Маки у долонях

У минулому житті вона була пташкою. Це вона знає точно. Щораз впевнюється в цьому навесні. Коли свіжий вітер плутається у волоссі, лоскоче підставлене личко, цілує простягнуті руки. Варто лише заплющити очі, і неповторне, ні з чим не порівняне почуття свободи охоплює її. Так! Саме в цю мить вона може полетіти всупереч будь-яким протиріччям і запереченням. Може, але забула як. На рівні підсвідомості вона пам’ятає дивне відчуття польоту, але не більше того. Як незвично влаштовані люди, чи доречніше сказати напівлюди?
Вона розплющить очі і знову відчує земне тяжіння, і на розпрямлені плечі впаде ледве видимий промінь, батогом підштовхне її, і невпевнено, мов вперше, вона зробить крок, потім ще. Крок, крок, крок, крок…і хода набирає легкості…крок, крок, крок…ритмічно по стежці…Думки не поспіхом розплутуються. Повернення до дійсності – процес повільний, особливо, коли твоя пам'ять сягнула за межі теперішнього життя. Вона знову сприймає світ, клітинками тіла відчуваючи по-новому вітер, сонячне тепло. У очах миготять строкаті квіти.
***
Кафе, засліплене променями, м’який хаос пилинок. Золоті шматочки сонця повільно стікають по стінкам кришталю у прозорий фужер.
Наче ніжне котеня вона склала ручки одне на одну, зручно поклала на них голівку й уважними очима чекально подивилася на нього. Золотаве закучерявлене неслухняне волосся розтріпалось і сонячним пушком куряви лося над вушком. Розширені зацікавлені зіниці, зелена райдужка, обрамлена довгими злегка підфарбованими віями.
Кліп-кліп…
Подихом вітру обдало його замріяне обличчя.
Кліп-кліп…
Світ навколо яскравішає, наче перед дощем загострюються всі чуття: зір, слух, запах. Навколо рубіново, маки кружляють. Маки-маки-маки…і вона вся у маках. Маки у променистому волоссі, на рожевих пухких солодких губах. Майорить її небесно-блакитна блуза серед червоного поля.
Кліп-кліп…
Наче ритм його серця закладений у змахах її лагідних тендітних вій.
Вона нетерпляче облизнула губи:
- То що там?
- Весна і…небо.
Вона всміхнулася.
Немов лагідне море плескалося в нього під ребрами.
- Я про твою історію.
Історія…Вона чекає історії.
Він підніс до губ фужер і ковтнув. Приємне тепло потекло по горлу, коло грудей і далі-далі розтеклось по тілу. У голові трохи прояснішало.
Назвати її причиною його самотності? Це було б найвірнішим і найхимернішим водночас. Адже він став самотнім саме тоді, кола вона у нього не з’явилася. Саме так. З’явилась у ньому, але не у нього. Раніше був сам, бо був один, а тепер самотній, бо без неї. Заплутано. Самотність – це не тоді, коли ти один. Самотність – це коли тобі порожньо без когось і дико з іншими. Що ж він відчуває зараз? Тепло і неспокійну радість, нетривку і лякливу, ту, яка цілком і повністю залежить від цих ясних ніжних і трохи сумних очей.
- Це сталося зі мною під час подорожі. Я ходив у похід. Справжній туристичний похід. На Кавказ.
Вона трохи затамувала подих і почала пильно і уважно слухати. Вона обожнювала розповіді. Такі живі пригоди! Від них віяло п’янкою прохолодою і обпаленими вітрами. Ці історії були м’які на дотик, вона пила їх, як ранкову росу, як нектар, зібраний з найароматніших квітів. Події спалахували перед її очима дивними строкатими метеликами. Близьке СРСР-івське минуле здавалось їй старою, чорно-білою й трохи пожовклою фотокарткою з засвіченим чомусь завжди правим нижнім кутком. Натомість далекі часи Ренесансу квітли в уяві багатими барвами мікеланжелівських полотен. Але спогади…Спогади вона любила найбільше. Спогади – це мелодія, це спритні жваві пальчики на злегка запилених клавішах, або зву, що тремтливо, мов сльоза, бринить на струні.
- Важкі й величезні рюкзаки відтягували нам плечі, але ми не відчували втоми, наша жага до пригод була така сильна! Сотні мелодій одночасно клекотіли в горлі, сотні барвів сонячно бризкали в лице. Нам зустрічалися стрімкі гірські річки, бурхливі їх потоки каскадами спускалися з гір. Через деякі нам доводилося влаштовувати переправи. Захопливо і небезпечно! Якщо течія була надто сильна і надто швидка, переправа здавалася ще цікавішою. Керівник походу підв’язувався мотузкою і, впираючись у дно альпенштоком, один здійснював переправу. Решта страхували його, тримали за мотузку. Коли він діставався іншого берега, він прив’язував свій кінець мотузки до дерева, ми ж натягували її зі свого боку, так, тримаючись за мотузку, переправлялися інші. Я залишався останнім. Підв’язувався і, як керівник спочатку, йшов за допомогою альпенштока крізь бурхливу течію. Подорож продовжувалася. Наш раціон, звичайно, був дуже бідним. Як правило, головною стравою ставали консерви та каша, але, коли ми піднімалися до засніжених вершин Кавказу, в нас з’являлася можливість поласувати смачним морозивом. Цей десерт, звісно, був зі снігу та згущеного молока. Вечорами ми збиралися коло вогнища, дивилися на зорі, співали гуртом пісні. Романтика гір чарувала нас, ми були навічно закохані. Та з усіх цих пригод мені найбільше запам’ятався підйом на Грачов Вінець. Ми стояли на вершині і не мали сил відвести очей. У полум’яних спалахах сонця, у кривавій пожежі блищав перед нами Ельбрус. Ніби могутній воїн дивився він на нас, що, захоплені без тями, застигли на Грачовому Вінці. І раптом я зрозумів свою незначущість і вагомість одночасно. Мовби весь світ вилився у одне моє серце і стукотів ритмічно під ребрами. Я дихав морозним гірським повітрям і був незнаним, давно забутим, але найвідомішим, найважливішим. Таке дивне почуття переповнювало мене, і мені хотілося кричати від радості. Мені хотілося стрибнути у нескінченність і повторитись до цієї крайньої точки,  або ж точки відліку. Моє життя було таким маленьким, але таким великим саме тоді. Ця істина стала моїм таємним відкриттям.
Моїм запаморочливим одкровенням.
Він дивився на неї, на її натхненне облич, на її широко розплющені очі, що були готові спрагло й жадібно сприймати весь багатогранний світ.
- Сяйво, - прошепотіла вона.
- Що?
- Історія-сяйво. Такого я ще не бачила.
«Не бачила» - ніби фільм дивилася, а не розповідь слухала. І знову маки перед очима.
***
Понад багатоповерхівками, ніби прив’язаний домашній звір гойдався місяць. У люстерко дивилися зорі. Вона перехилилася через міст і засміялася до темних хвиль. А йому здалося, що зірочка ще одна задзвеніла і шубовснула у воду. Він взяв її за руку і відвів від руки.
- Ти чого?
- Боюсь, щоб ти не впала зіркою.
Її ніжна холодна долоня грілася в його теплій руці.
Вона розвернулася до нього обличчям:
- Я хочу розповісти секрет. Я колись пташкою була.
…такі серйозні розумні очі…
- Я вже знаю.
- Як?
Губи, мов тепле молоко…