Лемко та його доля

       
   Хто знає, коли відбулася ця історія, але те, що вона правдива, думаю, знають тільки деякі люди. Так от…
   Хто не любить подорожувати, мабуть люблять всі. Але, коли життя перетворюється на постійні пересування по різним дорогам і країнам, то це може втомити  кожного.
Лемко йшов вулицями гучного міста і мріяв попасти в якусь тиху  його частину: він мріяв зайти до якоїсь домівки, де би його приютили, де би його прийняли, де би його любили. Він був дуже самотній. Дороги стали його рідною домівкою. Його невеликий рюкзак був завжди пустуватий, грошей у Лемка теж було небагато. Одним словом, циган Лемко не жив у таборі зі своїми, він був одинак по своїй суті. Чужий серед своїх і свій серед чужих. Так вирішила за нього доля, про яку він майже нічого не знав. Свої його зразу незлюбили, тому він ще малим втік з табору. Чужі давали притулок, але ненадовго.
   Понад усе на світі  Лемко любив грати на скрипці. Його скрипка завжди була з ним. Вона його годувала. Лемко не любив свою гру заради грошей, він любив грати в полі, там де гуляє вітер, де багато польових квітів, де поле маків, де небо тихе та спокійне. Його музика була чарівна. Здавалося, його слухала земля, повітря, квіти, птахи - його слухала природа. Лемко був симпатичний циган. Правильні риси обличчя, високий зріст, красиві очі притягували до нього всіляких людей, але ненадовго.
Лемко не найшов притулку у великому місті, воно зосталося позаду. Декілька зівак кинули йому пару монет, коли він грав на площі. За ці гроші він купив собі їжі і вирішив покинути шумне місто. Він спішив, бо вечір от - от наступить, треба найти собі притулок на ніч. Він йшов по дорозі, повз нього шмигали машини, він не зупиняв їх, в цьому не було ніякого сенсу. Нарешті, він побачив вузеньку стежинку, а в далечині - величезне високе дерево. Старий дуб був широкий, великий та міцний.
   Втомлений Лемко присів біля дуба, їсти чомусь не хотілося. Небо мерехтіло яскравими приглушеними кольорами. Сонце ховалося вдалечині. Лемко дістав з футляра скрипку і став грати, мелодія була журлива і тиха, потім музикант змінив темп, весела співуча музика зазвучала красиво і бадьоро. Здавалося, гравець розтворявся в свій грі, він забувався, йому було хороше.
Враз, коли Лемко закінчив грати як із під землі з’явився дивний зелений дідусь, він був наче смарагд, блистів і світився, як ліхтарик.  Веселий зелений капелюх ховав  обличчя старого.
   -Лемко, як ти гарно граєш, я аж заслухався. Правда, ти мене розбудив,- сказав, по – доброму, старий.
   -Хто ти?- налякано спитав молодий циган.
   -Хто? Хто? Живу я тут. Домівка моя тут. Я дух дерева! Мене Карлімом кличуть, але… люди про мене нічого не знають. Граєш дуже гарно, Лемко. До вподоби мені твоя душа, друже. Що просиш - все виконаю. За таку гру… нічого не жаль! Проси!-сказав смарагдовий дідусь.
   -Долю хочу іншу, втомився я, дідусю. Дороги… дороги, не маю нікого, один я у світі,-циган говорив тихо, наче когось боявся.
   -Долю? То диво…  Доля твоя солодка. Музика твоя - то чудо,-смарагдовий дідусь уважно розглядував цигана.
  -То може й так, але сумно мені, хотів би жити, як всі.
  -Як всі? Диво… Для чого тобі це?Там шум, гам, клопоту всякого багато, а ти  живеш в раю мрій, в тишині доріг,-старий уважно розглядав чорноволосого хлопця.
   -То так, але мені дуже, дуже самотньо, не завжди, правда…-Лемко мовчав якісь хвилини.- Хочу, щоб сповнювались всі мої бажання, як у багатіїв!-сказав Лемко.
   -От воно що!? Ну… добре… добре… Лемку, бачу… втомився ти. Виконаю твоє прохання, бо дуже твоя музика мені сподобалася.
   Дідусь смарагдовий тричі прокрутився, тричі заглянув в якесь дивне дзеркало і зник. Спочатку Лемкові здалося, що все йому приснилося, але він не спав, чи привиділось, та він не пив гіркої і був при своєму розумі.
   Аж от…вмить… якась сила підняла Лемка в повітря, він не встиг навіть зойкнути, як опинився в дивному палаці. Описувати неземну красу та багатство палацу просто неможливо.
   -Ой… як же мені пити хочеться,-сказав чомусь  Лемко. Враз з’явилися двоє слуг.
   -От, пане, ваш сік, вода, чи може вино?-запитували обоє хором. Так Лемка ще ніхто не називав.
   -Ви хто?- запитав здивований Лемко.
   -Ми, пане, ваші слуги, - сказали дивні хлопці.
   -Не люблю я слуг, мені вони ні до чого,- не встиг Лемко це сказати, як двоє дивних створінь зникли. Лемко блукав по палацу наосліп, хаотично, скрізь було багато всякої всячини.
   -От би одягу хорошого, приодягтися хочеться,-сказав циган, йому здавалося, що хоть підштовхує його весь час, чогось  просити.
Не встиг він це промовити, як навколо нього з’явилася ціла купа хорошого стильного одягу. Лемко довго розглядав різні одежини, нарешті, зупинився на гарному костюмі, одягнувся.
   -Їсти хочеться,- сказав циган. І це дійсно було правда.
Враз… з’явився стіл, а їжі видимо - невидимо. Лемко зголоднів, тому їв з апетитом. Фруктів було багато-пребагато.
   -От би мені друзів море,-подумав Лемко.
Враз… всі кімнати палацу заповнились людьми ,народу було багато, не перерахувати. Стало шумно, всі лізли з розмовою. Дехто кричав, між собою сперечався. Лемко чомусь засумував і згадав про свою скрипку, хотів щось зіграти, та скрипки ніде не було.
   -Хочу музику!- крикнув Лемко.
Умить… заграла дивна мелодія, але вона була чужа, незнайома, якась гучна і дуже криклива.
  -Ні… ні…не таку…мені не подобається… Хочу свою скрипку.-На ці слова цигана, чомусь ніхто не відповідав.
  -Всі надоїли, хочу, щоб всі зникли, шумно тут!-Лемко сердився.
В якісь хвилини… все пропало, окрім палаца. Лемко заходив в різні зали, шукав свою скрипку, та її ніде не було. Всі бажання виконувались, окрім одного, музика, яку він так любив, зникла, його інструмент пропав.
Тепер у Лемко все було: палац, багато гарного одягу, золота, прикрас, смачної їжі було стільки, що аж не вірилося, що таке можливо. Дивне товариство то з’являлося, то зникало, навіть… красуні і ті були одна, красивіша іншої. Та чомусь Лемко відчув, що він нічого не хоче, окрім свого старого життя, скрипки, дороги, простору, поля. Лемко зрозумів, що він сумує за своєю долею, за тим, що дано йому Богом.
  -Хочу вернутися назад, хочу грати на своїй скрипці, хочу, щоб мене слухало поле, квіти, дороги, навіть, шумні вулиці міста та його зіваки.
Не встиг це сказати Лемко, як знову опинився, коло величезного дуба. Смарагдовий старий погладжував свою зелену бороду і весело питав:
   -Ну… то що, Лемко, чи хочеш ти міняти свою долю? Ну… добре… добре, щирий музиканте, не сердься. Ходім зі мною, ходім…ходім…-кликав старий.
   Дерево незрозуміло заскрипіло, відкрився потаємний хід. Лемко і Карлім ввійшли до  схованки, вона виблискувала зеленим світлом.
   -От… дивись… – це мої скарби! Це смарагди, дивні каміння, всі мріють їх мати! Вибирай, який тобі до вподоби, розбагатієш! Бери, що хочеш!-питав зелений дідусь.
Лемко стояв, як вкопаний, такої краси він ніколи не бачив. Смарагди сіяли, мерехтіли, переливалися, тягли до себе. Всі  полиці - заповнені зеленими скарбами. Смарагди різних форм красувалися всюди.
   -Спасибі тобі, Карлім, та здається, - ці скарби мені ні до чого,- сказав стурбовано Лемко.
   Хлопець ледь тримався на ногах від хвилювання, він не дуже розумів, що відбувається. Все навколо було таким незвичним, зачаровувало, затягувало.
  -Мене кличе дорога. Моя скрипка… вона і є - самий красивий, самий дорожчий скарб, вона смарагд моєї долі, тільки вона мене втішає. Прошу, Карлім, поверни мені мою скрипку. Я так зачарувався палацом, що забув про все на світі. Мені  ганьба, я навіть… не помітив, що скрипка зникла. Більше не хочу я цього палацу,- здавалося, що Лемко от - от заплаче.
   -Поверну, поверну, - сказав зелений дідусь,- але… зіграй мені ще раз, та так солодко, щоб я пам’ятав цю мелодію довго. Я пробував на ній грати, та в мене не виходить. Грай, прошу! Хотів твою скрипку собі  залишити, та я не вмію грати, - старий дуже смішно примружувався, потирав свою зелену бороду. Карлім не був злим, а мабуть… навпаки.
   В руках Лемка знову опинилася його скрипка. Радість Лемка була очевидна. Мелодія лилась тихо, співучо, потім…  враз… змінилася, веселим переливом лунала  навколо. Лемко закрив очі, на якусь мить забувся, що він серед скарбів Карліма. Він грав і насолоджувався грою. Коли Лемко прийшов до тями, ніч давно закінчилась. Зеленого доброго чаклуна ніде не було. Небо гралося першими промінцями світанку. Лемко не помітив, що він грав всю ніч. Сонце будило все навколо, теплий літній вітер - привітний. Дерево зникло, як і Карлім.
   Лемко йшов по дорозі і прокручував в голові все, що з ним сталося. Він радів, що його скрипка знову з ним, повз нього, як і раніше шмигали машини. Ранкова роса вже давно змила обуванку Лемка. Дорога була солодка, рідна та привітна,  як і його скрипка. Циган радів своїй долі.
  Кажуть, що після зустрічі з Карлімом, Лемко став грати ще краще, його музика була немов дивні чари, вона зціляла і втішала своїм  веселим, а іноді тихим журливим голосом. 
 

(Присвячую цю казку старому циганові, який приходив до нас грати  щороку на Різдво, в період мого дитинства.  Скрипка Лемка грала солодко і чарівно)


Рецензии