Сон в долнях

Завжди вважала тупим записувати свої сни. Але всі, ми рано чи пізно, котимся в прірву і розбиваємо тіло об скалисте дно. Моє дно ці недомемуари з попсовими  описами снів.
Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота,
Та й питаються тихенько:
«Чом не спиш, моя маленька?».
З такими снами краще не спати, або ж лікуватись. Швидко і якісно. Скільки всього живе в моїй голові? А що в тебе сховано на задвірках свідомості?
Стою я на краю прірви. У мене під ногами океан із битого скла. В нім плавають русалки, з карамельним волоссям, з хвостами золотими, з очами карими. У мене в руках вінок з чорних тюльпанів. То ніби свято Івана Купала, і це кільце з квітів має показати, звідки мій суджений прийде. На мені якась біла сорочка, усіяна червоними літерами. Ніяк не можу розібрати, що ж там написано. Напевно не суть в тих словах. Звідкись в мене з’явились пишні локони майже по п’яти, кольору весняного неба на світанку. Звідкись в мене з’явилась нечувана граційність, я рухаюсь в такт мелодії вітру, який ховається в сірих кам’яних деревах, в сизих мурованих квітах і моєму волоссі.  Я рухаюсь так плавно, як вода в струмку. За моєю спиною горить синьо-фіолетове багаття. Від нього віє якимось могильним холодом. Білими, як перший сніг, руками я пускаю вінок в хвилі. Він мужньо тримається на поверхні, а потім рожевоволоса русалка підхоплює і одягає його на голову. Я перелякано задкую до вогнища, воно вже лиже моє волосся і поділ сорочки. Треба стрибати через полум’я. Я відходжу знову до краю, починаю бігти і лечу один короткий момент, в полоні льодяних синьо-фіолетових язиків вогню. На мені ні опіків, ні обморожень, ні коси до поясу. Мені терміново потрібно іти. Кудись в глибину лісу, в мереживо кам’яних стовбурів і гілок. Космічний пил лежить собі на стежках, а я все іду, з босими ногами і тремтячим серцем.
Мені не страшно, це ніби передчуття чогось неймовірного. Що ж ще може трапитись зі мною тут? В ніч на Івана Купала всі традиційно шукають загадковий цвіт папороті. Дивним є те, що в цьому лісі лише вона зелена і жива. Невже це можливо? Невже мої ноги несуть мене до цієї таємниці? Я відчуваю, що скоро буду на місці. Вже мерехтить дивне сяйво. Лише декілька рядів дерев відділяють мене від нього. Подумати тільки, скільки людей шукали цей цвіт, пропадали в лісі, оббивали ноги. А до мене ніби явилось прозріння. Мов зачарована я оминаю дерева. Я вже не іду, я лечу над землею. Ось вона – квітка папороті – диво з див, чудо з чудес. Вона переливається сріблом, чимось схожа на водяну лілію, але настільки прекрасна, наскільки ви можете уявити. Щось неймовірне. Я стою, не в силах підняти руку і зірвати цю красу.
Великий чорний кіт береться нізвідки, голосно шипить і відганяє мене від папороті. Я підхожу, чухаю йому животик і він муркає і пеститься. Всім треба ласка, навіть брутальним громилам. Тим часом починає сходити сонце. Ноги холодить червона роса. Я обертаюсь до квітки папороті,  а вона закривається. Нема ні диво-сяйва, ні кота-здорованя, ні теплих відчуттів. Якась дивна порожнеча і в руках лиш срібна діадема з перлами. Ким ми стаємо, коли лишаємось  на самоті, з відчуттям втраченого щастя на долонях? Напевно, трохи цинічними принцесами і принцами, з душами, приреченими на пустоту.