Без права на зупинку

Я прокинулась рано-вранці по дзвінку паскудного будильника. То знак згори , що час готувати моєму хлопчику сніданок. А ще мене душила думка про втечу з цього великого ліжка , з цієї чужої квартири , з цих обіймів , до хрусту кісток. Я сповзла з ліжка і сіла на підлогу. Одне его говорило , що , ти, того, пакуй уже шмотки , а інше - тікай від цього мачо-мучачо , куди подалі. Отже мої альтер домовились між собою і я витягнула валізу. За купою фігні мого Фігаро я ледь відшукала свої скромні речі. Майже все на місті , але одне «але» - весь одяг я старанно запакувала у валізу, з купою інших потрібних речей, а я лише у футболці, мого самця , яка мені як сукня.  І тут він заходить кімнату  - напівголий Аполлон, щойно з душу.
- Ти , що робиш ? - питає.
Ох яке неочікуване і складне питання. Кажу йому:
- Готую тобі сюрприз.
- Більше схоже на те , що ти зібралась валити, - констатує капітан очевидність.
- Я думала, це буде сюрпризом , - посміхаюсь.
- Ти божевільна , у тебе півгодини щоб зникнути. Я викличу таксі -відрізає мачо.
 Це я божевільна ? Хіба я складаю брудні шкарпетки в окрему корзину для білизни ? Чи я називаю кожну фрикадельку в супі ? Чоловіки... Я набираю номер по пам'яті , через декілька гудків сонний голос каже :
-алло…
а мій
- Тата , я повертаюсь.
- а як же твій коханець?
- вже викликав мені таксі
- а з ним то чому ?
- я його не люблю , набрид.Хочу справжніх почуттів.
- за що ж ти мене так любиш ?
- за твої відбивні з грибами
- і пляшку маренго ?
- так.
Тим часом я вже знайшла білизну і джинси. Мачо обійдеться без футболки і звабить всіх баб своїм торсом. Я знову тікаю від чоловіка до найкращої подруги. Це перший мій дзвінок за 5 місяців , да пробачать мені тато , мама і перша вчителька.
Коли через срані затори я доїхала до Тати , була вже 11 ранку. Герой-коханець таки лишив гроші на таксі. Добре , що Тата живе на 2 поверсі. Дотягнувши свій чумадан до її дверей я стою і прислухуюсь , принюхуюсь. Пахне радістю , обіймами і відбивними з грибами. Я заходжу
- Тата , вина і поцілунків! - вимагаю від подруги.
- став бісову валізу , мий руки і сідай за стіл, - командує вона.
- а поцілунки ? - перепитую я
- ходи в лобік цьомну, - здається.
- фу , це ж як мерців в труні, - намагаюсь їй заперечити.
- тоді в щічку, - визнає свою помилку.
- ну добре  -  погоджуюсь.
Для довідки Тата моя найкраща подруга з самого дитинства , вона мене любить і терпить з сусідніх горшків дитячого садочка. А звати її Тетяна , ну, а для мене Тата , Татка. Доки я мила руки , вона вже накрила на стіл і відкрила пляшку.
- я пила зранку останній раз півроку назад , коли твоя дупа в сльозах припхалась до мене о 5 ранку,  -  каже вона , розливаючи по бокалам вино,  - одне питання в мене : скільки це буде продовжуватись ?
- не знаю , мій вчитель математики сказав , що з мене нічого не вийде , коли я біля значка інтегралу намалювала йому залупу. Тато тоді сказав , іди з моїх очей. Мама плакала. Ішов 11 рік мук в школі.
 Тата прищурила око і каже.
- та залупа то фігня , мені більш сподобалось твоє порівняння в психологічному ессе цитую "люди , вони як кізяки , або тримаються купою , або валяються поодиноко. Коли на них наступиш, то смердять".
- але ж це щира правда ! - кажу я у відповідь і піднімаю бокал, -  за мого екса без футболки!
Ми стукаємось з Татою і вона каже
- до дна.
До речі, як ти там Аполлон квартирний ? Носочки забрав з-під ліжка ?
-Наступний тост з мене, - каже Тата ,- за чергове феєричне повернення Берти Шорд!
Ох , я ж не представилась. Так , я Берта Шорд , мені 24 , незаміжня , амбіційна , божевільна. Через одну пляшку вина , Тата вже сміється і каже , щоб я завжди ходила ненаштукатуреною і з пір'ям у волоссі.
- і взагалі , що ці мачики , мачунікі , мачусики (від слова мачо , якщо що) знаходять в тобі ?
Кажу , що пір'я у волоссі і відсутність мого тональника на їх футболках. До речі , я майже завжди з макіяжем , а ще тоналка дійсно фігово відпирається. Так що ж чоловіки в мені знаходять ? Ну не знаю , бо Тата , а не я еталон краси. І все в неї так: і ноги від вух , і очі великі і карі , і коса пшенична до пояса , і 93-62-95 , і губи пухкі , і обіди смачні , і кіт в капці не гадить. І мій не гадить , бо він уявний. Я нормальна , іноді. Що ж до мене , то я мамина катастрофа. Пам'ятаю на випускний всі батьки милувались на своїх принцесок , а я у своїх недолік , один великий. І сукня не така ,і колір її не той,  і на підбори такі я тоді вперше стала , і зачіска хрєнова , і губи червоні , і коліно розбите. Тому мої батьки робили вигляд , що вони не зі мною. Особливо , коли я перезулась в кеди і послала всіх на фіг.
Крім колючого характеру мачуха природа (вона мені не мама після всього цього)  наділила мене чорним , як смола волоссям , величезними , на фоні мого малого блідого обличчя , сірими очима , фігурою а-ля "жінко , ти ж казала в нас донька ". Все не настільки погано , вторинні статеві ознаки все ж пробиваються , а ще в мене худі руки , ноги і плаский животик. Я не відьма , ні. Ох , а ще в мене тепер шикарна стрижка , у мого екса , що був перед Аполлоном , така ж була - довгий чуб , який я прибираю за вухо , щоб в очі не ліз , ну а інше волосся коротке.
- зато не жарко , - сказала я Таті , вийшовши з перукарні.
Коли ми п'яні і щасливі сміялись з моєї порнухи життя я згадала , що треба позвонити на роботу. Там я не з'являлась вже місяць , але добрий шеф прийме назад блудну доньку , схожу на сина тепер ще більше. Звоню шефу:
-алло, це Берта.
-алло, Шорд.
-я завтра буду…
-сьогодні і на колінах.
-роби собі куні сама.
-ти зараз з шефом говориш , не забула ?
- та ладно тобі , Слава , я тебе ще з синіми бантами пам'ятаю.
- а у тебе рожеві були . Збирайся і вали в студію. Ефір чекає.
Тато назвав мене колись "везучою сучкою" , коли я вступила на бюджет , на омріяний філфак. І коли червоний диплом отримала. А зараз я на грьобаному радіо заповняю своїм низьким голосом ефір. Це моя робота. Це мій голос звучить із прийомника в авто твого тата або папіка . Це я читаю дибільні смс-ки з орфографічними помилками і філолог в моїй душі плаче. Це я чотири рази на день ставлю Алєгрову "с дньом раждєнія" і "всє ми баби стєрви". А червоний диплом там де і моя дипломна робота - в срачєльніку. Пі.сі. дипломною роботою стала моя книга казок. Це зараз я пишу матюки і фіги , курю на балконі і п'ю вино. Раніше я була бьютіфул , що ж тепер ?
Тепер я радіо-ведуча. Хай пробачить мене мій куратор. Всі його надії, на мою кар’єру письменниці згоріли дотла. Так добре палали, що підпалили салюти моїх одногрупників і вони вистрелили. Тепер вони журналісти, письменники і митці слова. А я після омріяного філфаку три довгих роки слухала від одинадцятикласників їх плани на майбутнє, заставляла їх  писати не «майбуть», а «мабуть». Витирала соплі семикласницям, які ревіли через невзаємне кохання. Але я ж не Мать-Тереза! Тим не менш одного прекрасного дня мій інтелігентний учень сказав, що не можна посилати учнів нафіг. І дійсно. Тому я пішла і послала директора. Вона з задоволенням дозволила мені покинути той згусток зла. Зате я відпрацювала законні три роки. Ненавиджу той час блузок, чорного брючного костюму і юбки-олівець, нескінченних перевірок зошитів і відкритих уроків. Вийшовши вільною зі школи, я показала їй фак і помахала рукою, мовляв «бувай здорова, біч». Вибачте, за мій недосконалий англійський.
Тепер я міняю футболку екса на сорочку в дрібну квіточку, беру джинсовий піджак, взуваю туфлі і валю на роботу. Я вже не можу пафосно їхати на таксі, тому спускаюсь в метро. Ненавиджу це місце. Над моєю головою купа землі, ніби мене вже поховали у братській могилі, або ж везуть в пекло, до самого чорта. Але ж ні, я їду на роботу. Хоча можливо це рівноцінно. У кожного своє пекло: у когось глибоко всередині, у когось зовні, палає. Мій легенький штиль від вина заставляє мам відводити своїх донечок подалі. А мені що? У мене в компанії купа пісень і навушники.
Всі мріяли, в тому числі і я, про мою епічну кар’єру в області літературної критики. Навіть мама була згодна, а тато казав, що пишатиметься мною. Останній раз я їм дзвонила на  Різдво, вітала. Вони мене послали. А так то в нас гарні взаємини.  А через місяць у мене черговий ювілей. Двадцять п’ять, ніби солідно. Але чого я досягнула? Філософські питання обдумаю після роботи. Я вже в телерадіоцентрі. Підіймаюсь на свій п’ятий поверх. Відкриваю двері, а за ними мій співведучий. Співдіджей. Співчитачдурнихесемесок. Він відкриває свій рот з блискучою посмішкою щоб сказати чергову дурню. Ми працюємо вже півтора роки, а кожного разу я його ненавиджу як вперше. Кожного разу я закохуюсь в його посмішку, а потім посилаю. Все через те, що він мудак з мудаків. Головним чином наші всі взаємини (які існують в моїй голові), ґрунтуються на підколах з обох сторін.і сьогодні він каже:
- Берта, накохалась? Ой, я мав на увазі, кохання пройшло?
- До біса кохання!
- Сонечко, тепер я піду у відпустку на місяць, а ти читатимеш «пріфффєтікі» за мене.
- Я тобі не сонечко.
- Звісно, якби я обирав небесне тіло схоже на тебе, це був би Плутон.
- Скільки до ефіру?
- Вже іде.
Я кажу «Привіт всім, це ваша Берта Шорд, я повернулась з невеличкої творчої відпустки». Зі всіх приймачів лунає «я за вами безмежно сумувала, пропоную послухати трохи гарної музики», тепер якийсь недобілан розривається в ліричній пісні.
- Ах це була творча відпустка, а я щось собі надумав? Ну і що ти натворила?
- Пішла від Аполлона в світ кращий. Дихаю повною грудною кліткою.
Мій колега видає здушений смішок і каже:
- Я і не сумнівався. Берта, ти просто не вмієш кохати.
- Звідки тобі знати?
- Мені пощастило, що я не твій черговий об’єкт пристрасті.
- Ти нестерпний.
- А у нас дзвіночок, ало-ало, - говорять його вуста, - доброго дня, я радий вас чути, - я показую йому язик. Нехай працює.
- Тобі зробити кави? – питаю я.
А він киває і слухає про троюрідну сестру свата бо батьковій лінії в сьомому коліні, в якої сьогодні ювілей – 150 тисяч років від Різдва Христового. І так щодня. І це дуже цікаво. Навіть більше ніж вісімсотріччя пам’ятника, але це вже з колонки новин.
Я п’ю каву і читаю гороскоп. О, то я маю стати щасливою. Перестану тинятись по чужих квартирах чи що?
- У раків все буде добре, передбачається кар’єрний ріст, надбавка до зарплати, - мій колега рак, тому тикаю йому дулю, бо не буде цього. – У дів (старих дів) можлива любовна інтрижка.
Я трачу свій час не на те, думається мені. А що ж те? Треба перекур. Так і минають наші ефіри. Але цього ніхто не знає.
- Принцеса Шорд, ви на довго в нашу помийну яму? – питає той мудак.
- До поки смерть кавової машини не розлучить нас.
- Капучінь, - сміється він, - до речі ти будеш принцесою ще місяць, а потім станеш старою самотньою королевою. Я подарую тобі кота на день народження.
- Давай відразу сорок котів і пляшку віскі.
- А що ж я далі даруватиму? Так не піде. Щось ти сьогодні виглядаєш так собі. Що з обличчям?
- Це радість від роботи, ні?
- Ні, це «я зжерла кіло лимонів».
- Маловато.
- З тебе стане, Дюймовочка.
В чому ні разу не помилився мій татусь так це в тому, що з мене нічого гарного не вийде. Книга була шоком, заняття літературною критикою просто спантеличили моїх батьків. А потім велике кохання. І крах. Магістра не здобула, три роки в школі, радіо-ведуча з сумнівним особистим життям. Плакали мати, плакали тато, коли я сказала, що більше не писатиму. Чесно трималась 2 роки, а тепер цей недощоденник.
Я точно знаю, що люди не здатні кохати. Здається це почуття притаманне тільки нам, але це помилка. В дитинстві в мене був кіт, от він мене більше любив ніж гомо сапієнс. Унікальні, самородки, неперевершені і такі байдужі. Напевно одного дня я вийду з плакатом на вулицю «люби мене, будь ласка, це ж так просто». Але в кожному слові обман. І любити мене не треба, і простого нема нічого, і будь ласка лише з ввічливості. Наш світ вбиває всі людські почуття. Скоро матимемо примітивні бажання їсти, спати і трахатись. Опинимось на дні піраміди Маслоу. Ну і пішов він. Де мій бургер і кава?
«Коли виросту, стану принцесою» - була впевнена я. Тепер я не впевнена. Виросла і що? І нічого. Мама казали, що мрії здійсняться, якщо в них сильно вірити. Так от де моя пишна сукня, діадема і золоті кучері? Мам, я стану кращою ніж всі принцеси, коли виросту. Ніколи. В моєму серці навіки барбі і каша-малаша. Я не збираюсь дорослішати, категорично. Можливо тому я так молодо виглядаю? Можливо тому всі мої принци виявляються козлами і конями? Можливо тому мою книгу бачу лише я?
Жити в голові. При чому не лише в себе. І не лише в тебе. А лише у всіх. І відразу. Як? Спитаєте? Питайте! А легко. Потрібно лише писати і примушувати читати. Що ж тут складного? І тоді поселитись можна в кожній думці, в серцях і душах. І буде добре. Аж до чергової гарної книги. Хочеться розкричатись і розплакатись. Ну читайте мене! Розумійте! Це важливо! Але ти сама. Щось механічно наливаєш собі в склянку. До дна. Вибачте мені мої нетверезі зриви. Все гарно. Я всіх люблю. Ви скоро цитуватимете мене на полях і в статусах. Де мій джин?
Життя – це вічний пошук. Я в ньому квартирний філософ-алкоголік. Весь тернистий шлях ми по суті проходимо задля того, щоб потім вмерти на м’ягкій перині в компанії сім’ї. Аби ж не на самоті. Аби ж перина була достатньо зручною. Аби ж вмерти спокійно. І останній стакан студеної води щоб хтось подав. Як на мене, це тупо. Все, що ви робите не так. І причина тут не в мені. Просто до завтра можна не дотягнути. Перина і вода можуть знадобитись не вам.
Знову я розбита. Нема в мене ні статі, ні національності, ні політичних і релігійних переконань, ні соціального статусу. Я тут, бо я тут. Я п’ю, бо мені так треба. Я громадянин всіх світів. Я вершник без коня. Я буря на дні склянки. Я сніг влітку. Така ж непотрібна, безпорадна і безглузда. Мій вік можна міряти відрами. Моє серце можна різати ножами. Я танцюю в павутині під музику падаючих зірок. Мені так гарно, десь там всередині. І так паршиво, десь тут, під боком.
Тата знайшла мене на даху свого будинку в компанії списаних листків, пустих пляшок і болю. Мені хотілось покинути це тіло і вселитись в якесь інше, щасливіше. В такі моменти починаєш згадувати щось добре. Коли мені було шість рочків, мама любили мене, а тато купували ляльки. Що ж до мене, то я відкручувала пупсам голови і складала в коробку, з-під маминих червоних туфель на підборах. Справжнім щастям була іграшкова залізниця, з самої Америки привезена. Але в моїх дванадцять, батьки вирішили, що я вже натішилась нею і віддали малим племінникам.
- Чим вони кращі за мене? – спитала я в мами, - вони ж пісяють повз горщик.
- Ну це ж дітки, їм треба, - почула у відповідь.
А мені значить не треба. Тоді я сховала коробку з головами під ліжко, незважаючи на монстрів, які там живуть. Я була дивною дівчинкою. Як це мене батьки не відправили в дурку?
Не дивлячись ні на що, мама вірили, що з мене вийде славна така собі жіночка. Але вже рік тато втирають пекучі сльози і намагаються не згадувати горе-доньку.
Певно складається враження, що я ні на що не здатна, розбещена, амбіційна і дурна дівка. Я заперечую. Просто почала жити не як люди, моя хата не скраю – її просто нема. Я громадянка бісового світу! Не втомлюсь це повторювати. Я просто висловлюю свої думки, це історія мого життя. Сприймайте як є. А краще тікайте кудись і зустрічайте виключно на сторінках книг.