикового дому. Водій був ще той базікало, але пасажир його не слухав. Він дивився на вогні реклам та вітрини цілодобових магазинів, прогортав в уяві події останніх годин. Те, що він  не так давно сприймав як щось фантастичне, стало реальністю. Найкрасивіша дівчина, яку він  тільки бачив у своєму житті, танцювала разом з ним в ресторані, і більше того, вони цілувалися на добраніч. Що могло бути краще? Ну, звісно хотілось продовження, але… Хоч так… Із такими думками Вовчик засинав. Із такими думками прокинувся й пішов на роботу. Прилітало дві “трійкі”, передавали купу інформації, а Вовчик спромігся записати лише декілька одиниць та нулів. До вечора наступного дня він зрозумів, що напевно закохався.

                ***

Вона не телефонувала йому. На дзвінки не відповідала,  у слухавці лунали лише дратуючі слова “поза зоною..”. На третій  день Вовчик наважився піти до її дому. Галочки не було. Вовчик не знав що робити. Просидів наче дурний закоханий підліток чотири години під під’їздом. Марно.

Все колись минає. Вовчикова розпач минула на п’ятий день. Галочка сама подзвонила та запропонувала зустрітись в тому самому ресторані, де й в перший раз. Вовчик прийшов заздалегідь, купив за божевільні гроші букет квітів і став чекати. Галочка спізнилася.

Привіт.. Вибач, що не телефонувала, багато роботи. Сам знаєш де працюємо..
Зрозуміло.
М-м.. Троянди. .- Галочка взяла букет до рук - Люблю рожеві.. Дякую.


 Хоча Вовчик зауважив, що дівчина чимось стурбована, не розпитував - під час роботи в Конторі може статися будь що. Втім, вечір проходив чудово. Культурна програма з танцями та шампанським була виконана, і Вовчик подумував, чи не наважитись знову запросити Галочку додому. Наважився.

Галочка відмовила. Вовчик засмутився.

Ну що ти скис, герой-коханець? Мені з твого району далеко зранку на роботу їхати. - дівчина розсміялась - А взагалі я щойно подумала, чи не запросити тебе до себе? Якщо хочеш звісно..
Звісно хочу!
Тільки дивись, я прокинусь рано, будеш виходити зі мною. Вибач, в квартирі лишити тебе я не можу.
І не треба! Що я там робити один буду?
А у двох що ми будемо робити? – лукаво посміхнулася дівчина.
Що захочеш! - так само лукаво озвався Вовчик.
Вовчику...- дівчина взяла хлопця за руку - Ти мені звісно подобаєшся, але не будуй зайвих мрій.. Ну, з приводу того, що ми обов’язково будемо робити секс. Давай не випереджати події, ок?

Вовчик вголос погодився, а сам думав “Тю! А що ще може означати її запрошення?? “випереджати події ..”.. А сама! До себе кличе, руку мою гладить, в очі зазирає.. Ну хіба це все не прелюдія? Ну добре.. Поїду з нею, а там подивимось. Може це вона так спеціально голову морочить, грається.. Тьолки, такі тьолки”

В принципі поведінка Галочки вказувала, що вечір все ж завершиться постільними забавами. Під час остатнього танцю вона недвозначно потерлася коліном по внутрішній стороні Вовчикового стегна, а на задньому сидінні таксі вони так пристрасно цілувались та лапали одне одного за усілякі місця, що водій тільки дурнувато посміхався, поглядаючи у дзеркальце заднього обзору.
Вовчикові так не терпілося опинитися в квартирі Галочки, що він не звернув уваги на старенький “Volkswagen”  із тонованими вікнами, що стояв на подвір’ї її будинку.

***

Можна лише уявити собі почуття Вовчика. Він чекав класного сексу, але аж ніяк не марив побачити двох похмурих чоловіків, що сиділи на кухні. У незнайомцях Вовчик пізнав людей, що недавно виходили із його під’їзду вдаючи сина з батьком напідпитку.

Молодший тримав у руці револьвер, і цілив у Вовчика. Старший теж був озброєний, але пістолет тримав додолу. “Щось мені останнім часом стали часто погрожувати зброєю ”- відсторонено подумав Вовчик

Сядь хлопче оно на стілець - сказав старший. Вовчик вирішив, що наказ озброєного чоловіка краще виконати. Галочка тим часом полізла йому під куртку і витягнула на світ божий Вовчикові зброю.
Ну ти даєш, так повівся! - весело промовив молодий, тримаючи Вовчика на прицілі.
А ти б не повівся? - огризнувся Вовчик, та глянув з-під лоба на Галочку, яка сіла на табурет навпроти, елегантно закинувши одну красиву ніжку на іншу
Повівся б по-любому! – продовжував веселитися молодий.

Ти мені поговори. І взагалі перестань цілити у нього - ліниво кинула молодому чоловікові зі зброєю Галочка. – Вовчик. Є справа…
Ти вибач звісно за все це, але інакше ми не могли. – перебив її старший чоловік. Говорив він поволі, старанно підбираючи слова -  Ми тебе вже й через сайт знайомств пробивали, і листи прямі писали, але ти злякався, Інтернет тепер, як ми розуміємо, ігноруєш. Ось і довелося тебе на живця – пробач, Галю - брати. Ти тільки не ображайся, робота така, нічого не поробиш. Не будемо багато базікати. До справи. Як ти здогадався ми з Руху Опору Чужепланетній Інвазії. Простіше – Повстанці. Скажу прямо - людству загрожує небезпека. І ти як екстасенс-контактер потрібен нам. Ми не жадаємо від тебе нічого екстраординарного. Робота така сама як і в Конторі. Хоча не зовсім така…  Якщо тебе цікавлять гроші, скажу одразу - як Контора ми тобі платити не можемо, але якісь гроші дамо. А найбільш ми сподіваємось, що ти як високоморальна людина, просто допоможеш нам подобрій волі. Нам, та всій нашій планеті.
Я? Чому саме я? Мало вам було інших? Ціла база контактерів! Беріть їх! Я тут до чого? - зарепетував Вовчик, зрозумівши що вбивати його, здається, не будуть.
Це було б не гуманно, в них усіх є діти, окрім дівчинки звісно. Але вона маленька. – відповіла Галочка.
А зі мною значить так чинити гуманно? Я не хочу ніяких Опорів! Я хочу працювати в Конторі!
Але ти не знаєш правди про те, чим вони займаються насправді! Не знаєш правди про Чужинців! Це - зло, як ти не розумієш? Допомагаючи нам ти допомагаєш людству! - проникливо промовила Галочка дивлячись Вовчикові просто у вічі.
Я не хочу нічого розуміти, нічого не хочу знати! Мені в Конторі добре платять! Я б стільки не заробив би за тридцять років! В мене тепер все є! Вони що, ті чужинці, знищать людство?
Так – підтвердив старший чоловік – Наскільки нам відомо - через кілька сотень років. А може навіть ще раніше. У тих потвор інше сприйняття часу аніж у нас.
Ну і до біса це мені??? – закричав Вовчик - Кілька  сотень років!! Мене це чим обходить?? Я що, доживу? Мої праонуки не доживуть!
Тобі не шкода тих, хто буде після тебе? - здивувався старший чоловік.
Шкода! – чесно відповів Вовчик - Мені всіх шкода, а себе найбільше! Ким я був раніше? Ніким! А зараз я в ресторанах снідаю, обідаю, і вечеряю! Я машину собі спортивну  хочу! Вовчик на хвилину перестав репетувати, а потім, зібравшись з думками почав говорити вже іншим, улесливо-запопадливим голосом. - Відпустіть мене будь-ласка, я присягаюсь, що нікому нічого не скажу. Чесне слово.

Молодий чоловік зі зброєю щось нерозбірливо пробурмотів і плюнув під ноги Вовчику.

Помиєш підлогу - спокійно прореагувала Галочка - А ти вимітайся, боягуз. Я думала ти поведеш себе як чоловік... Мені противно що я  з тобою.. е.. не важливо. Геть звідси.
То я піду, можна? - спочатку не повірив  своїм вухам Вовчик, а діставши підтвердження хутко зник. Повстанці не мали нічого проти. Навіть пістолет повернули.

***

От лайна шматок - сказав молодший чоловік, коли за Вовчиком закрилися двері - може його треба було застрелити?
А який сенс брати гріх? - стиснув плечима старший - його все одно Контора вб’є, до того ж вже сьогодні.
«От жалко пацана»! - процитував сучасного класика молодий.
Заткни пельку, йолоп - різко промовила Галочка - особисто мені його навіть трохи шкода.
Тільки не кажи що ти в нього втюрилась… може ви вже й… того? - з удаваним жахом сплеснув руками молодий. Галочка почервоніла від злості і дала нахабі  ляпаса.
Так-так, ану припиніть!! - підвищив голос старший - От халепа. Нажаль Галя марно скомпрометувала себе, і тепер в міському відділені Контори залишилось лише два наші “кроти”.
Ну, сам казав, що ми мусимо ризикнути - розвела руками Галочка - все-таки без контактера працювати важко… Ну що ж, треба вшиватись звідси.
Пожежу будемо влаштовувати? - спитав молодий
Доведеться - зітхнув старший - Не лишати ж Конторі наше “залізо” в стінах. А часу знімати вже нема.

За десять хвилин від непримітного панельного будинку на околиці міста, від’їхав старенький мікроавтобус. І майже одразу з вікна однієї з квартир почали вириватися перші язики полум’я.

***

“Курва! Курва! Курва!”- думав Вовчик намагаючись піймати таксі. “Оце попав! Господи, а що буде коли довідаються в Конторі!? А може не довідаються? І та клята Галочка теж там все-таки працює? Чи вже ні? Що робити? Що мені робити?”

Він простояв декілька хвилин на дорозі марно голосуючи, машин не було, щоправда повз нього пролетіли дві пожежні машини із увімкненими сиренами. Нарешті зупинилася стара Волга. Вовчик домовився за оплату і трохи кривлячись від  різкого запаху бензину заліз в салон.
В салоні авто він дещо оговтався і почав розмірковувати спокійніше. В першу чергу він вирішив поїхати до дому... “А далі буде як буде. Треба зв’язатись з Вусатим, сказати що почуваю себе погано, на роботу кілька днів не ходитиму.. Послухати яка буде реакція.. Взагалі, може ніхто й не довідається про те, що сталося сьогодні. Ну пішов до дівчини, та не дала, посварились - пішов геть. Тільки б Контора не прослуховувала її помешкання! Хоча ті, в квартирі, говорили вільно, напевно знали що робили. А зараз додому, спати, немов би нічого не було”

***
               
 Ані поспати, ані подзвонити Вусатому не довелося. Той вже був у нього вдома. І ще й не один, а з дома незнайомцями у сірому. Ті  займалися дивною справою - знімали зі стін якусь прозору плівку.

Доброї ночі, Вовчику - весело прокричав Вусатий - сідай, рідненький, ворушитися тобі я не раджу, тікати також. Ну що, сучий син, засипався?
Я… Я… - Вовчик і не знав що сказати. Сталося те, чого він так боявся.
Ну шо, соколи, йдіть униз, чекайте в машині. А я побазікаю тут з ним - звернувся до підопічних Вусатий.
Але, товаришу Майор, заборонено за інструкцією! Мусимо бути втрьох!
Заткни пельку, і виконуй що наказують! - підвищив голос Вусатий.

Двоє незнайомців вийшли з квартири, і Вовчик залишився з Вусатим сам на сам .

Ну шо , дострибався? Я все в курсі, де ти був! У тієї шльондри! У, хитра хвойда! Це вона влаштувала напад на Контору? Знав? Відповідати! Чорт! Ми три роки думали що дівчисько чистюсіньке! А ти зрадлива гніда, зараз все розкажеш, як вступив до Руху Опору, де ваші хованки, хто ще в Конторі із ваших працює!! Швидко! Чи ти хочеш отримати кулю в лоба?
Товаришу Майор, це помилка! – зарепетував блідий як смерть Вовчик - Мене дійсно намагались завербувати, але я відмовився..
І вони тебе відпустили...- зі злою іронією мовив Вусатий.
Так-так! Я їм сказав що відмовляюсь працювати на них, сказав що люблю Контору, що мені подобається моя робота, і вони мене відпустили! Присягаюсь!
Ну добре. Я, припустимо, тобі повірив. - Майор змінив гнів на милість - Але всі факти проти тебе, рідненький. Он “залізо” що забиває сигнал нашої апаратури в тебе зі стін познімали, із тією клятою повією ти неодноразово контактував...
Але я не зрадник! Можна ж щось зробити щоб уникнути покарання!? Можна ж щось вигадати! - мало не заплакав Вовчик.
Ну.. Можна. - трохи подумавши сказав Майор - Думаю щось вигадати можна. Ти казав що дуже любиш контору...
Дуже!

      Майор мовчки підійшов до Вовчика, і поклав йому руку на плече.

А кого ти найбільше в Конторі любиш?
Що?!
Що чув! Знімай штани...- «пристрасно» прошепотів Майор на вухо Вовчикові. 
Е-е! Та ви що... Не чипайте мене...- почав пручатися Вовчик.

Він вже зрозумів чого зажадає від нього Вусатий, і тому не на жарт перелякався. Йому зовсім не хотілося вдовольняти протиприродні забаганки здорового, вусатого чолов’яги.  А той тим часом  скориставшись приголомшеним станом Вовчика, перейшов до рішучих дій, безсоромно розпустивши руки. Вовчик відштовхнув педераста, кинувся у бік стіни. 

Ну куди ти? Я тобі нічого поганого не зроблю! Йди  ж до мене, котику! – пристрасно шепотів Майор, і слова ці з його вуст звучали дуже, дуже страшно.

Вовчик, звісно,  до нього йти не хотів, і Вусатий пішов у наступ. Деякий час вони бігали по кімнаті перевертаючи все вверх дригом.

Дурнику! Ти що, жити не хочеш? - кричав Майор - Це ж твій останній шанс!

Вовчик зачепився за якийсь шнур на підлозі і впав. Цим моментально скористався вусатий гомосексуаліст і притиснув всією своєю масою тіла Вовчика до підлоги.

- Ну от і попався, маленький.. Ой, що я зараз з тобою зроблю...- хрипів Вовчикові на вухо Вусатий – А потім все-таки доведеться тебе замочити.. Занадто ти… Уф… Еф…

Невідомо, точніше відомо, чим би це все закінчилось, але Вовчик побачив просто перед собою кілька порожніх пляшок, одна з яких була з-під шампанського. Як кажуть дослідники, у екстремальних ситуаціях людський організм здатен робити несамовиті речі. Мовляв, відкриваються потаємні сили організму. Вовчик схопив пляшку за шийку, перекрутився під Вусатим і з усієї силою вдарив ґвалтівника по голові.  Той одразу припинив всі свої збоченні домагання, і не подаючи виявів життєдіяльності залишився лежати на Вовчикові. Кровяка з його розбитої голови полилась на Вовчика, тож  він поквапився здихатись непритомного тіла. Це йому коштувало неабияких зусиль, але вдалося.

В першу чергу він обшукав непритомного Вусатого, знайшов в того зброю. Тепер він мав два пістолети - свій з гумовими кулями і бойовий, з глушником. З секунду він постояв і подумав чи не застрелити Вусатого, але не вистачило духу. Тоді він про всяк випадок кілька разів вдарив його ногою в обличчя. Взутий Вовчик був у тяжкі боти, тож удари вийшли ефективними. Кров полилася з голови збоченця ще дужче, додавши до рани на голові веселі червоні струмочки з носа і рота.  Далі мозок Вовчика почав віддавати команди тілу з якоюсь понадлюдською швидкістю і точністю. Вовчик як метеор промчав квартирою, на ходу накинувши теплу шкіряну куртку та збираючи все що йому могло знадобитися  - пакунки бойових набоїв (тільки б підійшли), залишки грошей, документи. Все це він розіпхав по кишенях.

- От гамасек довбаний ..- зі злістю прошипів Вовчик глянувши на непритомне тіло з голови якого все ще йшла кров.

Діяти треба було швидко. От-от мав оговтатись Вусатий. Його підлеглі  могли повернутися, запідозривши щось зле. Треба було непомітно  вийти з дому, і зрозуміло, що виходити слід було не зі свого під’їзду, як мінімум. Вихід із ситуації прийшов зі спогадів про дитинство.

 Вовчик виріс у такому самому будинку, тож знав із дитячих ігор, що перейти до будь-якого під’їзду можна через дах або підвал. Дістатись останнього поверху було справою двох хвилин. Там він з розпачем  побачив, що прохід на технічний поверх закритий  конструкцією з решіток. На дверях зроблених з нетовстої арматури висів замок. Вовчик ризикуючи, що його почують разів зо три гепнув рукояткою пістолета по замку, але той і не думав піддаватись.. Володимир навіть подумав вистрілити в нього, як він бачив в кіно, та на щастя вчасно побачив, що одна з арматури відігнута. Напевно лазили діти чи безпритульні.

Вовчик із певним зусиллям потягнув на себе решітку, тим самим утворюючи ще більший отвір між залізяками і стелею. Це йому вдалося і, незважаючи на можливість подряпатись, чи зіпсувати одяг, Вовчик протиснувся на технічний поверх. Все ж таки його організм був трошки завеликий для такого отвору. В результаті він весь перемазався у штукатурці, розідрав на дупі штани та боляче подряпав шию дротом, що був накручений на решітку.  Але на таки дріб’язки Вовчик навіть не звернув уваги. Зараз він мав проблеми набагато більші аніж подряпини або розірвані штани.

Просуватися  далі було легше. Вовчик вийшов на дах, і тихенько побіг у напрямку крайнього під’їзду. На щастя, хоч  решітки були і тут, на дверях не було клятого замка. “Хоч однією проблемою менше”- невесело подумав Вовчик, і швиденько побіг сходами униз. Треба було не привернути уваги тих двох, на вулиці. На секунду затримавшись на першому поверсі, Вовчик зібрався із духом і вибіг на двір.
 
Два бовдури, що були з Вусатим, стояли метрів за тридцять й курили. Людина, що зникла за рогом будинку залишилася за межею їхньої уваги.

***
 
За якихось п’ять хвилин бовдури повною мірою відчули на собі гнів шефа, який все ж-таки отямився. Тільки кинувши оком на його розбиту голову, підлеглі зрозуміли, що сталося.
Той, кого у разі форс-мажору вони мусили перехопити, не міг відбігти від них далеко, тож Контора не марнуючи ані секунди почала діяти. Ніхто не бачив у яку сторону побіг Вовчик. Втім, здається, це не було такою вже проблемою, бо скривавлений Майор опинившись на вулиці, й побачивши що підопічні нікого не затримали, похапцем кинувся  до одного з припаркованих у дворі автомобілів. Рясно сиплячи у рацію матюками (засіб зв’язку знайшовся у салоні авто) Вусатий миттєво обмалював ситуацію.

Що ви стоїте як ...- закінчивши лаятись у рацію,  Вусатий відразу переключився  на своїх підлеглих, що стояли поруч. Вигляд у тих був дійсно якийсь відморожений. - Ану, у темпі вальсу! У під’їзд! Обшукати кожен поверх! Він може просто десь заховався!

Бугаї похапцем кинулись виконувати наказ, а Вусатий залишився на дворі, й не перестаючи матюкатись, став стирати підсохлу  кров з обличчя. Раптом ожила рація.

Товаришу майор, об’єкт 241С рухається у південно-східному напрямку із приблизною швидкістю сім кілометрів на годину - пролунав чоловічий голос - Операцію перехоплення вже розпочато..
Зрозумів.. - різко відповів Майор, та квапливо заліз у крісло водія - От і каюк тобі, рідненький....

                ***

Такої кризи у Вовчиковому житті ще не було. А найгірше було те, що саме вона мала всі шанси стати останньою. Що робити в такий ситуації Вовчик навіть гадки не мав, але чітко усвідомлював що треба тікати якнайдалі від небезпечного місця.  І якнайшвидше. Володимир чимдуж дременув просто до лісу.

  Чи то Вовчик свідомо вирішив, що сховатися у лісі буде краще ніж у місті, чи ноги самі несли його в тому напрямку - невідомо. Перебігши через трамвайні рейки він опинився на піщаному березі каналу. Колись батьки Вовчика хотіли переїхати до цієї частини міста, і саме від них він чув, що район у проекті хотіли зробити своєрідною “Венецією”. Тож коли створювали цей масив, будівельники за планом нарили бульдозерами навколо отаких от каналів.
 Радості місцевим жителям вони аж ніяк не додавали. Через них розплодилося безліч комарів та інших, якихось зовсім неприємних комах зеленого кольору, що долітали аж до десятого поверху включно. До того ж років п’ять тому у водоймі знайшли лептоспіроз, і купатися та ловити рибу заборонили. Втім мешканці прилеглих будинків ніколи особливо не купалися у каналі, який називали “канавою”. Вирита екскаваторами, “канава” була глибока, дно одразу йшло кудись униз. Часто бувало, що хтось напідпитку тонув. Вода біла мертва, від неї завжди воняло чимось хімічним.

 Через канал у найвужчому місті було перекинуто древній, іржавий понтонний місток, такий вузький що вільно пройти по ньому в одному напрямку могла лише одна людина.
Прогримавши ботами по залізу Вовчик опинився біля стіни гаражного кооперативу. Розгавкалися шавки, яких  завжди багато в таких місцях. Вовчик тишком вилаявся на тварюк, та побіг чимдуж уздовж бетонного паркану і за хвилину вибіг на чорне, перерите поле. За нивою виднілися труби та сіра коробка ТЕЦ, а одразу за нею горизонт закривала собою чорна стрічка лісу.

“Чорт забирай, що я буду там, у лісі робити?? Партизаном буду, чи що? Треба було навпаки в місто, ближче до центру.. Де людей більше ”- думав Вовчик, але все одно біг і біг по полю, топлячись ногами у перепаханому чорноземі. Тремтячою від передранкової прохолоди та хвилювання рукою Вовчик дістав пістолет. В нього не виникало жодних сумнівів, що за ним вже женуться, і він подумки готував себе до того, що треба буде стріляти. Можливо навіть доведеться когось вбити.

 Коли до лісу було вже зовсім недалеко Вовчик почув позаду себе якийсь дивний звук: “у-ить-у-ить-у-ить”. Звук ставав все голоснішим. Озирнувшись, Вовчик мало не впав від жаху на землю. Тримаючись на висоті приблизно десяти метрів, до нього швидко наближалося  щось. Це щось було явно неземного походження. Воно мало форму здоровенної, метрів сім у діаметрі, перевернутої тарілки сріблястого кольору. А ще воно, здається, крутилося. Вовчик не витримав і закричав. Йому стало настільки страшно, що він перестав відчувати свої ноги, вони самі продовжували нести його вперед, і винесли просто на заасфальтовану дорогу, що розмежовувала поле і ліс. Кінцівки, які звикли до м’якого ґрунту, підломилися, Вовчик незграбно впав. Далі бігти не було сил, він просто замружив очі і став чекати, що буде далі.
Моторошні звуки лунали все ближче, і  зрештою стали майже нестерпні.  Вовчик зрозумів, що це підлітає до нього “ото” та затремтів. «От і все» - промайнуло в нього у голові. Права рука сама по собі приставила пістолет до скроні. Хлопець вирішив, що живим не дасться. Холодне, байдуже залізо торкнулося шкіри. Рука зрадницькі затремтіла, немов з добрячого перепою. Вочкикові стало дуже шкода себе, і по щоках покотились сльози. Лишалося зробити один, малесенький рух вказівним пальцем…

 Раптом майже поруч з ним заверещали гальма автомобіля. Вовчик відкрив очі, й не повірив їм. За кілька метрів від нього стояв старенький VW, з якого вистрибували вже знайомий молодий повстанець та Галочка. В руках у чоловіка був найсправжнісінький РПГ-7. Чоловік став на коліно, поклав гранатомет на плече... Фр-р-уу... Із установки вилетів набій та вдарив точнісінько в “тарілку”. Від цього вона відлетіла на кілька метрів та трошки завалилася на бік.

- Вставай! Мерщій в машину !- Не своїм голосом закричала Галочка.

Приголомшений Вовчик продовжував лежати ні живий ні мертвий. Дівчина підбігла до нього, схопила за плечі, й почала трусити.

Ну давай, давай!

Вовчик підвівся на карачки, і таким макаром, на чотирьох, підповз до машини. Встати і залізти у салон сил не було, й Галочка, проявивши неабияку фізичну силу заштовхала хлопця усередину, безпардонно пхаючи Вову просто під дупу.

Тим часом “тарілка” оговтавшись від першого пострілу, вирівнялася і рушила до машини. Стрілець вилаявся й стрибнув у салон мікроавтобусу, де вже чекали Вовчик та Галочка. Другий чоловік, той що молодший, сидів за кермом. Працювала магнітола, з динаміків на усю машину гучно лунала якась швидка й важка музика.

Ну що, поїхали! - крикнув водій. Знову заверещали колеса і “VW” рушив з місця, проїхавши просто під тарілкою. В цей момент салон автомобіля заповнило світло, як в Білій Кімнаті, де бував Вовчик працюючи в Конторі. Стало боляче очам. Музика обірвалася.
От лайно...- не зменшуючи швидкості, молодий водій однією рукою виключив і включив програвач. Різки звуки гітар знов наповнили салон авто. Замість барабанів у тій групі, здається, довбали залізо кувалдою, і до того ж з якоюсь нелюдською силою і швидкістю. Несамовито високим й хрипким голосом кричав вокаліст, якщо ці звуки можна було ідентифікувати як вокал. Вовчик скривився. Він ніколи не любив “металу” та взагалі патлатих.

Петре - перекрикуючи музику прокричала до старшого чоловіка Галочка - Ті гади досі в нас “на хвості”! Зніми їх!

Як я тобі їх зніму...- озвався Петро, але взяв знову до рук свою зброю. – Давай термобаричний!

Галочка допомогла стрільцю зарядити гранатомет і чоловік переліз у “корму” машини, де з усієї сили копнув ногою задні двері. Ті відчинилися, і Вовчик побачив, що клята тарілка переслідує їх на невеличкій висоті. Старший чоловік прицілився і вдруге  вистрілив з РПГ. Салон машини одразу  заполонило їдким димом. Але саме цей постріл був найвдалішим. “Тарілка” різко втратила висоту і гепнулась на дорогу, піднявши розсипом іскри й такий гуркіт, що навіть ненадовго затьмарив звуки музики.

Отак! Ти бачив! - закричав Петро. - Маєте!

Йуху!- “по-ковбойськи” скрикнув молодий - Оце так постріл! Ну ти, старий, даєш!

Чекайте радіти! І зроби ти нарешті тихіше! - закричала просто на вухо молодому чоловікові Галочка. Той неохоче підкорився. Тепер розмовляти стало можливо не перекрикуючи те верещання. - Треба терміново вийняти з нього маяк, бо нас все одного перехоплять на раз-два!

Вовчик  зі сказаного зрозумів лише те, що розмова про нього.

Без тебе не здогадалися б. В тебе є мобільний? - запитав Вовчика Петро. Вовчик мовчки простягнув чоловіку конторівську мобілку. Петро прийняв її, вільною рукою відкрив віконечко і викинув дорогу річ “за борт”.
Е-е! - зарепетував Вовчик, але одразу замкнув рота, коли побачив що Петро дістав з дорожньої сумки  величезні, жахливого виду плоскогубці .. З цим страхітливим знаряддям він сів поруч з Вовчиком, а Галочка тим часом полізла назад й закрила дверцята, що з металевим лязкотом билися весь цей час по кузові автомобіля.

Петро обхопив сильною рукою Вовчикові шию і запитав чи той готовий.

До чого? - стиснутим горлом промовив Володимир.
У тебе в тілі жучок-маячок. Розумієш про що я? Молодець.  Вийняти його неможливо, а от розтрощити можна. Буде трохи боляче. - промовив Петро із посмішкою садиста. - Не ворушись.

Колись Вовчик дивився фантастичний фільм за участю Шварценегера. Там  його герой також в тілі мав якусь залізяку, що вказувала його місце знаходження. Як зрозумів Вовчик, щось таке зараз було і в нього. Володя згадав як Арнольд діставав “жучка” з носу, глянув на плоскогубці, й поблід як смерть. Петро однак, пожалів його ніс, схопивши страшним інструментом Вовчика за вухо.

- А-а-а-а-а! ...- закричав той, і далі у довільному порядку почав перераховувати різні матюки. Десь у власному вусі Вовчик виразно почув відразливий хряскіт, і в його голові щось вибухнуло.
 Коли Вовчик повернувся до тями, Петро подивився на нього як на рідного сина й сказав:

- А ти боявся.. Р-раз - і все.

Щось тепле лилося з розірваної мочки вуха Вовчикові за комір. Все ще здригаючись від несамовитого болю Володя помацав свій бідолашний орган чуття. Той наче був на місці, але з нього рясно сочилася кров. Вовчик застогнав.

От садюга.. - промовила зі співчуттям Галочка - не міг якось делікатніше...
Не міг! - озвався садюга – Петро - Бо цей гад за кермом думає що він дрова везе..

Водій зареготав. Машина й дійсно весь час підстрибувала, її кидало з боку у бік. Глянувши у вікно Вовчик побачив що їдуть вони вже через ліс, по  ущент розбитому шляху. Залишалося тільки здивуватись, як Петро не відірвав йому вухо повністю.

Тобі дуже боляче? - поцікавилася Галочка у постраждалого.
Та ні.. - мужньо озвався Вовчик, й скривився від болю.
Дай допоможу - дівчина дістала з однієї з багатьох кишень на своєму одязі аерозольний балончик, та почала обприскувати Вовчикове розірване вухо. Болісні відчуття зникли, натомість хлопцеві майже одразу звело від холоду половину обличчя. Галочка явно перегнула із тим лікуванням.

Ти йому краще випити дай - сказав Петро - он хлопця як перетрусило. Не кожен день таке трапляється, еге ж?

У автомашині знайшлася пляшка дешевого й до того ж поганого коньяку. Хоча Вовчик останнім часом звик до дорогих напоїв, схопив пляшку й одразу приклався до неї, зробивши кілька великих ковтків. Його руки все ще трусилися, тай машину раз по разі підкидувало. Багатенько смердючого напою пролилося Володимирові на обличчя й груди. Двічи по зубах боляче вдарилася шийка пляшки. Але незважаючи ні на що коньяк дійсно був дійсно у тему.

Но-но, присмоктався...- Петро відібрав у Вовчика пляшку. - Мені теж належить випити свої сто грам за збитий, хе-хе.

Петро закинув голову і одним ковтком допив все що залишилося у пляшці, грамів триста, навіть не скривившись. Одразу було видно що пив він так само добряче як і збивав літаючі тарілки.

- Хоч мені б залишив, жлобяра.. - кинув через плече водій

Тобі, Юрко неможна, ти за кермом - розреготався Петро - Зачекай, на місце приїдемо, влаштуємо невеличкий фестиваль. Все-таки такого “кабана” завалили!

Пане Петре.. А то що було? НЛО?- ввічливо запитав Вовчик.
Хррр...  НЛО! Скаже ж таке.. Чорта з два ми такою пукалкою інопланетянина завалили. Тут ракет шість треба, та ще й в пузо йому стріляти. А з пуза бач яке світло йде ..- старшого чоловіка розвезло від коньяку - То наші були.. Люди.. Тарілка правда їхня - Петро тицьнув пальцем в небо - ті тварюки іноді підкидають своїм дуполизам з Контори всілякі штучки. Але чи то з урізаними можливостями, чи то застарілі моделі... Оте що ми завалили - його й радаром зловити можна, й зброї справжньої на ньому нема, тільки паралізатори усілякі. Справжня тарілка по нам би як жахнула .. М-м. Тільки мокре місце й залишилося б. Скільки хлопців загинуло, доки ми доперли хто є хто. - Петро був дійсно вже напідпитку. Навіть схлипув.

Вовчику - подала голос Галочка - Нам треба поговорити. Серйозно. Як ти розумієш, сам Господь надав тобі останній шанс. Насправді ми й не думали тебе рятувати. Ми радаром заціпили поодиноку тарілку на низький висоті, і не могли не скористатися можливістю її збити. Така вже наша робота. А тут ти... Здається ти побив горщики зі своїми друзями в Конторі? Розповідай що сталося.

І Вовчик – робити ж бо нічого - почав розповідати про свої нещодавні пригоди, опустивши факт зазіхання на свою честь зі сторони Вусатого. Натомість, він нагнав чортів про те, як його схопили за серце прояви сумління, як він, бідолашний, зрозумів що мусить допомогти людству, й таке інше, й в такому стилі. Що саме цікаве, говорив він досить впевнено, а у деякі моменти він навіть сам почав вірити своїм словам.
Отже, він говорив, його супутники слухали дуже уважно, а коли він розповів як хряснув майора пляшкою по голові, Юра-водій навіть скрикнув “Так, чувак! Оце по нашому!”. Захмелілий Петро схвально качав головою й щось бурмотів. Тільки Галочка, здається не до кінця вірила Вовчикові, та тільки іронічно посміхалася. Втім вона нічого не сказала проти.  Після того шаленого бігу по полю від тарілки, стрілянини та чудесного порятунку, коньяк трохи розморив Вовчика. Машина мчала через ліс, Вовчик розповідав про свою втечу, а сам собі думав, що все закінчилося на даному етапі досить не погано. Принаймні він був живий, здоровий (не враховуючи роздертого вуха), а глянувши на Галочку йому зробилося ще краще. Раптом він згадав, що якби він не повівся на красиві ніжки, то все було б інакше. Але все-таки дівка була хоч куди. Краля зловила його погляд на собі, посміхнулася.

Ну що ж, панове, я гадаю що тепер в нашому підрозділі Руху Опору нарешті з’явився екстрасенс – контактер! Вітаю! - урочисто промовила вона. Й звичним тоном додала - Все одно тобі, Вовчику, подітись вже нікуди.

Частина друга: Повстанці

По лісі гнали досить довго, кілька годин, Вовчик навіть примудрився заснути, а коли прокинувся, з’ясувалось, що машина виїхала на більш-менш пристойну дорогу. Тут Юра-водій вже не гнав, як божевільний. Був ранок.

Куди ми їдемо?- запитав Вовчик.
Зараз побачиш. Недовго залишилось.. Хвилин сорок..

І справді, невдовзі Volkswagen із Повстанцями звернув з дороги і опинився у невеличкому селищі, що вже потроху прокидалося для своїх буденних справ. Проїхав замурзаний дядько на велосипеді, хлопчик років десяти кудись гнав пасти корови. Автомобілів у селі було мало, дороги вщент розбиті, але скрізь було чистенько, кожна садиба мала своє хазяйство, просто з-під колес мікроавтобуса встигали вилітати різноманітні свійські птахи. Volkswagen  під’їхав до зелених воріт й такого ж самого кольору  паркану. За ним виднілася маленька невиразна  хатиночка. Зайшлася гавканням собака.

О, Чорт зустрічає !- посміхнувся Петро.- Я ворота відкрию, зачекайте.

Опинившись на подвір’ї Вовчик побачив кумедного кудлатого песика, й справді схожого на чортеня. Песик забігав між Галочкою, Петром й Юрою шалено виляючи хвостом.

Скучив, скучив, Чортяка...- Юра схопив собаку за вухо - Ну що всі стали? Закриваємо ворота, тай пішли до хати. Петро нам обіцяв сьогодні фестиваль.. Одразу ж введемо Вовчика у курс справи. Тут, як кажуть без пляшки не розберешся.

У хаті було прохолодно й аскетично порожньо. Старенький телевізор, старенькі ліжка, холодильник, стіл, стільці, ікона у “червоному кутку”. З мікроавтобусу Повстанці забрали вже знайомий Вовчикові РГД, два ноутбуки, портативні системи GPS, та ще якісь невідомі прибори комунікаційного призначення. Розклали все на ліжках та на підлозі. Цей хай-тек на фоні внутрішнього облаштування домівки виглядав принаймні дивно.
Галочка та чоловіки поскидали з себе верхній одяг і Вовчик побачив що всі вони озброєні.

   -  А ти маєш зброю ?- запитав у Вовчика Юрко.
   -  Угу ..- Вовчик показав пістолети.
-  Добре - гмукнув Петро - А то в нас напряжонка.

“Нічого собі “напряжонка””- дивлячись на гранатомет подумав Вовчик – “Напевно в них тут у підвалі цілий арсенал”.

Ну що ж , пані та панове. Гадаю ми маємо цілком слушний привід сьогодні трошки відсвяткувати. Як каже Юрась - пофестивалити.. - Петро пішов до холодильника - Ну, чим багаті...

„Фестиваль”.. Вовчик скептично оглядав напої й їдло що поступово з’являлись на столі. Він-бо останнім часом звик їсти-пити в ресторанах, а тут.. Давно забутий асортимент.

В активі Повстанці мали дві пляшки самогонки, шматок ковбаси, сала, банку солоних огірків та чималу хлібину. З інших напоїв було дешеве пиво. Вовчик глянув на Галочку. Але її, схоже, самогон не злякав. Навпаки, вона весело повідомила що стаканів у них тільки два, тож треба швиденько випити літр пива, й зробити з пляшки „тару”. Більш того, саме Галочка подала всім приклад, й випила одразу з пляшки щонайменше на чотири пальці дешевого пійла. «Тепле..» – поскаржилась вона. Вовчик не вірив своїм очам. Він взяв пляшку, хильнув, передав далі... Пиво пішло колом. На Юркові воно закінчилося, той взяв ніж, та впевненими рухами відрізав спочатку нижню частину пластикової баклажки, потім верхню. Верхню частинку він закрутив пробкою, утворилося щось схоже на два стакани.

Прошу до столу !- запросив Петро. Фестиваль почався. Випили по першій, закусили.

Ну що, Вовчику, до справи - Галочка дохрумтіла огірок - Які в тебе до нас запитання, бо якщо чесно, ми навіть не знаємо з чого почати..
Починати давайте з самого початку. Що взагалі за Рух Опору? Що це за чужепланетянці, що їм треба? І що вам нада від мене?
Ну, почну з останнього питання. Нада нам те саме що й Конторі. Наші спостерігачі будуть сповіщати про Візити, а ти малюватимеш свої нулі та одиниці.
Що, тут, в цій хаті ?- здивувався Вовчик.
Та ні.. Сьогодні ми дочекаємось ще двох, та рушимо на Базу. Але й тут бувати доведеться... може ще по одній?

Вовчик погодився. Самогонка хоч і була самогонкою, але йшла добре. Людина, що її готувала зналася на своїй справі. В напої сто процентів були присутні духмяні трави. Закусивши сальцем, Вовчик подумав, що проста їжа все-таки дуже смачна. Тим часом у розмову включився Петро:

Про чужинців, тут все не зовсім ясно. Точно нам відомо лише те, що на Землі вони дуже давно. Десять тисяч років - це точно. І спочатку з людьми поводили себе чемно. Спостерігали за нами... чи що. А потім щось змінилося. Після другої Світової Війни вони прибрали до своїх лап владу майже в усіх країнах світу. Хіба що крім якогось Гондурасу чи Зімбабве.
І що в нас також ?- здивувався Вовчик.
А ти що думав? Звичайно! Ні, раніш вони, ясна річ, тримали Кремль, а тепер... Ну ти зрозумів.. Так от,  Землею володарюють вони зараз майже повністю. Звичайно різні там президенти, королі, мери міст - то все люди, хоча тут я до кінця не певен, хе-хе.. Але всіх правителів контролюють саме чужопланетяни. Слухайте, може  давайте по третій, і покуримо?


Всі погодились. Розмову продовжили вже надворі під сигарети.

Так от, я продовжую... Контролюють вони значить Землю, падлюки, час від часу крадуть людей, а допомагає їм в цьому та клята Контора. І такі Контори існують по всьому світі. Але й Рух Опору також всесвітній! Люди не здаються! Слава повстанцям! – усі хильнули пива за Рух Опору - Так от... Я що кажу... Значить, крадуть, падлюки людей - раз! Контролюють владу - два! І готують, а це я тобі кажу точно, готують тотальну інвазію, а паралельно, слухайбля, всіх нас знищать до бісової мами, отак! - Петро показав руками саме як чужопланетяни будуть нищити людей.

А чому ж наші правителі до такого допустили - спитав Вовчик і відчув себе трохи  напідпитку. Смага була забориста, а ще й під пиво...
А тому що вони, падарюки кляті, тільки влади хочуть, грошей, а після них - хоч трава не рости, от чого! - на підвищених тонах сказав Юра, і всі на нього зашикали. Тим часом повстанці докурили, і знов пішли до хати, за стіл.

Картина була проста мов п’ять копійок. Чужинцям, як довідалися люди з Опору, украй треба було заволодіти нашою планетою. А от людство стало років шістдесят тому непотрібним. Чи то вони в нашому обличчі побачили конкурентів, чи  визначили нас як дуже агресивних істот, що можуть нести загрозу. Отже, взялися чужоплянетяни людей потроху знищувати. Втім, це “потроху” для них. Через різне сприйняття плину часу для людей такий процес може здатися довгим, розтягнутим упродовж сторіч. Але відомо точно - людство приречене .

Як це все буде проходити - поки що ніхто не знає, є різні версії - від штучного метеоритного удару до техногенної катастрофи. „Вже зараз вони підкидають різні болячки” – сказала Галочка.
 До того ж, через владу різних країн Чужиньці пильно контролюють щоб людство якнайменше виходило у космос. Тому й підкидають приземленні технології на кшталт комп’ютерної техніки та нанотехнологій. Щоб люди голови вгору не задирали.

Ти уяви - розповідав п’яний Петро -  якби освоєння космосу проходило із такими ж самими темпами як років сорок тому, то ми б давно на Марсі вже були! Чи на Венері! А так – дзуськи . Це все штучно гальмується. Нам не дають виходити у космос. Марсіанська програма - в дупі . Венеріанська - ще глибше. Навіть місячна! А чому? Бо в них крізь бази! І бачити нам їх неможна. А коли ми щось й запускаємо, як той Mars Observer у восьмидесяті, то він по дорозі ламається, перестає передавати інформацію. Розумієш, а?
Угу.. Ні, зачекай! А як же той.. Нещодавно літали  ці, як їх там зонди на Марс, воду знайшли? Літали ж?

Співрозмовники розреготались.

- Вір їм більше! Американці оно теж на Місяць літали, хе-хе... То все театр, неправда.. Комп’ютерна графіка! Ти зауваж, взагалі, як через ЗМІ насаджуються різні, іноді протилежні думки що до прибульців! Наприклад через фантастичне кіно - що вони злі, і взагалі, сучі покидьки.. Але ти все одно це одразу сприймаєш як щось нереальне...  ну фантастика одним словом. А з іншого боку глянь на рекламу товарів для дітей - тут тобі добрі “марсіанчики”, зелененькі гуманоїди там різні, що смачненькі йогурти діткам пропонують, допомагають  швидше рости… Позитивний образ складається вже з малечку! І при цьому, наприклад, лише у США влада викидає мільйони доларів на рік щоб спростовувати інформацію щодо НЛО. Та й у нас спробуй десь розповісти щось… Одразу назвуть божевільним. Ну і звісно засвітишся - а Контора тут як тут. Що буває далі - здогадайся сам, знаєш їх методи. А у суспільстві  насаджується думка про те що жодних прибульців нема, і все це казочки для дітей, або страшилки для дорослих. А тим часом вони масово викрадають людей по всьому світові й готують нам капут.

Помовчали. Першим подав голос Вовчик.

Цікаво, а людей-то вони навіщо крадуть?
Я так думаю як домашніх тварин, чи щось таке.. Схопили, провели досліди, подивились чи є якісь болячки. Підходиш - забирають з собою, ні – гуляй, Вася. Ми теж заводимо для себе різних там собачок, чи робимо зоопарки.. Але це моя власна думка - Петро розлив ще по одній - Ну за людство!

Випили за людство.

З приводу викрадень.. - Галочка взяла у руки пляшку пива - Одне із завдань нашого підрозділу - відбивати людей у чужинців. Насправді,  найчастіше прибульці не викрадають одинаків, а забирають людей цілими групами.  Ти напевно знаєш, що по колишньому СРСР від чотирьох до шести тисяч людей на рік викрадають прибульці. В Конторі мабуть казали. Так от, саме Контора спочатку викрадає майже всіх цих бідолах, точніше один з підрозділів. По всьому світу в них є свої таємні тюрми, вони називають їх Інтернатами. У Інтернатах формуються групи, а прибульці вже забирають їх із заздалегідь призначеного місця. Одинаків чужопланетяни викрадають частіше так, для розваги, щось типу полювання... Оті нулі та одиниці, що записують Контактери – це вимоги прибульців. Скільки людей їм потрібно, якої статі та віку, де й коли їх  забиратимуть. Я знаю що кажу. Я в Конторі саме в такому підрозділі працювала. Знаєш скільки лише при мені людей забрали? Більше п’ятисот! Жінок, дітей.. А ми майже нічого не могли вдіяти...

Сказавши це Галочка стала смурною, мовчки налила сама собі самогону, випила. Всі також мовчали. Першим знову заговорив Вовчик:

От... А мене як  викрали колись - разом із групою, чи так, вполювали?
Вполювали. Прибульці відпускають лише одинаків. До того ж ти контактер, а значить потрібен їм тут, на Землі  - труснувши головою впевнено сказав Петро - Я так вважаю, що їхні полювання на одинаків проводяться саме з метою мати екстрасенсів-контактерів.
Ви казали що відбиваєте людей у прибульців, а як саме? Хіба це можливо?
Ну іноді вдається - Петро посміхнувся. - Якщо пощастить дізнатися час і місце масового викрадення, туди виїжджає бойова група, намагаючись випередити тарілку. Тільки Контора підвозить автомашинами групу бранців - ми влаштовуємо невеличку бійку із застосуванням різноманітної вогнепальної зброї. У такому разі є шанс урятувати когось із людей. Це важко, бо вони перебувають у напіввідключеному стані. До того ж бідолахам може перепасти й від наших рук. Ще й тарілка на підході. Точніше на підльоті… Якщо операція проходить успішно, то живих на руках відносимо у машину, й швиденько накиваємо п’ятами.
Тю. І що ж, ніхто ніколи не бачив ці ваші битви? Не було жодного свідка? Хіба так може бути? - Вовчик на якусь мить перестав вірити. Чужопланетяни, Контори... Маячня…
Не може - погодився Петро - . Але. По-перше, якщо свідки й бувають, то їм все одно не повірить. А якщо свідок буде впертим - його ліквідують. Це було, значить, по-перше. По-друге –  місця викрадень завжди знаходяться далеко від міст і сіл. У нашій країні прибульці дуже полюбляють тридцятикілометрову Зону відчуження. Ми навіть думаємо, що катастрофа 1986 року була штучно зроблена щоб мати такий зручний полігон. Всі Інтернати, доречі, знаходяться там. Як то кажуть – все під рукою...- Петро перестав говорити прислухаючись до звуків що доносились знад двору - Та-ак, здається у нас гості.. У ворота хтось стукає, чуєте?

.Петро та Юра витягли зброю, зняли пістолети із запобіжників. Вовчик подумав й вчинив така саме. У ворота продовжували гупати.

Напевно наші...
Зараз подивимось. - Галочка включила “антикварний” телевізор. Агрегат, що здавався простим совдепівським брухтом, виявився монітором, що показував все що діялось навколо будинку. “Ну нічого собі!” - подумав Вовчик дивлячись на зображення, поділене на чотири частини - “Ця халупа обладнана камерами спостереження!”. Один з “квадратиків” показував те, що відбувалося за воротами. Там стояли двоє. Точніше, стояв один, небритий хлопчина, й методично бив ногою у металеві ворота. Його супутник  сидів за кермом мотоцикла, чи то “Яви”, чи то “Іжа” і курив, плюючи на землю.
О! Хлопці приїхали!- сказала Галочка. Всі із полегшенням зітхнули.
Ну що, пішли зустрічати дорогих гостей? - мовив Петро, і першим рушив на вулицю.

***

З новоприбулими віталися як з рідними. Довго тисли один одному руки, обнімалися, небритого Галочка навіть чмокнула. Це Вовчик відмітив так, про себе. Поки заганяли мотоцикл у двір, поки закривали ворота Вовчик був представлений гостям. Небритого звали Чао, а високого хлопця - Семен. Вони були з Бойової Групи. Хлопці приперли з собою кілька дволітрових пластикових пляшок пива, які під схвальні вигуки Юрка одразу поставили на стіл. Від самогону Семен відмовився, на відміну від Чао, який одразу зажадав штрафну. Чао голосно розмовляв, за декілька хвилин перебування у хаті встиг пожартувати. Але було помітно, що обидва хлопці стурбовані. Найсильніше це стало видно по поведінці Семена. Він мовчав, і здавався напруженим мов струна. А холерична веселість Чао скоріше була захисною реакцією на поки невідому решті присутніх подію. Всі сіли за стіл, випили за зустріч-знайомство.

Ну розповідайте... – Петро вирішив, що курити не обов’язково треба на вулиці, задимив цигаркою.
Що розповідати... – Семен потупив очі в стіл, і замість нього заговорив Чао:
Так, чуваки, розворушили ви вчора те кубло змій, розворушили. Спочатку один гаврик голову Вусатому розбив, а потім ви ще й тарілку завалити примудрилися. А та тарілка, доречи у них найкраща була. Розтрощили ви її вщент, відновленню не підлягає. На тому місті де вона впала – отаке-е-енна дірка в асфальті, сам бачив... Нічого сказати, добре ви їм наваляли. Я б за це випив би!
Зачекай ти пити - Семен відібрав пляшку у Чао - ти про найголовніше кажи!
Так. Вибач. Я просто нервуюсь. Нерви! Мені полікувати треба... Так от, Контора вас загубила, ну й зрозуміло, що всі там злі як чорти ходять. Особливо Вусатий. І щоб якось відігратися уночі вони все місто перетрусили. І не знаю яким чином...
Яким, бля, чином ?- закричав спокійний на вигляд Семен - Чином яким?? Заклали нас! “Кріт” у нас з’явився !
Тихо-тихо, Семенчику, не кричи... Чао, продовжуй.
Я не знаю яким чином, але вони надибали нашу Північну - Чао відвів очі.
Що??? Що ти сказав ?
Надибали нашу Північну схованку. Влаштували там бійню. Є жертви.
Жертви? Хто?- тремтячим голосом запитав Петро. Всі інші мовчали.
Щука. А ще Малий. Вибач Петро. Всіх інших забрали. Нема більше нашої третьої боївки .

Петро підвівся, й нетвердим кроком рушив на вулицю. За нам кинувся Юрко.

Як з’ясувалось Малий був Петрові  за сина, хлопцеві не виповнилося й дев’ятнадцяти. Вісім років тому він був єдиним хто залишився з бранців живим після однієї з операцій звільнення. В той день загинули його батьки, тож Петро взяв одинадцятирічного хлопчину на виховання. У Русі Опору він був як той син полка. Вже з п’ятнадцяти років Малий за власною ініціативою став членом Третьої Бойової Групи. І хоча він виріс високим і дужим, всі продовжували називати його Малим. А сьогодні він загинув. Він, та ще весела  жіночка на призвісько Щука. Ще трьох хлопців забрали із собою Конторівці, а це навіть гірше ніж загибель. Спочатку це нелюдські тортури і лише потім болісна смерть. Можна сказати, що Малому й Щуці ще пощастило. Контора напала на Південну зненацька. На варті в той час були Щука та Малий, ось їх і вбили. Решту взяли живцем...

З вулиці повернувся Петро з Юрою. У першого очі були мокрі від сліз.
 
Вибач, Петре - повторив Чао - Вибач...На війні як на війні.
Словами біді не зарадиш. Все.. Все, годі. - Петро махнув рукою -  Ми усі ризикуємо, кожен з нас. Те саме може статися з будь-ким. Хороші були хлопці. І Щука гарна дівчина була. Загиблих пом’янути зараз треба, а не вбиватися. За полонених помолитися, щоб Господь полегшив їх страждання. А потім будемо вирішувати, що робити далі. Здається скоро буде дуже спекотно .

Пом’янули загиблих. Далі вирішили більше не пити, та їхати на світанку до регіональної Бази, отримувати подальші інструкції. До “Volkswagen” заздалегідь позносили все причандалля що знайшлося у підвалі будинку.

Машину змінити треба... – пробурчав Юра закриваючи дверцята авто, коли весь арсенал був вже в салоні. - Я думаю що нашу таратайку вже завтра шукатимуть по всій країні.
Щоб ти й не сумнівався. Вже шукають - підтвердив  Чао - Перефарбувати треба...
Угу.. Чим? Лайном собачим? Де ти зараз фарбу візьмеш? Та й до ранку не висохне вона.

Підійшов Петро.

Ні, дійсно. Через цю чортопхайку нас одразу заметуть. Доведеться десь іншу машину шукати. Тут в селі в одного діда непоганий “бобик” є. Може спробувати махнутись? Думаю якщо йому ще грошей згори дати - сто процентів погодиться. В кого гроші є?

Більш-менш пристойні гроші знайшлись тільки у Вовчика. У цьому він неохоче зізнався.

Та не жмись ти... Тут в селі живих грошей мало хто бачить. Дід триста баксів побачить - не тільки машину, а все що має віддасть, та ще й “дякую” скаже. Все, давайте, виносьте з машини речі, і я поїхав. Думаю домовлюсь.

Знову почали тягати зброю та техніку, але вже з машини.

Раніше не можна було додуматись...- буркотів собі під ніс Чао, витягуючи на світ Божий свій РПГ.
Не жалійся.

Дійсно, за один раз готівкою в селі таких великих грошей рідко хто бачив.Дід з радістю проміняв свого УАЗика на старенький, але Volkswagen. Ще за п’ятдесят доларів заступник голови сільради повиписував сумнівні довіреності, роздрукувавши їх на старенькому принтері, й ляпнувши по аркушах мокрою печаткою. Не пройшло двох годин, а повстанці знов буркотіли щось непристойне кожен собі під ніс, бо процедура перенесення зброї та техніки повторилася втрете за добу. Але з такою машиною було легше дістатися Бази. До того ж Семен вирішив, що поїде мотоциклом попереду, та буде перевіряти всі КПП на присутність конторівців. “Я їх за кілометр відчуваю” - повідомив він.

Вечоріло. Хоча вирішили вже в цей день не пити, але знову почали. Напруження вдавалося взнаки. Тож якось непомітно всі сіли за стіл. Згадували славні бої з Конторою та Чужинцями, згадували загиблих товаришів. Юрко примудрився напитися в хлам. Як саме це в нього вийшло ніхто не помітив. Його взяли під руки, й поклали спати на одне з ліжок.

Ну я ж казала, не треба сьогодні більш пити! - печально сказала Галочка,  дивлячись на Юрка, що одразу захропів на всю хату.
Слухайте, я теж щось стомився. - сказав Семен - Напевно треба й мені вже на бокову.
Зараз всі ляжемо - відповів Петро - тільки от розподілимо хто коли чергувати буде. Той п’яниця - він вказав на Юрка - хай вже спить, йому за кермо завтра. Ну й Галочка, я думаю, також може спати спокійно, ніхто не проти? От і добре.

Вирішили що першим дві  години чергуватиме Чао. Потім Вовчик, потім Петро, за ним Семен. Всі погодились, Петро й Семен пішли спати, а Вовчик вирішив що на дві години сенсу лягати нема, тож залишився за столом. Взагалі, хоча він і спав за осатаню добу дуже мало, лягати не хотів. Він непоспіхом курив, пив пиво, час від часу поглядаючи на сплячу Галочку. Вона була дуже красива... Зараз ніщо не заважало Вовчикові як слід роздивитися кожну її родимку, кожну зморщечку. Незважаючи на походні умови дівчина виглядала шикарно. Шовковисте темно-русе волосся, ідеальні дуги чорних бров, аристократичній, витончений профіль.. Трошки відкритий акуратний ротик, рівненькі білі зубки між повними життя, червоними устами. Він згадав, що не так вже й давно він цілував ці губи, танцював з цією красунею, пив шампанське. Та ні… не може бути… це було в якомусь іншому житті, або навіть не з ним… Все це було неправдою, а найбільшою брехнею були їх стосунки. Хоча ні, Вовчик дійсно був закоханим у Галочку, а та, виявляється, лише виконувала наказ. Повстанцям украй був потрібен екстрасенс-контактер... Нічого більше. До біса.
Вовчикові думки переключилися на батьків. Що з ними станеться ? Якщо Вусатий вирішить помститися їм за сина? У жорстокості Контори Вовчик  не сумнівався. Чи може Вусатий просто зателефонує, скаже матері, що син її десь загинув.. Чи пропав без вісті... Бідолашна мама. Бідолашний тато.

З такими невеселими думками й літровою пляшкою пива Вовчик дочекався черги пильнувати спокій своїх нових товаришів.

“Браття по зброї, чорт... Ну це ж треба було так вляпатись?! Торба...”- подумав він тихо прикриваючи за собою двері.  Жовтуватим світлом двір заливала лампочка, навколо неї крутилася комашня . Поруч спало невідоме Вовчикові село. Його назву він так і забув запитати.

Вночі село нічим не відрізнялось від будь-якого іншого села країни.  Ліхтарі на вулицях були практично відсутні, тільки подекуди світились віконця хатинок. Ліниво перегукувались своєю собачою мовою ціпні пси, не був виключенням і кудлатий хазяйський песик на ім’я Чорт. Звідкись приємно несло димом.  Хоч вдень було тепло, вночі температура впала. Не дивно. Вже невдовзі повинна була прийти осінь, її присутність відчувалась у повітрі. Передбачливий Чао перед тим як йти спати, про всяк випадок залишив Вовчикові армійський бушлат.

Бери, щось прохолодно..
Дякую, на добраніч.
Чао.

“Ось чому в нього такепогоняло”- посміхнувся Вовчик, та присів на невеличку лаву у дворі. Скамієчка була невеличка, та ще й не зручна. Вовчик трошки посидів, встав, пройшовся декілька разів взад-вперед. Знову сів. Ще трошки походив. Подивився на годинник. Кляті хвилини, немов знущаючись, повзли надто довго. З початку чергування їх пройшло трохи більше п’ятнадцяти.

Навкруги все було спокійно, тільки один раз Вовчик стрепенувся від чиїхось голосів, але то вештались вулицею місцеві п’янички. Не спалося сердешним, співали. Повертались звідкілясь, чи то навпаки, йшли продовжувати. “Народне свято Синя Субота”- подумав Вовчик. І дійсно, у нічній тиші було чути, як ще десь співають нетверезими голосами. Пісня - душа народу.

Вовчик поправив на собі бушлат, знову присів на скамієчку, намагаючись вмоститись якомога зручніше. Алкоголь, втома теплий одяг та свіже повітря... Вовчик сам не помітив як задрімав, а підхопився лише коли почув як скрипнули вхідні двері. На порозі стояла Галочка.

Не заснув?- Галочка підкурила сигарету.
Ти наче не курила. – не відповів на питання Вовчик
Не спиться, ось і курю.
А...

Галочка постояла біля дверей. Потім підійшла ближче.

Можна я сяду біля тебе?
Нема проблем. - Вовчик посунувся.

Дівчина помовчала з десяток секунд і зітхнувши почала:

Чуєш.. Я себе не дуже добре почуваю..
Я теж.. Горілку з пивом все ж намішали..
Я не про це кажу! - насупилась Галочка - А про те, що мені шкода, бо я так з тобою вчинила. Ну, я маю на увазі, надурила тебе, все таке..
Та годі вже...
Я чесно.. Зрозумій, інакше ми не могли вдіяти..
А що тут не розуміти. Я все розумію. Чесно. Як сталося - так сталося.
Ти що, фаталіст?
Сама така...

Дівчина не одразу  знайшла що сказати далі. З хвилину вони сиділи мовчки.

Тобі все це напевно здається божевіллям...- знову перша заговорила Галочка.
Що саме?
Всі ці НЛО, повстанці,  “Зоряні Війни” одним словом. Я сама коли дізналася спочатку не повірила. Не вистачало тільки Дарта Вейдара, джедаїв.
Мені більше нагадало “Х-files”. Чи “Victory”...
...чи “що”? – не зрозуміла Галочка.
Ну був серіал такий... Інопланетяни хотіли Землю захопити. А люди боролись.
Гм.. От бачиш, як раз про це сьогодні говорили. Кіно зняли - і все, люди не вірять у можливість інопланетного загарбання... Фантастика.

Можливо й далі Вовчик з Галочкою говорили б про різні цікаві речі. Але так склалося з  здавна, що навіть цілком приємні та адекватні люди іноді ведуть себе, як повні ідіоти. Майже завжди велику роль у цьому відіграє алкоголь...

Оп-па! Ти диви хто тут!!! - у дверях, помітно хитаючись стояв п’яний Юрко - Фізкультпривіт, майн лібен ... А я тут поссять вийшов…
О Господи... – Галочка опустила голову. - Нажерся один...

Тим часом Юрко повільною ходою наблизився до скамієчки .

А я думаю, де вона...Хвилююсь...Прокинувся - а її нема!  А вона... Я так і знав, що ти з ним знюхалась! Давно відчував! У-у... – Юра показав Вовчикові кулак.
Юра.. Перестань. Ти себе зі сторони взагалі бучиш? Чуєш що ти верзеш?

Напевно Юра не чув, бо продовжив монолог у тому самому напрямку. На цей раз його вирішив заспокоїти Вовчик. І хоча він це зробив досить ввічливо, очі Юрка округлилися, і він голосно запитав:

Що??? Це моя дівчина! Як хочу, так і розмовляю!
Юра - прошепотіла Галочка - Я не твоя дівчина.

Юра не почув. Він вперився п’яним поглядом у Вовчика.

А!!! Я зрозумів... То ти може захотів від мене у рило?? Ану вставай! Зараз я тебе як прорублю!..

Вовчик і не хотів вставати, але Юра почав штовхатися, а потім не сильно, але відчутно бити Вовчика кулаками по плечах.  Коли ударив вчетверте, Вовчик не стерпів, й підвівся. Спочатку йому здалося, що впоратись з п’яним Юрком буде легко. Почалася класична нетвереза стусанина, з матюками і дівочими зойками у виконанні глядача.

Несподівано Юра виявився серйозним супротивником. Він хоч і був напідпитку, діяв  вправно, кілька разів боляче дістав Вовчика. Той захотів завалити супротивника на землю, але марно, тільки знов відкрився і отримав по носі. Одразу  пішла кров. Юрко під час бійки протверезішав. Виявилось, він також вмів махати ногами, бо вирішив продемонструвати це вміння Вовчикові. Ось це було помилкою. Тільки-но Юра викинув праву верхню кінцівку високо вгору, одразу ж впав. Злий, що йому розбили ніс, Вовчик кинувся на Юрка. Скориставшись вигідним положенням, Вовчик одразу завдав кілька сильних наотмаш ударів по обличчю. Він ще раз напевно вдарив би, але з дому вибігли Семен та Чао, й відтягнули Вовчика від Юри. Семен коротким ударом дав Вовчикові під сонечко, та ще й так сильно, що в того перехопило дихання. Вовчик впав на землю

Е, хлопці! Юра перший поліз! - крикнула Галочка.
А... Ну тоді звиняй, не розібралися. - промовив Семен, а Чао простягнув Вовчикові руку, допомагаючи встати на ноги. - Ми тебе не сильно?

Та ні...- прохрипів Вовчик.

Тим часом з будинку вийшов Петро.

Що сталося? Кому нема робити чого?
Та ось, Юрка напився, до Володі поліз. Побилися, як бачиш.
Йолопи. Так і знав, що не треба було пити. Знайшли час і місце. Так, всі в дім, окрім чергового. Поговоримо завтра. - скомандував Петро, і додав - А ти Вовчик, молодець, наваляв Юркові. Боєць, хе-хе..

І Вовчик знову лишився один. Пішов до рукомийки, вимив обличчя від крові. До кінця чергування залишилося сорок три хвилини.

***
Попри усі плани повстанці прокинулись пізно,  й одразу почали поспіхом збиратися. До Вовчика підійшов Юра, на обличчі якого яскраво виднілися два фофани. Один більший, другий менший.

Чувак... Ти цей... Не ображайся за вчорашнє, добре? Я бухий був..  Я й не пам’ятаю всього. Дійсно, соромно...

От чого-чого, а таких слів Вовчик від Юри не чекав.

Знаєш таке прислів’я -  якщо після п’янки зранку не соромно, то це була погана п’янка. Не парся, все гаразд.

Хлопці потиснули одне одному руки.

А добре ти мені вчора наваляв. Давно мене так не вовтузили - весело сказав Юрко.
Та ну. Як би ти був тверезий та не впав, дідька  лисого я б тебе завалив. Взагалі, нормальний пацан раз на пів року мусить по морді отримати. Щоб сильно не зазнаватися, хе-хе... Слухай, а ти що, дійсно таке слухаєш? - Вовчик тицьнув пальцем Юркові в пузо. Юрко був у чорній футболці, із зображенням двох людських облич, перемазаних в біле та чорне. В руках у тих морд були гітари. Звісно обидва були патлаті. Над головами патлатих було щось написано, але букви так чудернацьки закрутилися, що назву гурту розібрати було неможливо.

Ха, слухаю, а що? Ти теж знаєшся на такій музиці?
Нє-є, ну його на фіг - протягнув Вовчик, і обидва розсміялись. - Слухай, ти б в Галочки краще пробачення попросив, чи що...
Я до неї в першу чергу підійшов. – сказав Юрко і пішов на двір.

«Правильний пацан» - подумав Вовчик.

Тим часом збори закінчились. У “бобику” було набагато менше місця аніж у “Volks”. Ледве знайшлося місце для гранатометів та технічного спорядження.  Те як влаштуються люди було питанням другорядним. Майже одразу вирішили, що Чао все-таки поїде з Семеном на мотоциклі. Під шолом він надів гарнітуру рації, щоб бути на зв’язку і мати вільні руки.

Будемо їхати за вами, метрів за.. Ну так щоб видно було… Якщо відірветеся, не страшно, дорогу всі знають - давав останні настанови Петро мотоциклістам.

Ті покивали головами у шоломах, й рвонули з місця, тільки їх і бачили. Петро зайняв місце біля водія.

Ну, з Богом. - У Петра в руках була автомагнітола,  яку той пошкодував залишати у “Volkswagen”- На, прикрути, чи що. Тільки Юрко, я тебе прошу не став свій сатанізм.
Хе-хе. Ну, а  якщо будемо від когось тікати...
В тому разі поставиш.
Тебе що, та музика підриває, коли треба за кермом чудеса видавати? - поцікавився Вовчик
Атож!

Машина рушила з місця, проїхала сільськими вулицями, а діставшись траси рушила у північно-західному  напрямку.
 
 Пхалися довго. Їхали через села, потім якимись розбитими лісовими дорогами. Проїхали через велику дамбу, що утворювала чимале водосховище. Вовчик впізнав знайомі місця. Колись він частенько їздив на це штучне море разом з друзями. Рідне місто було знову зовсім поруч, це трошки бентежило.

Але до регіональної бази Руху Опору дістались без пригод. Лише деякі проблеми виникли з мотоциклом, в ньому щось зламалося. Довелося  приблизно півтори години стояти, чекаючи поки Семен дасть раду “совкоциклові”. 

 За півтори години подорожі їх зупинили люди в формі біля старого металевого шлагбауму. Вовчик із подивом побачив знайомі по чорнобильській кінохроніці застережливі знаки радіоактивності.

Ми що, у Зону приїхали?- пошепки спитав Вовчик.
Так.
А що ж ви казали, що тут конторівці скрізь, чужопланетяни одне на одному сидять? Чого у самісіньке їх “ото” лізти, га?
Хм.. Як казав Шерлок Холмс - хочеш щось заховати, то поклади на видноті. До того ж наша База,  не в самії Зоні, де ворог дійсно діє активно, а так, на її кордоні. Вважають що там “цезієва пляма”, тому туди особливо ніхто не лазить. А нам, навпростець -  швидше та зручніше їхати. Й дешевше. Треба економити, боротьба за планету - дорога річ, а пальне сам знаєш скільки коштує. - зітхнув Петро. _ Всі необхідні документи у нас є. Офіційно ми, не повіриш, етнографи, збираємо інформацію стосовно Полісся.

На базу приїхали наприкінці дня, коли вже сутеніло. Вовчик не помітив жодних  ознак присутності секретного об’єкту, але майже фізично відчув, як полегшало його супутникам, відколи машина в’їхала у покинуте, мертве село.


***

Вовчик, в принципі, цікавився чорнобильською темою.  У підлітковому віці навіть мріяв з’їздити до Зони відчуження, але не думав що це колись трапиться за таких обставин. Моторошна це була картина - покинуте поліське село. Жоден переглянутий документальний фільм не міг порівнятися з реальністю, що оточила Вовчика з усіх сторін, коли він виліз з машини, й опинився на невеличкій площі, перед пошарпаною адміністративною будівлею - чи то клубом чи то сільрадою.

Здавалося тут зупинився час, чи вибухнула нейтронна бомба, вбивши всіх живих істот,  лишаючи неушкодженими лише будівлі, дороги та бюст вождеві світового пролетаріату.

Принаймні, таким було перше відчуття. Потім все стало на свої місця. Нічого такого надзвичайного тут не відбулося. Просто кілька десятків років тому, десь у кілометрах двадцяти звідси сталася одна з найжахливіших техногенних катастроф в історії людства. Нічого більше .

Люди привчилися жити поруч з радіоактивним монстром. Хтось навіть повернувся у Зону відчуження, але це село лишилося неживим. На перший погляд. Щебетали пташки. Зовсім поруч пробігла брудна руда кішка - сама шкіра й кісті. Асфальт виявився неспроможним стримати процес росту молодих дерев й кущів, й село скоріше нагадувало непролазні хащі, аніж колишній осередок цивілізації. Життя продовжувалось. До того ж пасажирів авто тут вже чекали четверо – Чао, Семен, та двоє незнайомих молодих людей, вдягнених у прості камуфльовані однострої.

Всі вилізли з автомобіля, окрім Юрка. Натомість, у кабіну заліз один з незнайомих чоловіків й “бобик” поїхав геть.  Камуфльований, що залишився, відсалютував Петрові. Той у відповідь просто кивнув та протягнув для привітання руку.

Дуже радий, що ви повернулися цілі й неушкоджені - промовив камуфльований  молодий чоловік, міцно стиснувши руку Петрові. - Знаєте.. Таке діятись почало...
Знаю – Петро махнув рукою - Ну що, пішли? Чого тут стояти? Радіонукліди вбирати, чи що?
Вибачте, я до дівчат - Сказала Галочка. Не питала дозволу, а стверджувала.  Петро кивнув головою, дівчина особливо не поспішаючи пішла собі геть.
Друже Петре... – подав голос Чао - А я краще в гараж, працювати треба.  А Сьома мане відвезе, ОК?
Давайте

Задеренчав мотоцикл, хлопці умчали геть.

Вовчик, Петро та незнайомий в камуфляжі рушили до занедбаної адміністративної будівлі. Скоріш за все розгромлена в середині споруда  була таки сільрадою, але Вовчик не міг бути повністю впевненим, бо ще в жодній ще не бував. На підлозі було розкидано безліч  пожовклих документів, на багатьох аркушах виднівся серп та молот. На одній зі стін можна було розгледіти малюнок, що зображував двох молодих пролетарів обох статей. З їхніх піднятих вгору рук кудись по своїх справах летів білий голуб. Намальовані  істоти не були схожими на свої живі прототипи. Авторові краще вже було присвятити себе геометрії. Там як раз і потрібні всі оті гострі та прямі кути, ідеально рівні лінії, що так рідко зустрічаються у живій природі.  Над  цим соціалістичним реалізмом білим по червоному було написане комуністичне гасло. Ще в середині будівлі було до біса поламаних меблів, навіть скринька для голосування в кутку. Звісно бюст Леніна, але чималенька гіпсова голова  не стояла, як у свої кращі часи на урочистому місці, а затишно лежала на порепаному лінолеумі... Жодної вцілілої шибки. А ще стенди з подекуди вцілілими чорно-білими фотокартками, як груповими. так й портретними. Розглядати їх часу не було. Люди хутко пройшли хол. В одній з кімнат, на підлозі знайшовся іржавий  люк, що вів кудись під землю.

 “Що Контора під землею ховається, що Повстанці ці довбані...”- подумав Вовчик - “Напевно  майже всі більш-менш значущі таємниці світу традиційно ховають під землю, що поробиш...”

Втім, глибина шахти, якою вони спустилися,  була не такою вражаючою, як на обох базах Контори, де бував Вовчик. Як він прикинув собі в голові - всього метрів десять. Тай ліфту не було, довелося задовольнитися залізними сходинками закрученої гвинтом драбини. Освітлення забезпечували противні червоні ліхтарики. Останнім спускався чоловік у однострої.  З металевим гуркотом він зачинив  за усіма прохід до шахти.
 
Нарешті вдома! - сказав Петро.

Дім був специфічний. Нагадував величезний ангар чи гараж, у якому божевільні бізнесмени вирішили облаштувати офіс. Але ремонт робити не стали, завезли лише меблі й оргтехніку. Поряд з дивовижними механізмами невідомого призначення, іржавими та не дуже, знаходились абсолютно звичні офісні столи, стільці, персональні комп’ютери - звичайнісінькі робочі місця. Штук десять таких місць. Але тільки за двома з них сиділи незнайомі молодики, й до того ж, здається, знаходилися там не заради якоїсь серйозної справи.

Що  вилупився? - посміхнувся Петро, побачивши Вовчикову реакцію. - Звісно, не Гранд-Отель який-небудь, але й ми не буржуї. Ось там, бачиш двері? Житлові приміщення. Там чоловічі, там жіночі. А що ти думав? Не будинок  розпусти, прости Господи. Там зберігаємо харчі. Ось медсанчастина. Он ті двері - там тримаємо зброю, усілякі причандалля, однострої, все таке. Потім підемо туди, отримаєш одяг, закріпимо за тобою певну зброю... Так.. Ось тут, як бачиш, працюємо. Це, можна сказати, серце нашої Бази..
Нічого собі. І що, самі усе це повикопували?
Звісно що ні. Тут, уявляєш, бомбосховище було. На випадок третьої світової. З цього села хтось у великі люди в ЦК виліз. Давно, в сімдесяті. Думав напевно таким чином про родичів  потурбуватись. Про всяк випадок. Як раз зі Штатами питання ду-уже гостро стояло. Ось й розвивалася в людей параноя.
Хм. І Контора не знає аж нічогісінько про ваші тут справи.
Уяви собі, ні. Конспірація, радіація, ще деякі фактори - все це робить свою справу.
Ага, тут „цезієва пляма”. Це за офіційними данними? А не за офіційними? “Фонить”?
А біс його маму знає. По-любому трошки є, але начебто ще ніхто не здох. Я маю на увазі, від радіації. Тобі щось не подобається? Чого морда така?
Якось у вас тут все.. Не знаю.. Питаю щось - одразу відповідаєте, жодних секретів. В Конторі що не спитаєш - “не твоя справа”, “забагато знати хочеш..”. А ви собі такі собі.. Як ото сказати.. “херувімчики” . Щось мені не віриться що, все так просто..

Петро трохи помовчав, і від тієї мовчанки Вовчикові стало не по собі.

Вовчик... Ми хоч й не такі звірі як Контора, але й ти не нахабній... Ми не “херувімчики” як ти кажеш. Ми людей теж вбиваємо, хоча це гріх великий. Ми просто хочемо, щоб від тебе, як від нашого товариша, в нас не було секретів.
Вибачте - Вовчик трошки зніяковів - Я просто цікавлюсь.. Ну наприклад, з чого ви живете? Ну ось наприклад ваша База. Все простенько-бідненько, але ж все це утримувати -  все одно купа грошей вийде
Хочеш дійсно знати звідки ростуть ноги в нашого фінансування? Я скажу. Рух Опору існує не тільки в нашій країні, нам допомагають товариші з-за кордону. Це по перше. А також... Хех, будемо відверті,  ще ми займаємось напевно зовсім фіговими справами... .
Ну...
Метал з Зони веземо на продаж. Машини, що тут у 86-му полишили розбираємо, двигуни продаємо. Та й не тільки машини. Багато чого тут цінного залишилось. Ще й не все порозтягали... Це до речі, ще одне прикриття для нашої діяльності. Декілька разів наших затримували на виїздах з Зони менти, знаходили ті залізяки. Банально отримали хабара, й тепер жодних питань до нас немає. Доводиться тільки час від часу їм оброк платити, але так спокійніше. ...Та й Контору потрошки грабуємо. Іноді.
 Робінгуди..
Еге ж. Експропріатори .. Але їсти щось треба. Зрештою, ми для всього людства працюємо, не аби що. Так, добре, годі базікати, нам треба багато чого сьогодні зробити. По перше з’ясувати де спатимеш. Можна тут, в житловому блоці. Є декілька облаштованих приміщень на горі.
А яка в біса різниця?
В біса різниця проста. Тут, у підвалі, все необхідне поруч. Радіація слабша. Електрикою можна користуватись без обмежень.  Але деякі співробітники  все ж воліють жити на горі. Там комфортніше. Кімнати на двох-трьох осіб. Для жінок, а їх у нас достатньо, це важливо. Ще є суто психічний фактор. Не можуть деякі люди  постійно під землею знаходитись, це їх пригнічує, чи що. Але я, наприклад, живу тут, й тобі ражу.
Мені все одно. У підвалі - так в підвалі.
ОК. Пішли тоді покажу де спатимеш.

Петро повів Вовчика до житлового приміщення. Це була велика кімната, що нагадувала казарму, а зрештою вона нею і була. Десять ліжок, біля кожного - тумбочка.  Сірі коци, подушки трикутничком. Телевізор з DVD- програвачем та столі в кутку. Дві двері на протилежній від входу стіні -  у клозет та душову кімнату. Повітря в привішенні  було чистим, працював кондиціонер. На одному з ліжок лежав немолодий бородатий дядько, читав книжку. Бородань привітався з Петром, Вовчикові кивнув головою.   
Петро пройшовся по кімнаті та запропонував обрати собі місце для сну з трьох ліжок.

А з інших чому вибирати не можна? Вільних місць більше, як я бачу...

- Тю, ти що думаєш,  в нас тут є “понятія” з приводу де хто спить? Той пахан, а той біля параші? Дурня яка. Насправді решта місць зайнята, а люди зараз на молитві - Петро глянув на годинник, що висів на стіні.
А цей? – пролепотів Вовчик, маючи на увазі бороданя.
-  Він іудей. Оно лежить іврит вивчає. У нас релігійні вподобання - абсолютно добровільна справа. Але більшість християни. А ти що атеїст?
Я хрещений . Православний. Але щось молитися не дуже люблю. І в церкву ходжу тільки на Пасху. Яєчка там святити, все таке.
Твоя справа. - стиснув плечима Петро -  тут така штука, що коли кожен день може бути для тебе останнім - так чи інакше до Бога прийдеш. Я так думаю. Ти знаєш, у нас навіть є такі фанатики, що вважають нашу боротьбу війною з лукавим. Мовляв,  Чужинці це  все чорти, демони, тощо. І я іноді з цим погоджуюсь, хоча й не сектант який-небудь . Може й дійсно, вони не з інших планет, а з самого пекла. Тьху ти.  Пафосу непотрібного нагнав. Пішли далі. Час отримувати подарунки. “Роздача слонів”.


Вовчик отримав у якості “слонів” три комплекти військового одягу. Поруч із державним одностроєм знаходилось військове вбрання двох сусідніх держав - тієї що зі сходу, та тієї з заходу.

      - Ого. Це  обов’язково треба буде  носити? - скривився Вовчик. Він притиснув підборіддям одяг, намагаючись взяти комплекти більш зручніше.
Все може бути. Доводилося якось за кордоном проводити акції. Але здебільшого це гуманітарна допомога від колег. У тебе ж розмір 50-2?- Петро по черзі почав перевіряти маркування на верхньому одязі.
Наче так. А зимових комплектів одразу не дають?
Ні. Погана прикмета. Доживемо до зими - тепліше вдягатимемось. Е-е! Ти! Давай нормальні чоботи! - Петро прикрикнув на чоловіка, що видавав Вовчикові речі.
Друже Петре, тільки такі є...- тихо сказав той і трохи почервонів.
Ой горе.. Тоді жодних не давай. Щось купимо згодом. Що там далі? Зброя.
Один АКС74У лишився..
Запиши на новенького.
Буде номер двадцять шість.. Тримай. - чоловік простягнув Вовчикові жетон, як у гардеробі.
Дякую..
Та-ак. Тепер “ Walkie –Talkie”. Ось.. Носи  завжди з собою, до того ж вона маленька, і проста у використанні.

Петро простягнув Вовчикові невеличку рацію, що більше нагадувала мобільний телефон, хіба що без дисплея. Також Вовчик отримав  два посвідчення - одне для використання  виключно на території бази, інше абсолютно цивільне, для в’їзду в Зону. На обох “корочках” знаходились Вовчикові фотокартки, хоча для Повстанців він ніколи не фотографувався. Нарешті всі необхідні процедури були завершені. 

Ну що.. Неси свій мотлох до житлового блоку, розклади все гарненько, і я чекаю тебе тут.  Обід ми проґавили, а до вечері досить часу. Тож зробимо невеличку екскурсію. Оглянеш місцевість трошки, до того ж апетит нагуляємо.
Мені й нагулювати його не треба. Із задоволенням щось з’їв би.
Потерпиш. А може щось візьмемо із собою, подивимось.

***

Їсти з собою так нічого і не взяли. Для Вовчика Петро знайшов пів-плитки шоколаду, але хіба це їжа? Вовчик зітхнув, і спитав коли буде та клята вечеря. Отримав відповідь і зітхнув ще раз. Довго чекати. Піднялись на гору.

Ну що куди підемо? - запитав Вовчик.
Для початку в гараж. Пішки ходити не будемо, візьмемо колеса.

Від сільради до гаражу йшли хвилин десять. Це був справді гараж. Немаленький, напевно колись тут тримали трактори, та іншу сільгосптехніку, зараз тут знаходилось з десяток машин. Серед них - “бобик”, що його  виміняв Петро,  “Іжак” Семена, кілька мотоциклів з люльками, мікроавтобуси, та звичайні легковики різних моделей.
З- під одного по обидві сторони автомобіля стирчали дві пари ніг. За секунду виявилось що ноги належали Семенові та Чао.

Ну що, свіжим повітрям подихати вирішили, люди підземелля? - спитав Чао обтираючи руки брудною ганчіркою. Семен також виліз з-під машини, став поруч та великими ковтками пив мінеральну воду з пляшки.
Та от... Вовчикові наше рідне село показати треба. Дасте якісь колеса?
Три колеса підійде? Я з приводу того, що машину не дам. Якщо не хочеш гуляти пішки - бери мотоцикла. Навіть з коляскою!
А що робити? -  відповів Петро. Семен мовчки простягнув йому ключі від одного з моторів.
Сідай в люлю, Вовчику. Покажу тобі наше хозяйство.

Старенький “Дніпро-11” напрочуд легко завівся, й Вовчик з Петром погнали селищем.

Село, назва якого, традиційно закінчувалось на “-ичи”, напевно колись було густонаселеним. Окрім вулиці Леніна, тут було ще кілька заасфальтованих транспортних артерій місцевого значення. Лише вони й зберігалися у більш-менш пристойному стані.. Ґрунтові дороги всі поросли бур’яном, кущами і деревами.

Перекрикуючи дирчання двигуна, Петро, як старанний гід, розповідав Вовчикові що в тому селі до чого.

Оно бачиш, хатина? Здорова така.. Он... Там деякі наші дівчата живуть. Декотрі наші медсестри, декотрі з боївок, декотрі.. Ну просто так.. Наші, одним словом..
То до них Галочка пішла?
Еге ж. Подружки..
Вона також у цій халупі живе?
Ні. А що ти питаєш, га?
Та нічого, просто так..

Промайнули дівчачу хатинку. Проїхали хвилини ще зо три й дісталися на край селища. Петро заглушив двигун, й наказав вилазити. Вовчик вистрибнув з люльки, й обидва попрямували до зовсім роздовбаної хати, яка напевно ще до Катастрофи залізла в землю по самі вікна. Зайшли в середину.

Стій, хто йде? Друже Петре, ви?
А то ні, Чужинці прилетіли.. Хіба ти нас не бачив, Олеже? Не придурюйся. Ми до вас. Зі мною новенький.

Стеля у хаті була наполовину відсутня. Та частина, що залишилась - утворювала щось на кшталт напівповерху. Саме звідти за секунду спустили драбину. Петро поліз на горище першим, за ним Вовчик.

 - Оце один з наших пунктів спостереження - сказав Петро відсалютувавши рукою від скроні хлопцеві та дівчині, що знаходились на горі. Окрім двох молодих людей на горищі був найсправжнісінький MG-42, у спорядженому стані. Maschinengewehr мав дуже погрозливий вигляд, і хіба що не цілив з вікна, а стояв на двох ніжках, так, збоку. Саме перед німецьким кулеметом Другої Світової став навколішки Петро. Погладив рукою, немов би живу істоту.

- Самі знайшли.. - з любов’ю промовив він. - По партизанським стежкам ходили, й знайшли, уявляєш? Скільки років в землі пролежав.. Скільки часу ми на нього вбили, реставрували. А стріляє. Тільки от набоїв мало... І ствол якщо перегріється – замінити нема чим. Ну годі, поїхали далі. У інших спостережних пунктах майже те саме, тож зараз прямуємо на стрільбище.

Повстанці покращували навички володіння зброєю на полі за селом. Стріляли по опудалах. Більше там нічого цікавого не було.

От таке наше хазяйство. Ну, звикай. Тепер це й твій дім теж. І якщо чесно, не знаю, вітати тебе чи співчувати з цього приводу.

                ***

Звик Вовчик доволі швидко. Не так швидко,  як до роботи на Контору,  бо призвичаїтись до красивого, заможного життя звісно легше, аніж до скрутних умов. Але людина є людина - пристосується до будь чого.  Нікуди не дівся -  потихеньку став своїм. Не одразу, звісно. Дехто на початку відносився до Вовчика  з відвертою підозрою, але  таке ставлення, чесно кажучи, не виникло на рівному місці. Все ж-таки хлопець раніше працював на ворога. Та зрештою навіть найбільш упередженні розуміли, що контактер потрібен. До того ж скоро з’ясувалося, що контактер з Вовчика не аби який, а сильний.

 Спочатку було важко. Виявилось що самотужки на контакт із чужинцями виходити  не легко - забагато інформації перло на одну людину. Після кожного з сеансів контакту Вовчик  довго відлежувався, в нього дуже боліла голова. Але й до цього звик.

На Базі існувало яке-не-яке дозвілля. Організовувалися усілякі агітаційно-вишкільні лекції, на яких показували документальні стрічки з інопланетянської тематики, розповідали про види тарілок, найновіші дослідження з анатомії Чужинців, та ще багато чого цікавого. Інформація була ще та, секретна. Наприклад, Вовчик дізнався, що уряди деяких арабських країн вирішили фінансувати діяльність Всесвітнього Руху Опору. Немолодий агітатор, що приїжджав спеціально раз на місяць, сказав що це дуже серйозний успіх для всього людства. І  якби більше було  таких країн... Все було б краще, одним словом. Але поки дякуємо й на тому. Допомога серйозна, скоро всі, мовляв, це відчуємо.

Ще Науковим Центром (а існував й такий) зроблено декілька фундаментальних відкриттів, зокрема вони нарешті з’ясували звідки походять чужинці – десь з району Сиріусу. А людство вони справді хочуть повністю винищити, і жити на нашій планеті самим. Бо земля для них – «життєвий простір».

«Треба частіше ходити на ці лекції. Цікаво чеше “- подумав Вовчик – “тільки от чому ті Чужинці такі сильні, а ь тягнуть з нашим знищенням? Якщо справді, літають між зірками, з самого Сиріусу...  То значить сил вистачило б всіх нас винищити в один момент...»

Окрім лекцій часто дивилися кіно на великому екрані. Телебачення чомусь не було, але радіо слухали. Можна було сходити в церкву, Вовчик так і вчинив якось. Церква знаходилась в одній з хаток кинутого селища. Там були кілька здорових, здається древніх ікон, горіли свічки, а службу правив найсправжнісінький батюшка - товстий, з бородою й в рясі. Придивившись Вовчик згадав, що бачив його у їдальні, але не думав що це піп, бо той був одягнений у мирське, і ще зі зброєю на плечі. До кінця служби Вовчик дотерпів, хоча стояти довелося довго - було якесь церковне свято. Після служби Петро, що також був присутнім, познайомив Вовчика з батюшкою. Звали його отець Олексій. Виявилося що він цілком прикольний дядько - поговорили утрьох за пляшечкою про все таке різне.
 
Ще весело було іноді сходити постріляти на стрільбищі. Але на Базі, де мешкало трохи більше ніж три  десятка людей, було нудно, Хоча серед повстанців  навіть були дівчата, й для молоді проводились танці та такі собі  несанкціоновані вечори відпочинку. Сксуальне життя якось особливо не регламентувалося, були як сімейні пари так і одинаки, і що найголовніше - симпатичні одиначки. Годували повстанців непогано, іноді можна було попити алкоголю. Здавалося, жити можна, та все одно хотілось хоч на день вирватися за межі селища. Тож коли Вовчик побачив що деякі мешканці Бази частенько їдуть кудись, то запитав у Петра чи можна і йому кудись з’їздити.

- Вибач, не відпущу. Зарано. Хіба, за харчами може, якщо ти вже так за цивілізацією скучив.

З’їздити за харчами – непоганий спосіб відпочити від Бази. Тим хто їхав давали гроші, і якщо трохи зекономити - можна було культурно відпочити десь в ганделику при дорозі. Тож така можливість розглядалася як нагорода. А нагородити Вовчика було за що. Невдовзі відбувся Контакт, під час якого він майже ідеально перехопив сигнал. Коли шифрувальники побачили запис, їхні очі полізли на лоба. Викликали Петра. Всі разом засіли до роботи,  а Вовчик пішов відпочивати.

                ****
 
Пані та панове, прошу сідати...- Петро з лазерною вказівкою вказівкою у руках стояв біля карти місцевості.  Перед  ним зібралася чимала аудиторія - майже всі мешканці Бази- У ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте число цього місяця, тобто трохи більше ніж за три доби, ми проводимо акцію в цьому районі – червона цяточка лягла на місцевість що знаходилась приблизно в тридцяти кілометрах на північ від Бази

Присунені пожвавились. Тим часом Петро продовжував.

Операція серйозна. Готуємось по боївках. Вирушаємо вісімнадцятого о двадцятій. Перевірте свої годинники. Все.

Після цієї короткої промови. Вовчик знайшов слушну мить і  підошов до Петра

Мені теж їхати?
Тобі навряд чи.
Чому?
Я не хочу ризикувати єдиним контактором. Там може бути гаряче, а в тебе немає досвіду. А ще, якщо ти не помітив – акція проходитиме на території іншої незалежної держави. Додатковий ризик. Діятимемо спільно з місцевим відділенням. Так що побудь тут.

Наступні два дні готувались до акції. Видно було що учасники  знаходяться у хворобливо-піднесеному стані. Навіть повітря стало наче наелектризованим. 

На третій вечір мовчазна ватага зосереджених та озброєних  людей зібралася на площі селища.  Йшов холодний осінній дощ, під ногами хлюпала неприємна, виблискуюча в світлі автомобільних фар та кишенькових ліхтарів багнюка

Ну і пагодка...- копіюючи московський акцент промовив хтось. Всі чекали Петра. Нарешті з’явився й він.
Ну що, поїхали? – Петро поліз  в одну з машин.
З Богом – Отець Олексій почав хрестити машини. Дехто підходив до нього на благословення.

Загарчали двигуни, за хвилину чотири автомашини помчали в темряву, уносячи майже половину боєздатних повстанців. В селищі одразу стало тихо і безлюдно. Отець Олексій пішов чергувати на один з кулеметів. “Все одно спати не буду “ – буркнув він.

А ще за годину Вовчик був у гостях. Він нещодавно купив у хлопця, що ріже хліб у їдальні, три пляшки вина і як раз чекав нагоди зайти з ними в гості до дівчат. До того ж його неодноразово запрошували. За вікном  лив дощ, а в теплій хатиночці грала приємна музичка, вино було ще  приємнішим, дівчата були взагалі поза конкуренцією. А одна особливо. Бо коли її подруги пішли спати, лишилася з Вовчиком. Прекрасний вечір продовжився, і як личить пристойному прекрасному вечорові закінчився у ліжку.

За тридцять шість кілометрів на північ гинули люди.


                ***

Вовка, вставай. Повернулись!
А... – Вовчик відкрив очі. Стоячи спиною до нього поспішно одягалася... Володя на секунду задумався -. “ Як її звуть... Марина? Точно. Марина “
Марин, кинь джинси... Дякую. Хто приїхав? А! Боївка повернулася?
Ну! Що не чуєш?

За вікном ревіли двигуни, та хтось хрипло кричав. Одягнутися та вибігти на двір було справою двох хвилин.

На дворі стояли лище три автомашини. Побиті та постріляні. А кричав перемазаний в багні й крові Петро. Його як раз несли на носилках такі саме перемазані в багні і крові люди.   
Давай швидше, ну йомайо...! Помре ж бо!
Помре якщо ти, мля, триндіти забагато будеш!

Вовчик побачив Чао, той шкандибав за хлопцями з носилками. В нього було щось з ногою.

Чао! Що сталося? Тобі допомогти?
Та в мене все в порядку... Оно Петра обпалило...
Чим?
А хто його маму зна! Якісь чужопланетянські штучки!  Як шиздануло! Однієї тачки як і не бувало, а Петро поруч стояв, йому по ногах пройшлося... Оно чуєш як кричить? Отож! А я ніколи не чув щоб він кричав від болю!
А взагалі що, як пройшло?
Як пройшло? Ну ми звісно героїчно перемогли. Полонених не відбили, але знайшли одну штуку... ну про це потім. Зараз головне Петром зайнятися.
Ти будеш займатися? – не повірив Вовчик.
Чувак, я медінститут ледь не закінчив.
А чому не закінчив?
Бо я невизнаний геній... А геніїв мало хто з викладачів любить. Так, все, ми в медпункті, мені не заважати!!!

***

Може дійсно Чао був не визнаним генієм, та тільки Петрові він не сильно допоміг.

Йому доведеться різати ноги. - сказав він, вийшовши з медпункту за півгодини. Галочка вилаялася. Вона як і інші встигла привести себе до ладу й сиділа біля дверей, чекаючи вістей про стан здоров’я Петра. Окрім неї під дверима медпункту чекали Семен, Юра та інші більш-менш знайомі Вовчикові повстанці. Багато хто з них був поранений, але легко. Важкопоранені лежали в хаті, що в такій ситуації використовувалась як лазарет.

Чао задимив цигаркою притулився спиною до стіни.

Та це ще не все. – продовжив Чао - Навіть якщо йому різати ноги, він довго не протягне. День або два. Може тиждень. А якщо не різати помре за годину. Це якась невідома мені зараза... Він вже відключився, йому з кожною хвилиною гірше. А я нічого не зможу зробити, бо не знаю що з ним. То чим його “обпалило” вразило весь організм. Так що, різати?

Всі мовчали. Нарешті озвалася Галочка.

Ти зможеш привести його до тями?
Майже впевнений.
Тоді ріж.

***

 Вовчик лежав на своєму ліжку, вперившись поглядом у стелю. Двадцять хвилин тому він дізнався про подробиці акції.

Координати були не зовсім точними, висадка НЛО відбулася за кілька кілометрів від прогнозованого місця. Поки доїхали до реальної цільової точки чужопланетяни встигли забрати полонених. Це було не дуже добре, але повстанці перехопили конвой Контори, що повертався. Спалили три ворожі машини, втратили одну, вбили вісьмох ворогів, самі загубили двох бійців вбитими та ще трьох важко поранило. Не пощастило також Петрові, він потрапив під удар невідомої зброї.

“З глузду з’їхати. Вони це називають вдалою акцією? Людей від Чужинців не врятували, двоє загиблих, командир помирає... Вдала акція, блін...”
 
Вовчикові думки перервав Семен, що увійшов до житлового приміщення.

Пішли. Тебе Петро кличе.
Петро? Навіщо?
Давай вставай, кажу. Пішли.

З Петром було дуже погано. Чао був занадто оптимістичним говорячи про тиждень. Командир Повстанців лежав блідий, спітнілий, дихав важко. На тому місці де повинні були бути ноги – порожнеча. В медчастині також знаходились  Чао, Галочка і Юра. Різко пахло медикаментами. Та кров’ю.

Петре, Володимир прийшов.
Володя... Добре... Підійди сюди... – кожне слово Петрові давалося ціною неймовірних зусиль. - Вовчик. Мені гаплик... Ти хлопець нормальний, хоч і на Контору працював... Ми не дарма їздили сьогодні, серцем відчуваю. Ти молодець... На таку штуку нас навів... В одній машині знайшли...  Ось, Галка , покажи йому...

Дівчина присіла біля чималого металевого ящика зеленого кольору. Пару секунд повоювала з замками, й відкрила кришку.

   -     Дивись.
Йо-майо. Я знаю що це таке... – здивовано промовив Володимир.
Знаєш??? - підхопився Семен. Звідки???
Я бачив таку штуку в Конторі. Мені показували...
І що це?
Це вода. Але чужепланетянська якась. Не така як наша. Вона через будь-що може протекти. В неї наче атоми менше від звичайних. Або вона у іншому вимірі знаходиться.
Як це? – запитала Галочка.
А дідько знає. Мені так в Конторі сказали. Я й сам не розумію.
А чому звідси вона не витікає?
Її в вакуумі тримають, чи щось таке...
Там за склом – вакуум? – Семен взяв до рук дивну знахідку.
Це не скло, теж щось чужопланетянське.

Всі мовчали переварюючи інформацію.

Цю штуку треба до нашого Наукового Центру – хрипко видавив з себе Петро, і додав – Я знав що цей хлопець стане нам в нагоді..

Через сім годин Петрові стало гірше і він помер.

***

 Після похорон, а Петра поховали в той самий день, відбулася загальна нарада. До особливого рішення Центрального Проводу Семена обрали тимчасовим комендантом Бази. Із розпорядженнями він не барився, ситуація вимагала чіткого керівництва.

По-перше вводилася підвищена конспірація. Без нагальної потреби заборонялося вештатись вулицями села, не кажучи вже  про виїзд за межи бази. “Харчів у нас вистачає, тож до наступних розпоряджень з цього приводу – ми на автономному режимі”- попередив Семен, і додав, що такі прості радості як стрільби та гасання на мотоциклах по околицях також поки що відміняються. Громада поставилася до рішення з розумінням.

Після наради Семен особисто викликав Вовчика до себе. Виконувач обов’язків командира сидів за столом у невеличкому кабінеті, що перейшов йому від Петра, та не відводячи очей дивився на колбу з чужопланетянською водою.

Вов, ти впевнений, що та штука - та сама “вода”? Ну ти зрозумів...
Так, впевнений.
Добре, бо я зараз відсилаю про це повідомлення в Центр. Потім перелаштую передавач тільки на прийом, щоб нас не засікли. Слухай, а ти сам як думаєш, для чого та “вода” Конторі? Тобі не говорили?
Та ні... 
Гаразд. Хай вчені розбираються. Ти вільний.               

У автономному стані існування Бази було ще більш непривабливим. Добре, що хоч авторитет Вовчика, завдячуючи останнім подіям значно зріс, його стали  запрошувати на посиденьки з “начальством” у обличчі Семена, Галочки, отця Олексія, Чао, Юри та ще кількох “бувалих” повстанців. Всі з нетерпінням чекали на відповідь з Центру з приводу цікавого трофею, і думали-гадали, які функції може мати знахідка. 

Може це якесь паливо? – Чао задумливо копирсався у попільничці у пошуках пристойного недопалку.  Компанію попільничці складали кілька ще не порожніх пляшок дешевого міцного вина та нарізка затверділого сиру. Всі потрошки прикладалися до алкоголю та закуски.
Може й паливо... Але скоріш за все - зброя...
Зброя по-любому - Семен подивився кудись на гору – Чого Центр не відповідає? Вже чотири дні пройшло...
 
 “Вже чотири дні як кроти під землею стирчимо” – подумав Вовчик. Взяв пляшку, ковтнув.

А якщо ця штука розіллється? – раптом спитав він.
Яка? - не зрозумів Семен.
Ну ота “вода” наша. На землю розіллється., й потече аж до ядра? А там станеться якась реакція, і  як рвоне всю планету на фіг!
Ого. – тільки й сказала Галочка. Решта мовчали, бо не чекали від Вовчика такої теорії. Першим заговорив Семен.
Не думаю що воно так.. Чужинцям потрібна наша планета, тож для чого її знищувати, еге ж? Але коли можна буде відновити зв’язок я перекажу твою думку кому треба. Але чорт забирай, чому мовчить хлопці з Центру?

***

Повідомлення надійшло наступного ранку. Вибачалися за мовчання, посилаючись на технічні труднощі, дякували за цінний трофей. Підтвердили призначення  Семена, та дозволили знімати особливий режим конспірації за три дні. А ще попередили, що за “водою” скоро приїдуть.

Настрій у повстанців одразу значно поліпшився, бо в “автономному стані” довелося перебувати не надто довго.

               ***
З неба поволі сипався перший у цьому році дрібний сніжок. В селі не було теплотрас, біла крупа не танула,подекуди намело невеличкі сугробчики. Йти по снігу було приємно, він весело скрипів під важкими ботами.

Вовчик, ти мене уникаєш? - Вовчик озирнувся. На вулиці стояла Марина. Напевно теж вийшла погуляти з нагоди закінчення конспіративного режиму.
Привіт... Нікого я не уникаю. Як можна когось уникати якщо тут нас так мало?
Зрозуміло...- дівчина зітхнула. Вовчик уважно подивився на неї.  Ні, гарна дівчина. Руденька така. Але...
Пройтись не хочеш? Поговорити? – Марина кивнула головою у бік стрільбища. Вовчик подумки зітхнув, але погодився.. Деякий час йшли мовчки. “Дивна напевно картина” – відсторонено думав Вовчик - “ Покинуте село, зима, і ми тут двоє, гуляємо”
Вовчик...
А?
Про що ти думаєш?
Та так...
Якщо я тебе правильно зрозуміла, то ти не хочеш зі мною... ну, стосунків? Чого ти мовчиш?
Марин, я не знаю... Ти гарна дівчина, але...
Але тобі просто треба було з кимсь переспати, бо Галя тобі не дає, так?
Що ти верзеш? - образився Вовчик, хоча сказане було правдою.
Вибач... Зірвалася. Я просто ці сім днів в хаті просиділа, майже без світла, здуріти можна. І вийти нікуди. Ледь лесбійкою не стала – Марина посміхнулася.
Так, на карантині важкувато. Особливо під землею. Може присядемо? 

Марина з Вовчиком майже дійшли до стрільбища і зупинились поряд з дерев’яною лавою.

Отже....- Вовчик не знав що сказати після того “отже” і замовк.
Отже ми з тобою парою не будемо... Шкода. Мені здавалось що ми  дуже схожі...
В чому?
Ну, мені здалося що тобі тут все осточортіло, і ти залюбки звідси звалив би.
Неправда, те що ми робимо...
…це велика справа. Тьху. - перебила дівчина - Ти наслухався агітаторів. Так, я знаю… ми всі солдати людства, боронимо Землю... А мені двадцять п’ять . Я хочу заміж. І дітей.
На Базі здається чоловіків вистачає...
Вова, я хочу кращої долі для себе й своїх дітей аніж повзати тут, по Чорнобильській зоні. Я хочу втекти. Хоч в якесь село, нормальне. І забути про всіх цих Чужинців. Ось. І якщо чесно, я хотіла запропонувати це й тобі.
Мені? – Вовчик задумався. Реально задумався. А через момент відповів
Звісно я хотів би жити нормально, але куди я піду? А якщо Контора знайде? – Вовчик підвівся з лави - До того ж Петро та компанія мені життя врятували. І тепер коли Петро загинув... Він довіряв мені, і якщо я втечу...
Все нічого не хочу чути. Якщо ти чесна людина, то ти простиш дівчині маленьку слабкість, й забудеш про цю нашу розмову. Якщо хочеш, заходь в гості, Вовчику.

Марина різко встала й пішла геть. “Образилася ”- подумав Вовчик, й пішов у протилежну сторону на стрільбище. Він зауважив ще із місяць тому, що стрільби добре заспокоюють.

***
Вставай, Семен кличе – Вовчика безпардонно трусив за плече повстанець.

Виклик до керівництва на Базі – річ звична, тож Вовчик швиденько одівся і попрямував до кабінету командування.

Семен сидів за столом, жестом наказав Вовчикові сідати.

Знаєш, чого кликав? – дивлячись в очі Вовчикові різко спитав Семен
Не маю жодного поняття.
Бля, Вова, а я тобі скажу.. Марина зникла. Втекла напевно.
А я тут до чого? - оком не моргнувши відказав Володя.
Слухай, старий, давай ти за дурнів нас тримати не будеш, га? Думаєш, я не знаю, що ви з нею трахались? Так, ти не криви морду! Ти останній хто з нею розмовляв! Про що ви балакали?

Діватися було нікуди – Вовчик переповів свою вчорашню розмову з Мариною.

Вова, ти знаєш хто ти? Якого біса ти одразу не розповів усе мені?
Вона просила….
Вона просила! – перекривив Вовчика Семен – Просила! Джентльмен хрєнов.. Ти в курсі , взагалі, чим все це може нам вилізти, га? Знаєш, я хоч і цинічні може речі скажу, але в такий ситуації буде найліпше, якщо вона замерзне на смерть у лісі. Принаймні і для нас і для неї це буде краще.
Краще буде, якщо вона десь сидить поруч у лісі, психує.. І скоро повернеться.. – похмуро сказав Вовчик.
Йошкін кот.. Та ми з ранку все вже прочісували навколо. Нема її ніде. Так, Володя. Ти мені друг, але вибачай. Тиждень суворого арешту.

              ***

Марина йшла лісом, майже по коліна провалюючись у холодну багнюку, перемішану з підтанувшим снігом. Напередодні потеплішало, і те, що нападало з неба розтануло, перемішалося з листям, хвоєю, грязюкою…  Марина кляла себе за дурість, за те що не повернулась на Базу, коли ще було не пізно. Вечоріло, а дівчина так і не дійшла до дороги, хоча за її підрахунками давно вже мусила. Залишатися у лісі, в темряві, було неймовірно страшно, Марина пошепки проказувала молитву, благаючи Всевишнього про спасіння. Спасіння прийшло, але не так, як Марина очікувала. В її план входило вийти на дорогу, що вела з Зони, дістатися найближчого населеного пункту. За її розрахунками вона мала натрапити хоч на якусь  цивілізацію, але схоже заблукала. Коли Мариною вже зовсім заволодів відчай, вона побачила хатинку, яка напевно раніше слугувала для мисливців. Недовго думаючи, Марина зайшла в середину. В хатці страшенно воняло пліснявою, проте на столі Марина знайшла кілька старенних парафінових свічок, підпалила їх та забилася в куток, тримаючи в одній руці свічку, а в іншій пістолет. Замерзнути вона не боялась. Марина хоч й була дівчиною імпульсивною, проте аж ніяк не дурненькою – і одяглася добре, і поїсти трохи із собою взяла. 

Марина не спала цілу ніч, і тільки під ранок трошки покуняла  Коли сонце було вже високо, дівчина залишила хатку, звірилася із прихопленим із Бази компасом і рушила далі. Через кілка годин вона таки вийшла на шлях, по якому вже років із двадцять ніхто не їздив. Марина спочатку йшла не по самій дорозі, а збоку. Але так йти було важко, тож незважаючи на страх бути поміченою дівчина вийшла на шлях. Йдучи, вона знову поринула у невеселі думки про свою долю, і вкотре прокляла нагородила свій характер. Піти з бази світ за очі – ця ідея вже не здавалась вдалою. Але назад шляху не було. Перебуваючи у своїх думках Марина зовсім не почула шуму двигуна, що наближався з кожною секундою, і кинулася до дерев лише тоді, коли було вже пізно. Незнайома автівка була зовсім поруч.

***

А це що таке? – здивовано протягнув чоловік, що сидів поруч з водієм, побачивши людську постать на дорозі.

За хвилину обидва пасажири автомобіля вже бігли лісом. 

***

Марині страшенно не пощастило. Зовсім поруч з нею просвистіли кулі, й дівчина з останніх сил побігла якомога швидше. Та зачепилась за якусь гілляку на землі.

 «Все» -встигла подумати вона.

Марина з усього розмаху впала обличчям у багнюку. Почула як до неї підішли двоє. Вставати не хотілось. Взагалі ні чого не хотілось. Хтось грубо, мов ляльку, поставив її на ноги. Підвівши очі Марина із жахом подивилась в обличчя, яке безліч разів бачила на фото та відеоплівках.

Вусатий.

Добридень шановна.. Гуляємо? Ану швидко, хто така, що тут робиш?

Марина від страху не змогла нічого сказати, і отримала кілька важких ляпасів. Зрозумівши, що дівчина говорити не буде, чоловіки обшукали її.

Ти ба! – сказав Вусатий, беручи до рук Маринине посвідчення – Ти диви, етнограф ..Ой… А навіщо ж тобі пістолетик, віддай… Ти знаєш – Вусатий звернувся до водія – Здається я знаю що це за пташка…

Про що чоловіки говорили далі Марина не почула, бо отримала страшний удар рукояттю пістолета по лобі, й втратила свідомість. А коли отямилась, то не одразу збагнула де знаходиться. Навколо було темно, різко пахло бензином і страшенно трусило. Поворухнутися, або поміняти положення тіла було неможливо. Марина зрозуміла, що лежить у багажнику зв’язаною.

Втім, невдовзі трусанина припинилася. Марина почула, що хтось підійшов до автомобіля, і запитав документи. «КПП! Це міліцейський пост!» - подумалося Марині. Вона закричала, б’ючись о стінки багажника, аби її почули.

***

Товаришу  майор… А що у вас у багажнику? – підозріло запитав молодий сержант у міліцейській формі
А нічого. Поросятко… Слухай, малий, не лізь не у свою справу, га?

З багажника стало чутно жіночі крики. Сержант помовчав, потім взяв «під козирок»:

Винуватий, товариш майор! Щасливої дороги!

Марина завила з відчаю.
 
Наступні кілька годин вона ще не один раз вила. І не лише з відчаю.
Через п’ять  годин після того, як вона потрапила до рук Вусатого, Контора точно знала місце розташування Бази повстанців.

Втім, Марині було вже абсолютно все одно.

                ***


Арештованим бути Вовчику не сподобалось. Нудно – просто жах. Сердешний наглядач підкинув у камеру кілька кросвордів, олівець, та й їжу він завжди приносив вчасно. Але це не могло розвіяти Вовчикової туги. Все ж він був не останнім гівном,  йому було не по собі, що через нього дівчина потрапила у халепу. Намагаючись хоч якось скоротити час перебування на гауптвахті, Вовчик згадав армійський досвід - здебільшого спав.

На третій день його розбудили звуки, які Вовчику зовсім не сподобались. На горі було чутно вибухи. Вовчик навіть не встиг повністю прокинутися, коли до камери прибіг стурбований наглядач. Окрім власної зброї на лівому плечі у нього висів Вовчиків АКС47У. Повстанець поспіхом відкрив решітку камери і наказав Вовчикові виходити. У кількох реченнях він оповів що сталося, але Вовчик вже й так все зрозумів. На базу напали.

Під землею постійно горіло електричне світло, тому Вовчик трохи здивувався, коли вийшов на гору і побачив, що на дворі панував пізній вечір, красиво підбарвлений червоним світлом пожеж. Горіли хати. Всюди було чути тріскотіння пострілів із автоматичної зброї. Судячи з усього, Контора дуже серйозно підійшла до справи. Над селом літало два гелікоптери, кулемети яких покривали кілограмами свинцю повстанців, що відчайдушно оборонялися.

Вовчик побачив Семена та Чао за імпровізованою барикадою з повалених стовбурів дерев, підбіг до них. Ті привітались кивком голови, не перестаючи відстрілюватись від нападників. А тим часом, справи ставали все гірші. Повстанці, які не знаходились на початок атаки у головному підземному приміщенні, просто не могли дістатися площі перед сільрадою, аби разом з товаришами боронити серце Бази. Їх зухвало розстрілювали кулеметники з гелікоптерів. Коли ще одного повстанця, що біг вулицею, дістала кулеметна черга, Чао вилаявся, та кинувся до будівлі сільської ради. Вовчик не зразу уторопав навіщо. Семен кричав, аби Чао негайно повернувся у безпечне місце, але той не зважав ані на умовляння, ані на накази. За мить у нього у руках був РПГ-7. Чао вибіг мало не на середину площі, став на одне коліно, і вистрілив по одному з гелікоптерів. Влучив з першого разу. Ракета відірвала вертольоту хвостові лопаті і летюча машина закрутилась навколо своєї вісі, завалюючись на бік, падаючи кудись на занедбані городи. Приголомшений видовищем, Вовчик не помітив, як Чао вже був поруч, цілий та неушкоджений.

Ідіот – прошипів Семен
Тю, в чому справа? Збив таки! – прокричав у відповідь Чао. – Ще є десь постріли?
Біс його знає! У підвалі!.

Стрілянина продовжувалась. Конторівці, загубивши один гелікоптер, діяли обережно. Втім, навряд чи  вони б вагались, якби знали, скільки лишилось повстанців. Це був кінець, Семен це чітко усвідомлював. Він покликав Вовчика, наказав йому бігти у підземелля, знайти Галочку, отримати від неї  подальші накази. Вовчик не хотів кидати друзів напризволяще. Але Семен нічого не бажав  слухати. Разом з Вовчиком до будівлі сільради дременув Чао. Там він сподівався знайти постріли для РПГ, та при оказії замкнути за Вовчиком люк у підвал. 

Попрощатися не було часу, хоча Вовчик і розумів, що більше ніколи не побачить товариша.

***

У головному підземному приміщені зібралися всі небоєздатні мешканці бази – кілька насмерть переляканих жінок та  дітей. Там Вовчик побачив Галочку. Вона була напрочуд спокійна, озброєна, а на плечі в неї бовталася спортивна сумка. Вовчик міг би побитися об заклад, що в сумці лежала чужопланетянська «вода».

Галя, Семен наказав… - почав був Вовчик, але дівчина перебила його.
Мовчи, я все знаю. Семен зв’язався по радіо. За мною. І сумку нарешті забери в мене!

Вовчик не здивувався, коли виявилось, що Галочка веде його до секретного виходу, бо завжди здогадувався, що такий існує. Це була не надто великого діаметру бетонна труба, освітлена поодинокими червоними лампами. Йти довелося пригинаючись, скоро у Вовчика заболіли плечі та поперек. Галочці, меншій за зростом, було легше. Вовчик намагався не думати про те, що він тікає, залишивши гинути своїх друзів. Хоча не думати про це було важкувато, особливо, коли за спиною кілька разів гепнуло і зникло освітлення. Йти довелося у темряві, втім у пітьмах подорож тривала недовго. Через хвилин десять Вовчик з Галочкою вийшли на поверхню. За їхніми плечима у зимовому чорному небі висіло червоне мерехтіння. Село, у якому колись знаходилась База, горіло. Пострілів чути не було.

Вони всі загинули… - промовила Галочка. Вовчик про це знав. Хлопець і дівчина дивилися на палаюче небо недовго. Треба було тікати. На щастя Галочка добре знала місцевість, та ще захопила хитрий прибор нічного бачення. Тож, міцно взявши Вовчика за руку,  Галочка потягла хлопця в глиб лісу.

Частина третя: Втікачі

Біганина у темряві нічним лісом – ще те задоволення. Галочці було добре – вона-то бачила все навкруги, а от Вовчикові, якого тягнули за руку, доводилося скрутно. У цілковитій темряві він налітав на стовбури дерев, постійно падав, перечепившись через коріння та гілки, чим викликав обурення Галочки. Кілька разів перепочивали. Втеча тривала майже цілу ніч. Вовчик не чув ніг, у роті його страшенно пересохло, хоча він жував сніг. На щастя, з першими променями сонця, Галочка сказала, що вони прийшли.

***

 
Ізбушка-ізбушка повернісь к лєсу задом, ко мнє пєрєдом… - промовив Вовчик дивлячись на маленьку єгерську хатинку серед лісу. І дійсно, вже світало, і пейзаж дійсно був такий-собі казковий – серед засніженого лісу стояв маленький дерев’яний будиночок. Галочка з Вовчиком зайшли всередину.
Тут хтось був – сказала Галочка оглядаючи хатинку із середини – Дивно…Та у нас немає іншого виходу, як перечекати тут зо три дні, доки Контора не піде з цього квадрату. Далі рушимо старими мисливськими стежками на захід. Вийдемо до села – там електричка.

У спортивній сумці, окрім чужопланетянської «води», яка дійсно там була, знаходилось чимало корисних речей. Спальні мішки не давали втікачам замерзнути вночі, вдень розважатися доводилось горілкою та простою їжею. Іноді розважалися в інший спосіб. Можливо, ще кілька днів тому Вовчик зрадів би оказії переспати з Галочкою, але при таких обставинах секс виходив суто автоматичним. Хлопець чітко усвідомлював, що для його партнерки це було лише способом зняти напруження. А воно дійсно мало місце. Вовчик просто-таки шугався кожного скрипу, йому все здавалося, що їх от-от захоплять. У такій лихоманці пройшло кілька днів. Все було схоже на  безумство – у холодній хатинці двоє людей тільки займалися тим, що кохалися, випивали, розтягували скромні харчі якомога на довше, і чекали. Чекали… На четвертий день, коли десь у висоті перестали кружляти гілекоптери, Галочка сказала, що ховатися досить. Треба було рушати.

 Хлопець з дівчиною пішли зі свого схрону рано в ранці, ще було темно, а прийшли до найближчого цивілізованого села ввечері. В селищі майже не залишилось молоді, а старі , які залишилися були настільки бідні, що перша бабулька – власниця маленької хатинки - за кілька купюр пустила подорожніх ночувати. Галочка попросила стару нагріти воду і пішла митися. Вовчик, хоч і хотів привести себе до ладу, несподівано для себе заснув. Зранку, попрощавшись зі старою, Вовчик та Галочка продовжили подорож. Зброї довелося позбутися, тільки Галочка залишила при собі ПМ та дві обойми.

                ***

За вікном електрички пробігали депресивні пейзажі. Зима цього року видалася тепла, знову почалася відлига, все навколо було сірувато-бруднувате. Такою ж сірувато-бруднуватою виглядала електричка, та її пасажири. Вовчик та Галочка одягненні у старі армійські бушлати, теплі ватні штани, чоботи та в’язані шапки не відрізнялися від оточуючих. Це було добре. Принаймні Вовчик почав розслаблятися. Пройшов контролер, довелося дати йому трошки «на лапу». Наступного візитера у вагоні зустрічали більш радо – сивуватий пенсіонер продавав пиво. Вовчик із задоволенням, не шкодуючи останніх грошей, випив пляшечку сам і пригостив Галочку. Та, тим часом, у пів голосу оповіла подальші плани.

На словах все було  просто. Вони мусили дістатися найближчого райцентру і зв’язатися зі своїми. Місцеві повстанці мали підготувати для втікачів необхідні документи, зокрема для виїзду за кордон. Чужопланетянську «воду» треба було негайно доправити у Науковий Центр, а знаходився він у сусідній державі. Вовчик сподівався, звісно, коли-небудь потрапити за кордон, але, те що це станеться за таких обставин, і подумати не міг. Втікачі мусили проявити максимум обережності, аби не потрапити до рук Конторівців. Втім подорож пройшла відносно спокійною. Вовчик та Галочка без проблем дісталися райцентру, де зустрілися з одним з членів Руху Опору. Той дав їм ключі від квартири на околиці, і сказав що втікачам доведеться пробути тут кілька днів, доки місцеві умільці не підготують документи.

Ці дні Вовчик сприймав як нагороду за страждання. Нарешті можна було поспати на людському ліжку, їсти людську їжу, якою Повстанці заздалегідь набили холодильник та годинами не вилазити з ванни. Вперше за кілька місяців подивився новини по телевізору, хоча його не обходили земні справи. В нього було кілька днів, щоб ні про що не думати. А ще в нього була Галочка, яка хоч і кохалася з ним, ніяких особливих почуттів не виказувала. Нарешті одного ранку до квартири прийшов Повстанець, приніс дві пари паспортів – звичайні та закордонні - та пухкий конвертик з грішми. Наказав залишити квартиру та побажав успіху.

***

Змінити зовнішність не користуючись послугами пластичної хірургії цілком можливо. Чоловіка можуть до невпізнанності змінити вуса та борода, жінку - колір волосся та відповідний make-up. Впізнати Вовчика та Галочку змогли б хіба що батьки, тай то, придивившись. Паспорти були виготовленні на такому високому рівні, що навіть міліціонери, якось зупинивши Вовчика для перевірки нічого не запідозрили. За тиждень після того, як Вовчик з Галочкою покинули затишну конспіративну квартиру, вони вже сідали у поїзд міжнародного сполучення.


***

Вовчик з дитинства любив їздити в поїздах. Йому якось подфартило потрапити до елітного піонерського табору на березі моря, це було в дитинстві… Також Вовчик пригадував, як повертався з армії поїздом, як нарешті скинув осточортілу форму. Коротше кажучи, асоціації з поїздами у Вовчика були найприємніші.

Кордон перетнули без проблем. Прикордонники як з однієї, так і з іншої сторони виявилися досить чемними та навіть не дивилися особисті речі, задовольнившись переглядом паспортів. Після контролю, а він проходив під час дивної для Вовчика процедури – вагони підіймали та міняли колеса – Галочка заснула, а Вовчик ще довго дивився за вікно, хоча там нічого не було видно. Коли до прибуття залишалось приблизно п’ять годин Вовчик не помітив, як заснув сам.
 

Дивись, дивись, воно, оно в центрі хмарочоси вже видно. Оті два, зі шпилями ще за Сталіна будували – Галочка тицяла пальцем у вікно, за яким потроху матеріалізувалося сіре місто. Вовчик тільки-но прокинувся, одягся і вмився.
Ніколи не бував – зізнався Вовчик. – А ти?
А я була. В дитинстві.. Проїздом.
Щастить тобі. А я перший раз за кордоном .
Сподіваюся тобі сподобається..

Вовчик роздивлявся незнайоме місто за вікном.

Не знаю, сіре воно якесь.
Хм... Зима все ж таки, навколо усе таке. Хоча не ти перший кажеш що тут сіро.

Раптом на секунду стало темно – поїзд в’їхав у тунель. Вовчик все чекав, коли вони знову опиняться на поверхні, проте цього не сталося. Поїзд в’їхав у підземний вокзал, схожий на станцію метро, тільки перонів було значно більше.

Прикольно – оцінив Вовчик вокзал
Скажи? – погодилась Галочка.

Речей у втікачів із собою не було, тож зібралися швидко і першими з усіх пасажирів вийшли до тамбуру. Ще за хвилину хлопець з дівчиною зійшли на перон та розчинилися у натовпі.

Хочеш подивитися місто? – запитала Галочка
Чорт його знає. А що?
Ну, в принципі, якщо ти не хочеш пошвендятися, можна прямо тут купити білети на електричку і чекати поїзда, бо нам їхати далі.
Давай так і зробимо. Тільки я жерти хочу як собака.

На вокзалі можна було перекусити канапками з шинкою та сиром. Вовчик поїв, а Галочка, відмовилась. Сказала , що хоч і голодна, а не буде їсти бозна що. Вовчик здивувався,  згадавши, що на його пам’яті Галочка неодноразово їла «бозна що». Невдовзі в них на руках були білети на електричку, яка відходила за чотири з гаком години. Все ж-таки вийшли на поверхню і стали від нічого робити намотувати круги навколо наземної будівлі вокзалу. Йшов мокрий сніг. Поруч височила скляна будівля хмарочоса, дренчав трамвай. Нічого цікавого. Нарешті дочекались свого потягу, який прямував на північ.

***

Формальним кінцевим пунктом подорожі електричкою було красиве старовинне місто, але Вовчик з Галочкою зійшли трохи далі, на маленькій станції. Будиночки навколо були всі як один невеличкі, вкриті червоною черепицею… але недалеко, на зеленій горі височіли звичайні блокові багатоповерхівки. Саме до них рушила Галочка, ведучи із собою Вовчика.

Знаєш куди йти?
Ага. Бувала кілька разів. Тут класно. Уяви, до моря п’ять хвилин ходу. І там лебеді білі плавають.

Вовчик йшов поруч із Галочкою вулицями незнайомого міста та із здивуванням відмітив, що впершеза кілька довгих місяців йому вдалося позбутися нервового напруження. Важке небо неквапливо повзло низько над землею. Але це не дратувало, як це зазвичай буває наприкінці зими, а заспокоювало. Ніхто з перехожих не звертав жодної уваги на пару втікачів. Хоча ні, одна охайна старенька, виходячи з невеличкого магазинчику при дорозі, мало не стикнулась з Вовчиком. Бабця посміхнулася та щось промовила, напевно вибачаючись. Вовчик соромливо посміхнувся і подумки пошкодував, що не знав як відповісти.

Не розслабляйся! – Галочка відчула настрій Вовчиків і боляче вдарила його своїм невеличким кулачком по ребрах – Справу ще не зроблено!
Далеко нам ще? В туалет хочу… - насупився хлопець
Потерпиш.
Потерплю.

Йти справді довелося не довго. Зв’язківець жив у дев’ятиповерхівці на пагорбі. Вовчик відмітив, що у парадному будівлі штиняло так само як і на батьківщині – сечею, різноманітним їдлом та куревом. «Як вдома…» - подумав він.

Зв’язківець мешкав на третьому поверсі і вже чекав гостей. Як виявилось, він знав Галочку, принаймні привітались вони як старі знайомі - розцілувавшись. Вовчик насуплено подивився на ці лобзання, але промовчав. Псувати з ходу відношення з кремезним, лисим чолов’ягою під два метри зросту аж ніяк не хотілося.

Втім, приводу до ревнощів більше не було. Войтек (а саме так звали здорованя) виявився чемним та привітним хазяїном. Він дозволив гостям привести себе до ладу, прийняти душ, та ще й почастував запашною кавою.
За кавою розговорились, точніше говорила Галочка, бо непогано володіла мовою аборигенів. Але Вовчик і без перекладу майже все зрозумів.

Справа була проста. Всі троє не гаючи часу прямували до Наукового Центру за містом, де Вовчик та Галочка мусили передати дослідникам «презент». Войтек спитав гостей, чи готові вони рушати і діставши позитивну відповідь наказав збиратись.

Збиратись…Вовчик так розімлів від домашнього затишку та смачної кави, що виконав розпорядження з явною неохотою. Галочка, яка вдягнулася буквально за хвилину та стояла біля дверей напоготові, тільки й зітхнула глянувши, як хлопець поволі натягує чоботи.

***

Автомобіль у Войтка був смішний як для такого кремезного чолов’яги - Volkswagen Beatle. Втім, всередині було просторо, принаймні якщо їхати самому на задньому сидінні.

Містом кружляли довго, Вовчик зрозумів, що водій робить це, аби виявити чи нема за ними «хвоста». На цьому застережні заходи не вичерпались. Після вимушеної екскурсії містом Войтек зупинився біля великої залізничної станції і залишив авто на паркінгу, пояснивши, що доведеться проїхати кілька зупинок електричкою.
 
Електропотяги у цьому місті, як зрозумів Вовчик, були замість метро, бо чекати на транспорт довелося буквально кілька хвилин. Вагони ззовні та зсередини були вщент обмальовані графіті. Серед малюнків траплялися справжні шедеври, але здебільшого домінували коряво наведені імена під коронами та матюки. На підлозі електрички каталися банки з-під пива.

Пасажирів майже не було.

Їхали мовчки. Вовчик роздивлявся пейзажі за вікном. Невеличкі будиночки подекуди змінювались засніженими лісопарковими зонами, від них залізничне полотно відокремлювала швидкісна траса. Повстанці вийшли на четвертій зупинці, та незупиняючись рушили пішки через мальовничий парк, що розпочинався одразу за станцією.

Йти було приємно – доріжка вела вниз повз вкриті сніжком дерева, траплялися закриті, але напевно дуже затишні влітку кафе. Вовчик подумав, що... якщо усе скінчиться добре... непогано було б приїхати сюди знову, наприклад влітку. Сидіти у таких кафешках, пити холодне пиво чи колу, дихати морським повітрям....

Раптово парк скінчився і у Вовчика аж перехопило подих. Він побачив, що доріжка вивела їх просто до морської набережної. Море було величезне, неспокійне і, напевно, дуже холодне.  А ще море було просто красивим, як і належить бути морю. Хвилі неквапливо, поволі накочувались на чистенький пісок. На усьому узбережі не було ані живої душі. Хоча ні, метрів за триста від них хтось прогулювався зі собакою. Кричали чайки.

- Вовчик, ну чого став? Вперед!
- Ніколи раніше не бачив... не бачив такого моря – зізнався Вовчик.
- Вітаю. Давай, пішли, нема чого нюні розпускати.

Поки Вовчик милувався морською стихією, Войтек встиг відійти уперед, і тепер він стояв на білосніжному дерев’яному пірсі, що просувався у море на кількасот кроків. 

За ним – скомандувала Галочка

На них вже чекали. Пріс був обладнаний спеціальними сходинками до самої води, де на хвилях гойдався надувний моторний човен. Керманич замість привітання підняв руку і заходився заводити двигун.

Сідай – майже без акценту промовив Войтек.

Усі троє погрузилися на борт, човник стрімко рушив по бурхливому морю просто на північ.  Вовчикові з Галочкою залишалося лише триматись і чекати, що буде далі.

***

Сутеніло. Сіре небо зрівнялося кольором із сірим морем. Обрій щез. Галочку трусило від морозного вітру і морської води, якою миттю проссякла одежа. Вовчик притулився до дівчини, намагаючись хоч якось затулити її від холоду, втім марно. Волога та низька температура пробирала до кісток.

Jak d;ugo jeszcze? –закричала Галочка на вухо Войткові. Не витримала.

Той щось відповів та показав рукою вперед по курсу. В далечені крізь мряку виднілася здоровенна туша танкеру, або якогось іншого чималого морського корабля – Вовчик не знався на таких речах. Здавалося, що пришвартуватися до його боту и видряпатись нагору нереально. Але довелося робити неможливе. Підйом рухливою, слизькою драбиною в штормових умовах був ще тим атракціоном. Але все колись закінчується, і нарешті Вовчик перевалився через перила борту і, підслизнувшись, впав на корабельну палубу. Галочку галантно притримав озброєний молодик.

Всього озброєних людей на палубі було близько п’ятнадцяти. Втім, попри свою агресивну зовнішність вони не виказували ворожості.  Серед камуфльованих стрільців світлою плямою майорів типовий, майже карикатурний науковець в білому халаті, з божевільними очима, схованими за окулярами. Він добре розмовляв зрозумілою Вовчику мовою – чемно привітався і запросив йти за ним. Компанію їм склали ще два повстанці. Стало зрозуміло, що науковець був поважною персоною, його належало охороняти. Всі разом спустилися східцями кудись вниз, у просторе приміщення трюму.

Тут вартувало ще кілька повстанців. Окрім озброєних людей та науковців у білих халатах в трюмі знаходились комп’ютери, різноманітні чудернацькі пристрої, та інша вже зовсім фантастична техніка. Навколо все гуділо, втім Вовчикові вуха потрохи призвичаювались до шуму.

Ласкаво просимо до нашого Наукового Центру! Головний тут я. Імені свого я вам говорити не буду, права не маю. Звіть мене… Скажімо, Доктор.

Вовчик з Галочкою гмукнули – Доктор та й Доктор.

- Що ж. Як ви вже зрозуміли, ми люди морські. Скоро ви дізнаєтесь чому саме, на це є своя причина… Попрошу Вашу сумочку… - охоронці забрали в Вовчика сумку з чужепланетянською «водою» - Щиро дякую вам за таку над важливу послугу.

Докторе, а можна запитати що воно? Чи це секрет? – поцікавився Вовчик.
Для вас не секрет, хоча для багатьох присутніх – так. Так що ходімо до вашої каюти.
До нашої каюти?
Авжеж. Ви ж гості.

Означена каюта знаходився зовсім недалеко від трюму, переробленого під комп’ютерну залу – по фарбованому в бежевий колір коридору довелося йти усього декілька метрів.
Каюта дивувала спартанським устроєм. Два ліжка, тумбочка... Навіть ілюмінатору не було. Певно знаходились вони десь під водою.

Так що це за «вода»? - ще раз спитав Вовчик
А як ви думаєте самі?
Паливо або зброя  - глянувши на Вовчика непевно відповіла Галочка
Абсолютно вірно – задоволено сказав Доктор – І паливо, і зброя. І зовсім скоро ми її використаємо проти нашого спільного ворога.
Проти Чужих? – округлила очі Галочка – Але як?
Дозвольте вас трошки заінтригувати. Як ви гадаєте, що ми робимо на кораблі?  - азартно спитав він, як добрий вчитель якому не терпиться розповісти учневі щось важливе і цікаве. Не дочекавшись відповіді він поставив ще одне запитання     - Ви щось чули про «Філадельфійський експерімент»?

Вовчик щось чув. Йшлося чи то про телепортацію, чи то про переміщення у часі. Галочка, як виявилось, знала більше.

Есмінець «Елдрідж», як же, як же. Але мені завжди здавалося що це лише міська легенда... – похмуро відповіла Галочка
Дорогенька, кому як не нам, Повстанцям, знати, що іноді міські легенди є справжнісенькою реальністю? Приміром, мільярди людей живуть собі спокійно і нічого не знають про Чужинців! Ніколи не чули про Контору!
Так-так – зарепетував Вовчик - давайте про справу! Що за експеримент? Який ще в сраку есмінець?

Галочка скривилася, почувши лайку, але пояснила спокійно

28-го жовтня 1943 року американські військові проводили експеримент, теоретична частина якого спиралася на наукових працях Ейнштейна та Тесли. А кажучи просто – на есмінець ВМС США «Елдрідж» було встановлено спеціальну установку, завдяки якій корабель перемістився у часі та просторі. Більша частина екіпажу загинула, с тими хто лишився почала творитися якась чортівня. Люди зникали на очах своїх родин, буквально розчинялися у просторі… Трясця вашій мамі, Доктор, ви збираєтесь зробити щось подібне з цим танкером? Але навіщо???

Доктор на кулька секунд замовк, а потім пафосно проголосив

Шановні, у перше в Історії ми зможемо протидіяти Чужинцям. Все простіше, аніж ми вважали. Всесвіт, друзі мої, величезний. Знайти таку планету як наша не просто. А ще простіше одного разу знайшовши загубити. Тому Чужинці-розвідники чинять розумно – лишають на придатній для колонізації планеті свій Маяк. Ми знаємо де він. А тепер ми зможемо дістатися до нього абсолютно непомітно.
І ви вважаєте, що ліквідувати Маяк буде легко? – тихо спитала Галочка
Звісно ні. Але в нас є Чужинська вода. Ми вже працювали з нею, але під час експериментів втратили зразки… І не тільки зразки, а й людей. Не буду довго пояснювати. Ви чули про вакуумну зброю? Про об’ємні вибухи? Володимир, ви служили в армії, мусите знати… Ні? Це принцип аерозолю… Вибухова суміш розпилюється в певній зоні і запалюється. Бам! Маємо вибух високої потужності. Так ось. До аерозолю ми додаємо трошки нашої Водички. Адже за певної температури ця рідина може переходити, як і звичайна вода, в газоподібний стан… Справа техніки. В результаті… В результаті. Хі-хі-хі – вчений розсміявся гидким, хворобливим сміхом – ми випалимо не просто повітря навколо Маяка. Ми випалимо трошки реальності, утворимо маленьку чорну діру у цьому місці. Маяк зникне, немов би ніколи й не існував. Чужинці втратять зв'язок зі своїми, втратять підтримку. І от тоді ми відкрито заявимо про себе. Надамо людству докази. І знищимо окупантів!

Вовчик і Галочка мовчали, то ж Доктор відкашлявся після своєї палкої промови і додав спокійним голосом

Перепрошую, але ви мабуть страшенно стомилися і мусите перепочити, поспати, поїсти і помитися. Не буду заважати. На разі. 

Доктор пішов геть, а за кілька хвилин в каюту принесли хліб, холодне варене м’ясо та пляшку мінеральної води. Галочка подивилася на їжу і сказала щось недобре про місцевий сервіс. Але все ж трохи поїла, лягла на койку та заснула. Вовчик подумав і зробив так само. Легке погойдування та розмірене гудіння двигунів корабля зробили свою справу.

***

Вовчик проснувся від шуму води - Галочка вже встала і милася в душовій. За мить вона вже виходила звідти - красива, мокра, загорнута у здоровезний рушник.

Ну, що робити далі будемо? – похмуро запитав Вовчик.
Не знаю. Пішли корабель дивитись.
Здається ми під вартою.
Ти впевнений? Ні? Тоді давай дізнаємось напевно.

Галочка швиденько одяглася і з серйозним виглядом вийшла у коридор. За нею свою пику з каюти показав Вовчик. Поруч із дверима їхньої каюти миттєво з’явилися двоє озброєних людей.

Сhcemy wybra; si; na spacer – сказала Галочка
Niemo;liwe. Mamy rozkaz – відповіли здоровані

Вовчик зрозумів все без перекладу.

Що і треба було довести – сказала Галочка.

Деякий час сиділи у каюті мовчки. Потім Вовчик подумав і підсів до Галочки. Подумав ще раз і поклав їй на красивеньке стегенце свою долонь. Занурився обличчям у волосся. Поцілував у шию. Шия пахла неповторним Галочкиним запахом, від якого Вовчик божеволів. «Знайшов час і місце» - фиркнула Галочка, але піддалася, не віддалилася, а у наступну мить з властивою своєю безпосередністю занурила руки просто Вовчикові у штани. Несподівано, за усіма законами підлості, у двері постукали і до каюти зайшов Док зі свитою.

Мать вашу, Док! – Галочка судомно потягнула вниз задрану до гори білу футболку. Охоронці пялились. Вовчик кипів від гніву.
Вибачте. Вибачте. Але справа серйозна. – вигляд в Доктора був напрочуд схвильований.

***

Галочка з Вовчиком ледь поспівали за Доктором, який крокував коридорами судна немов справжній хазяїн. Втім, він ним і був. Вовчик подумав, що сам він в мить заблукав би у цих лабіринтах. Поворот наліво, прямо, сходи вгору, ще раз направо… Вовчик намагався про всяк випадок запам’ятати дорогу, але збився. На відміну від Доктора, який у кілька хвилин вивів всю процесію на капітанський місток. Тут було людно.

Я вибачаюсь за заминку – почав пояснення науковець. - Ми мусили дістати від вашого відділення підтвердження. Формальність. Пані ми знаємо. Питання  були щодо пана… Але з вашими базами немає зв’язку.
Нашу головну Базу знищено – похмуро пояснив Вовчик
Так, але ж мусять бути ще координаційні центри. Вони мовчать. Та це ще не все. Півгодини тому зв’язку не стало взагалі.
Прошу? – перепитала Галочка.
Немає зв’язку повністю… Радіо, мобільні, Інтернет – нічого не працює.
Це щось з вашими приборами? – поцікавилась Галочка
В тому й справа, що у нас всі пристрої в нормі. Спробували включити телевізор – нічого нема, в радіоефірі суцільний свист. Інтернет не грузиться. Я відрядив людей на човні на берег, перевірити що в місті. Є підстави вважати що проблеми не тільки в нас. Мені все це дуже не подобається. Звісно, погода не дуже сприяє, але я зовсім не бачу ілюмінації на берегу. А це портове місто. Ви вільні, але наполегливо прошу не покидати капітанський місток. А ще прошу отримати зброю.

***

Минуло близько години. До танкера причалив катер, який відряджали на берег. Розвідники оповіли дивні речі. На березі не було ані зв’язку ані електрики. В місті почалась легка паніка.

Раптом завила корабельна сирена і почувся крик «Alarm!». Док вихопив з-за поясу автоматичний пістолет і почав роздавати накази так, немов би був не науковцем а бойовим офіцером.

Pierwsza grupa w d;;! – п’ятеро озброєних повстанців миттю дременули на палубу – Вниз, скоріше вниз! В нас гості!

Вовчик та Галочка не стали суперечити і побігли за рештою групи.   

І дійсно, гості були. З правого борту до корабля мчали кілька потужних легких катерів.

Військові? – запитав Вовчик. Йому ніхто не відповів. Всі міцно тримали у руках зброю, але тримали її так, щоб ті, на катерах, не могли її поки бачити. Втім «гості» своїх ворожих намірів не приховували. На борту катерів можна було побачити озброєних людей, які, безумовно, готувались напасти. Або, висловлюючись морськими термінами – йти на абордаж.
Контора! -  закричала Галочка. ЇЇ зрозуміли всі. Хоча Док і кричав, аби ніхто не стріляв, після того як по бортах корабля вдарили перші ворожі кулі, його вже ніхто не слухав. Стріляли по катерах з усіх стволів, Вовчик та Галочка не відставали, але правду кажучи, вести вогонь з пістолетів по таких цілях сенсу не було. На кораблі було кілька автоматників, але Вовчик не чув характерних пострілів автоматичної зброї. Катери наближалися з великою швидкістю, стало зрозуміло, що близького контакту з ворогом не уникнути.

Катери почали обходити танкер з носу та корми. Вовчик здогадався, що ворог вирішив напасти з протилежного борту. Нарешті, з боку захисників затріскотів автомат, здається одного з нападників навіть поцілили. Хтось почав кричати, аби всі перебігли на інший борт. Танкер був чималий, до того ж його палуба була заставлена якимись механізмами, у більшості закритими спеціальними чохлами. Це було погано, бо коли Вовчик разом з іншими перебігли на лівий борт ворог вже пішов на абордаж. Кілка скелелазних «кішок» зачепились за перила, і по ним вправно дряпались на палубу конторівці. З катерів їх підтримували щільним вогнем з автоматів та стаціонарних кулеметів. Протистояти нападникам було важко.

Конторівці діяли дуже розумно і атакували з обох бортів. Одразу стало видно, що у конторівців підготовка набагато краща. Хоча повстанці чинили шалений опір, їм було важко протистояти кільком десяткам вишколених вояків. Вовчик зауважив, що всі нападники були одягнені у камуфльовані однострої, а у кожного на рукаві був шеврон – біло-синьо-червоний прапор.

Через якихось п’ять хвилин на палубі вже лежало кілька мертвих повстанців, а ті хто вцілів порозбігалися по корабельних приміщеннях. Вовчик з Галочкою не були виключенням. Разом із Доком та кількома моряками вони закрилися у невеличкій каюті.  Якийсь час прислухалися до пострілів назовні, але дуже скоро стало тихо.

Що далі? – спитав Вовчик. Йому не відповіли. Натомість у двері делікатно постукали.:
Эй, открывайте! – пролунав з-за двері чийсь на диво знайомий голос. – Выходить с поднятыми руками, оружие на пол! Быстро!
Nie rozumiem! – відповів Доктор.
Да все ты, гнида, понимаешь! – не повірили йому нападники – Давай быстрее, не то выкурим оттуда!

Це була пастка. І вихід з неї був лише один. Док сам відкрив двері, і повстанці з піднятими руками вийшли здаватись. Тут Вовчика з Галочкою чекав сюрприз. З автоматом наперевіс поруч з кількома головорізами стояв і погано посміхався Вусатий.

О! Смотри кто у нас тут! Парочка – Максим та Одарочка… Я знав, що ми з тобою ще побачимось, гівно ти таке… - Далі Вовчик нічого не почув. У голові щось вибухнуло, палуба корабля миттєво опинилася десь згори, небо – під ногами, а за секунду стало темно.

***

Удар прикладом автомата по потилиці був сильним. Здається у Вовчика був струс мозку. Принаймні, його все ще нудило, хоча до тями він прийшов декілька хвилин тому. Він лежав на брудній підлозі десь у машинному відділені. Галочки поруч не було, натомість був похмурий вояк з автоматом. Він охороняв кількох вцілілих повстанців, серед яких був і Вовчик. Один з товарищів був тяжко поранений та стікав кров’ю. Але допомогти йому ніхто не поспішав. Вовчик подумав, що бідолашному навряд чи залишилось жити більше десяти хвилин. Всі мовчали, і єдиними звуками у смердючому напівтемному приміщенні були стогнання пораненого і звуки дешевої попси – на підлозі лежала старенька магнітола. Якась жінка співала, що хтось там неодмінно мусить спробувати «джага-джага». Раптом воякові по рації хтось, напевно Вусатий, наказав виводити полонених на палубу. Всі підвелися і пішли, залишивши пораненого помирати у машинному відділені.

Сяяло сонечко. Небо було чисте-чисте. Морозне повітря приємно дражнило ніздрі, і день був би просто дивовижним, якби не п’ятірка ворогів з автоматами, які мали чіткий намір скинути вцілілих повстанців – а тих лишилося всього дев’ятеро - у море. Таке рішення прийняв Вусатий, аби не витрачати набої.

Вовчику зовсім не хотілось помирати. А особливо – тонути у крижаній воді. Та ситуація була безвідхідною. Вовчиком оволоділа дивна апатія, і коли конторівці скинули перших двох моряків у море, він не відчув ані жалю, ані страху. «Ну все, кінець» - думав він. «Головне одразу наковтатися води. Спочатку повинно бути боляче легеням, але нехай все воно вже скінчиться як найбистріше. Ось і моя черга». 

В спину Вовчикові уперлося дуло автомата, і той рушив вперед. До борту лишалось зробити всього кілька кроків, і напевно б Вовчик відправився на корм рибам, але раптом сталося непередбачуване.

Посеред ясного дня на секунду немов би хтось вимкнув світло – навколо запанувала суцільна темрява. Втім така дивина не тривала довго, за мить знову стало видно, але в червоному світлі, немов на очі наділи кольорові окуляри. 

А наступної секунди і Вовчик, і повстанці і вороги лежали на палубі та намагалися затулити свої вуха руками. І було від чого – все навколо заполонив страшенний, низький звук, нереально гучний і противний. Хотілося радше вмерти, аби тільки не чути його.

Вовчик із жахом побачив, що в деяких людей обличчя було перемазане кров’ю – та текла в них з носа, вух і навіть очей. На щастя за півхвилини жахливе завивання стихло. Всі відчули полегшення, але вояки-конторівці і гадки не мали знову брати на приціл полонених. Всі дивилися на червоне небо. А там… Там діялось щось зовсім вже фантастичне – з гори поволі спускалося більше сотні, а може й більше гігантських сріблястих куль. Навколо них з шаленою швидкістю обертались менші об’єкти. Тому ці НЛО, а Вовчик не мав жодних сумнівів, що це інопланетяни, були схожі на здоровенні моделі атомів, які він бачив у школі. Хоча Вовчик як і інші і був зачарований видовищем, але миттю зрозумів, що це його шанс на порятунок. Кинувшись до найближчого автомата, який випустив с рук приголомшений вояк, він підняв зброю, та й чимдуж побіг у сторону корми. Кілька разів за його спиною стрільнуло і просто над вухом пролетіли кулі. Вовчик сам не чекаючи від себе такої спритності , перекотився по палубі і заховався за якимось механізмом у чохлі. Його приклад наслідували й інші полонені – на палубі розпочалася рукопашна бійка. Цього разу повстанцям пощастило більше ніж під час абордажу. Чи то жага життя була зараз сильнішою, чи то вояки, були надто приголомшені – але факт залишається фактом – Опірівці взяли ініціативу до своїх рук. Кілька з них змогли заволодіти зброєю.

Страшенні кулі з неба продовжували спускатися, але люди на палубі корабля були вже надто зайняті, аби звертати на це увагу. Вони мали справу цікавішу – вбивати одне одного. Вовчик теж вніс свій внесок у справу – зі свого укриття почав прицільно викошувати конторівців. Все скінчилося швидко. Боги війни були цього разу на стороні повстанців, хоча й останні понесли важкі втрати. Коли Вовчик виліз зі свого укриття та приєднався до вцілілих, виявилось, що їх невеличкий загін складається з усього трьох бійців. 

- Що будемо робити, га, хлопці?
- Niewiem, niewiem – пробурмотів один з повстанців, глядячи на небо, де поволі спускалися гігантські срібні кулі. Від його товариша толку було ще менше – він оторопіло дивився на свої вимазані у крові руки та щось шепотів.

Вовчик плюнув, зрозумівши, що від них діла не буде. «Галочка!» - Вовчика мов трусануло - «Де вона?» 

Вовчик підвів очі на капітанський місток. Скоріш за все Вусатий зайняв командний пункт. А де Вусатий – там і Галочка.

***

Світ все більше скидався на марення наркомана. Червоне забарвлення навколишнього середовища набувало насиченого кровавого відтінку. Повітря немов стало густим, було важко дихати. Гігантські кулі скінчили свій моторошний спуск і тепер висіли на одному місті, десь трохи нижче хмар. Навколо них, ні на мить не зупиняючись, шалено обертались кулі-супутники. А ще навколо було нереально тихо – с обох протидіючих сторін ніхто не стріляв. Вовчик з автоматом у руках поволі, щоб його ніхто не помітив, просувався до сходинок, що вели на капітанський місток. За підрахунками Вовчика вцілілих ворогів мало бути не більше десятка. Скільки з них засіли на капітанському містку, сказати було важко. Принаймні, здолавши кількасот метрів, Вовчик не натрапив на жодного конторівця. Хоча ні, натрапив, але той вже був мертвим. Все вказувало на те, що молодий хлопець, Вовчиків ровесник, вкоротив собі віку. Кулю з пістолета він пустив собі у серце, а його скляний погляд все ще був направлений у небо. В очах застиг смертельний жах.

Не натрапивши на жодну перешкоду, Вовчик, вже особливо не ховаючись піднявся сходами до капітанського містка, притулився до стіни біля вхідних дверей. На дверях було маленьке віконечко, тож Вовчик спокійнісінько зазирнув усередину. У приміщені було всього семеро людей. Зв’язаний непритомний  Доктор нерухомо лежав на підлозі. Вусатий – а не пізнати його тушу було важко – також лежав на підлозі, але ритмічно рухався і пихтів. Штани у Вусатого були спущені мало не до колін. Десь під ним була Галочка. У мить коли Вусатий вкотре посунувся  в гору Вовчик побачив її в кров розбите обличчя. Навколо Галочки брудним ганчір’ям лежав її одяг. Четверо озброєних  вартових спостерігали за актом насильства і препогано посміхались.

Вовчик завив із відчаю, сильним ударом ноги вибив дверцята. Лють гарячою хвилею вдарила йому в голову. Час немов зупинився, рухи стали інстинктивними, а сам Вовчик відчув себе сильним та вправним як ніколи. Перша коротка черга скосила вартового, що стояв до Вовчика спиною. Вояк впав не проронивши ані звуку. Повільно, дуже повільно до Вовчика повернувся другий конторівець. Він навіть не второпав що діється. Його обличчя ще зберігало веселий, розпусний вигляд, але вже за секунду на його місці з’явилося гидотне кроваве місиво. Так саме холоднокровно, не роблячи зайвих рухів, зробивши дулом автомата раціональну напівдугу Вовчик зрізав ще двох ворогів, що стояли зовсім поруч одне до одного. Вусатий тим часом підхопився з підлоги, та судомно намагався застібнути штани. Вовчик у два стрибки підскочив до нього і з усієї сили вдарив ґвалтівника прикладом в голову. Вусатий впав мов підкошений, захропів зламаним носом як звір.

- Вбий, вбий цю паскуду… – прошепотіла Галочка, яка все ще лежала на підлозі не в силах поворушитися.
- З задоволенням… – так само тихо промовив Вовчик і став над Вусатим. Той швидко прийшов у себе і тепер з жахом дивився на переможця.
- Не вбивай… Не треба – тремтячим голосом попросив Вусатий. Вовчик покачав головою та натиснув на спусковий гачок. Автомат слухняно затрусився у нього у руках, а кінчив труситися лише коли виплюнув останню кулю.

На містку стало тихо і було лише чути як тихенько плаче Галочка.

***

Галочка встигла одітися і тепер мовчки стояла у кутку обхопивши плечі руками. Після того, як вона попросила вбити Вусатого, Галочка не проронила ані слова. Тим часом до тями прийшов Доктор.

Інвазія… - перше що сказав він, коли до нього повернулись сили – Розпочалася чужопланетна інвазія. Це кінець. Треба звідси забиратися – останнє речення вчений пробурмотів пошепки, сідаючи за стіл з включеним комп’ютером.
Що ви кажете, Док? – перепитав Вовчик
Вшиватися треба. Тікати. Драпати. П’ятами накивати – показав обізнаність з фразеологізмами Доктор – не знаю як вам, а мені зовсім не хочеться бачити, що тут станеться найближчим часом. Страшно.

Поки вчений говорив, його пальці немов самі по собі бігали по клавіатурі.   :

Накивати п’ятами? Але куди? - не зрозумів Вовчик
А от це питання… Зараз побачимо! Перша фаза пішла!
Док! Ви запустили установку? По переміщеню у просторі?
У просторі та часі! Є усі підстави вважати, що ми можемо переміститися…
Доктор! – закричав Вовчик - Ви з глузду з’їхали! Зупиніть її! Зараз же!
Пізно, молодий чоловіче, пізно. Друга фаза пішла. До виходу на повну потужність лишилось 30 секунд. Час пішов.

Вовчик був готовий кинутися з кулаками на вченого, але раптово подала голос Галочка:

Хай робить що робить. Гірше не буде.

Вовчик встиг повернутися до дівчини і зазирнути їй у вічі. В наступну мить все навкруги заполонило сліпуче світло.

***

Синку, прокидайся. Пора.
Мамо, ти?

Вовчик підвівся на ліжку. Дивно, як дивно. Мама стояла біля вікна, в яке вливалося яскраве сонячне світло, тож видно було лише її силует. Кімната Вовчика чомусь була такою самою як років десять тому. З люстри звисала модель літака, а на стінах висіли плакати з поп-зірками, хоча Вовчик точно пам’ятав, як знімав їх перед армією.

Мамо? Мамо! Що зі мною сталося? – Вовчик перелякано оглядав себе… жодних шрамів, подряпин. Не було й армійської наколки. Та й не могло її бути на тілі десятирічного хлопчика. 
Що сталося з тобою? Запитай краще, що станеться з усіма Вами – відповіла мама і перетворилась на Марину з повстанської Бази. На вустах в неї застигла краплина крові – Поцілуй мене. І я відповім.
Ні-ні! – с жахом закричав Вовчик, та спробував закрити очі руками. Долоні були перемазані у холодну багнюку. І недивно, багнюка була всюди, він стояв у ній по коліна. Навкруги застиг похмурий зимовій ліс. Сутеніло.
Як хочеш – стиснула плечима Марина і щезла. Вовчик залишився у лісі один. Було дуже холодно.
Що за чортівня! Де я? Галочка! Галочка! – сам не свій закричав Вовчик.

Тут просто перед ним у небі запалала яскрава зірка. «Треба йти на неї» - подумав Вовчик і рушив вперед.

Йти довелося кілька днів. Принаймні за час подорожі на сході три рази встигло встати маленьке холодне сонце і два рази сісти десь на заході. Вовчик не відчував втоми, йому не хотілось спати. Він просто йшов вперед, не зупиняючись. Вдень йти буле легше, нічого не заважало йому. Вночі йти було страшно. З хащі на нього дивилися жовті хижі очі, їх було сотні, можливо тисячі, втім ніхто так і не наважився напасти на маленького хлопчика, яким зараз був Вовчик. Ввечері третього для Вовчик вийшов на простору галявину.

Одразу стало ясно як вдень. Посеред галявини стояв старий, ще радянських часів стіл, за яким сиділо троє чоловіків середнього віку. Один з них був у формі армійського полковника, другий у білому лікарському халаті, а третій у замизганому комбінезоні  слюсаря. Обличчя в всіх трьох були однаково білими, чистими, без жодної емоції.

Підходь. Не бійся – пролунав Голос, хоча жоден з чоловіків не поворухнув ані однісінькім лицевим м’язом.

Вовчик підкорився, відчувши себе як на огляді у військкоматі. А ще хлопець відчув, що окрім цих Трьох за ним спостерігає ще Хтось. І цей Хтось всюди – в кожному атомі навколишнього світу. І навіть в ньому самому.

В тебе є запитання – ствердив Голос – ти можеш їх задати.
Де я? – майже одразу спросив Вовчик
Ніде. Зараз ти ніде. Тебе немає.
Хто я?
Тебе немає.
Що сталося?
Все сталося як повинно було статись. Справу завершено. Кінець Історії.
Яку Справу? Якої Історії?
Завершено нашу Справу. Кінець Історії тих, хто зве себе Людством.
Чому?
Так було сплановано, ще до того як Ми вас створили.
Хто ви?
Хазяї. Володарі. Творці. Наглядачі. Судді.
Хазяї? Ви всемогутні? Що означає вся ця вистава? – Вовчик зробив широкий жест рукою навколо себе.
Це не вистава. Це так реагує на зміни твій мозок, твоє єство.  Ти не в стані зрозуміти все, що відбувається зараз. Твоя примітивна уява моделює ці образи.
Що ж буде далі?
Ваш біологічний вид знову зайшов у тупик. В вас знову немає більше шляху. Це не наша помилка. Це ваша помилка. Але Ми допоможемо вам. Як допомогли раніше вам та іншим. Це воля Хазяїв.

Ми вправі вирішувати за вас. Це воля Володарів.
Ми зробимо якнайкраще. Це воля Творців.
Ми дамо вам новий шлях. Це воля Наглядачів.
Ми не змінимо свого рішення. Це воля Суддів.

Ми вирішили.
Ми любимо вас.
Наша любов – ваше життя. Ви будете жити.
Це закон.
Планета буде очищена.
Це закон.
Популяція буде скорочена в десять тисяч разів.
Це закон.
Технології будуть втрачені.
Це закон. 
Наш закон – любов до вас.

Земля вийшла у хлопця з-під ніг. Вовчик раптом відчув себе колосально маленьким та незахищеним. Він впав на коліна перед Хазяями і заплакав.

Не треба, не треба, прошу Вас, не робіть цього… - очі застилали сльози і Вовчик перестав бачити будь що.

Не плач – ласкаво промовив голос матері, а її тепла долонь торкнулась Вовчикового чола – Все буде добре, витри сльози, ти ж вже такий дорослий хлопчик, а плачеш! Веди себе гарно, і все у тебе вийде. Не ледарюй, слухайся старших і будь чемним. Чисти зуби двічі на день. Не бреши.

      Не убий. Не вкради.
      Це закон.

***

Коли Вовчик отямився, то не одразу второпав де знаходиться. Було чого розгубитися. Вовчик лежав не на підлозі капітанського містка, як було би логічніше за все, а на його стіні. Підлога ж знаходилась перпендикулярно з боку. Моря навколо не було, а здоровенна посудина якимось дивом опинилась на суходолі, лежачи на одному з бортів.

Боліло усе тіло, здається навіть волосся. Певно, коли судно впало на бік, Вовчик пролетів майже крізь увесь капітанський місток, зшибаючи столи, стільці, техніку.

Хлопець з кряхтінням підвівся і помітив, що нікого – ані живих, ані мертвих – поруч немає. Схоже всі навколо стали жертвами рекламованого Хазяями «скорочення населення». Вовчик трохи погукав людей, але ніхто не відповідав. Найстрашніше, що не було поряд й Галочки. Вона також зникла.

Вовчик до болю закусив губу, аби не закричати з відчаю. У роті одразу стало солоно від крові. Загасити істерику, яка з усіх сил намагалась вирватись з грудей було нелегко, але Вовчик зміг. Треба було підніматися та щось робити. Так Вовчик після секундних роздумів і вчинив. Для початку він обійшов перевернутий капітанський місток у пошуках зброї і знайшов її – трофеєм став Glock 17 з повним магазином набоїв. Зброя у руках додала впевненості, тепер можна було виходити у навколишній світ.

Десять хвилин в Вовчика зайняв шлях униз, на землю. Це забрало чимало сил, яких, втім, і так майже не було.

Опинившись на землі Вовчик став роздивлятися по сторонах, оцінюючи диспозицію.

Корабель лежав на боку посеред темного лісу. Складалося враження, що він впав сюди нещодавно. Своєю здоровенною тушею він придавив багацько дерев та кущів. Цікаво, навкруги панувала вже не зима, а скоріше кінець літа. Стало спекотно, і Вовчик поскидував непотрібний одяг. Вечоріло. Що робити далі Вовчик не мав жодного розуміння. Єдине, що він відчував, це була лють. Лють на Хазяїв, на життя, на самого себе. У голові кристалізувалась одна нав’язлива думка про те, що тепер він точно втратив все і боятися за існування не має сенсу. Так само, як і цінувати чиєсь інше.

Вовчикові здалося, що десь зліва він чує голоси, тож він зняв пістолет з запобіжника, і рішуче пішов на звук.


Сергій Нечитайло
2011