My way англ

Спитайте мене,

якщо була б можливість

щось змінити в своєму житті,

щоб я зробила?…

         Одного ясного вересневого дня, мала п’ятирічна дівчина з великими  бантами білого кольору, спитала у матусі: «Мама, можна я піду з Оксаною до музичного училища?» Матуся запитала: «Навіщо?» Дівчина відповіла: «Оксана йде на прослуховування, вона дуже хоче грати на фортепіано, а я піду разом з нею за компанію». Мати дозволила мені піти з подругою та її батьками…

 Оксанці запропонували прийти наступного року. До сьогодні вона так і не навчилася грати на фортепіано жодної мелодії…

 Натомість мене в той же рік прийняли до музичної школи, в якій мене  почала навчати найгарніша вчителька – Олевтіна Михайлівна, але за декілька місяців вона імігрувала до Ізраілю і я залишилась на самоті з великим бажанням і цікавістю вчитися грати. Я просила матусю, будь-ласочка, давай будемо приїжджати до Олевтіни Михайлівни хоч декілька разів на тиждень до Ізраїлю, але цьому не судилося стати.

 Мене перевели до іншого педагога в школі і тут почалося… В її кабінеті завжди був туман від диму цигарок і я могла чекати своєї черги за роялем по 2-3 години, сидячі на стільці. Але проблеми виникли, коли я принесла в щоденнику першу «3», хоч не мала на це ніякого права. Не пройшло і півроку, як я наодріз відмовилась йти «на музику». Що ж робити, не уявляла матуся?

 Батьки вирішили перевести мене до іншого педагога. Я почала займатись по класу флейти у молодої вчительки, яка відразу мені дуже сподобалась. Ось, я виступила на академконцерті, зігравши «Сміливого вершника» Р.Шумана, «Сурка» Л.Бетховена та ще декілька дитячих п’єс. Але за рік моя вчителька раптово пішла в декрет. Тоді я ще не розуміла значення цього слова, але вже на нього (на слово) образилася, навіть розсердилася дуже. Як могла вона проміняти мене на якийсь декрет і в якій годині вона з нього повернеться… Я кинула займатися і тільки, навчаючись в університеті ім. Г.С.Сковороди, я взяла до рук сопілку (різновид духового музичного інструменту), на якій виконувала партії в створеному мною незвичайному гурті. Завершивши навчання в університеті я пішла за дипломом до декану, але він сказав, що доки не знайду роботи і не принесу йому направлення на роботу, він мені  диплом не дасть.  В травні цього ж року я вирішала працювати концертмейстером в одній з Харківських музичних шкіл, бо я багато займалась на фортепіано і «була у гарній піаністичній формі». Я прийшла на співбесіду до директорки школи, ми поспілкувались і вона пообіцяла мене взяти до себе на роботу. Не пройшло й місяця, як я поїхала до неї за направленням. Але вона (не дуже твердим голосом) мені сказала, що вперше мене бачить… Не пам’ятаю, як я доїхала до дому, але від образи ніби великий ком застряг у мене в горлі. Тільки вдома я вдарилася в сльози. На той час і я жила зі своєю рідною тіткою. Дізнавшись що сталося, вона, нічого не кажучи, кудись зібралась і поїхала. Приїхавши через три години, вона мовила: «Будеш працювати в дитсадку!» «Ким?», спитала її я. «Санітаркою», сказала вона. «Нянею? В дитсадку? З вищою освітою і червоним дипломом? Ні, краще тоді…» вирвалося в мене. «Та я пожартувала», сказала тітка. «Будеш працювати музичним керівником! Завтра ми їдемо знайомитися с завідувачкою – Зоєю Сергіївною в 363 дитячий садок». Якісь протилежні почуття мене охопили, але так ми і зробили. Приїхавши до дитсадка у коридорі мене дуже привітно зустріла, як потім виявилось вихователька дітей раннього віку Валентина Федорівна, з якою я зараз тісно працюю. Розпізнавши, що я нічого не знаю про виховання маленьких дітей, вона сказала, щоб я не засмучувалась і приходила, бо всьому можна навчитися і запросила на свято «Прощавай, дитячий садок!», яке мало пройти в той же день у дитсадку. Я не відмовилась. Саме на святі, коли я побачила маленьких, але дуже впевнених у собі артистів, коли в мене від захоплення пробігли мурахи по спині, лише тоді я вперше зрозуміла, що це не випадковість. Випадковість? Ні! Може це був Божий промисел?

 16 серпня 2004 року я заступила на роботу, але… той концерт, який я подивилася  в травні не виходив у мене з голови… Я, навіть і мріяти не могла, що колись я зможу так само «наповнювати» дітей знаннями, зможу навчити їх так само красиво рухатись, так завзято співати пісні, грати ролі. На зовні все виявлялось так просто!!! Відпрацювавши півроку, перед Новорічними святами мене охопив жах. Що робити? Всі питають про якійсь новорічні сценарії, ролі, костюми, танці! Я «сіла в калюжу» і зрозуміла, що я  не можу все це зробити. Було важко. Наступного дня я чекала зустрічі в управлінні освіти с заявою «на звільнення». Зустріла мене Варвара Григорівна і довго ми разом розмовляли. Вона запропонувала мені не поспішати с заявою і ще прийти в садочок на розмову з завідувачкою. Заспокоївшись, я вирішила подумати… Пройшов Новий рік, свято матусь, і вже «До побачення, дитячий садочок!» в мене вийшло дуже гарне! Досі я пам’ятаю усіх дітей, що пішли до школи та пригадую їх з особливою ніжністю. Вони теж за щось полюбили мене і, хоч вони вже навчаються у школі, буває, навідуються до нашого садочку і дуже приємно, коли вони вітаються з лагідною посмішкою і розповідають про свої досягнення та звершення у дорослому житті і пам’ятають музичні заняття в садочку.

 Тож, як Ви вважаєте, якщо була б можливість щось змінити в житті, щоб я зробила?… )))