Ця порожнеча така невимовна. Несамовита легкість буття. Ти ні важкий, ні легкий. Ні добрий, ні злий. Не сумний, не веселий. Ніякий. Пустий...
Любов, як нейтрино, така невловима. Така невагома, як, власне, і я. Не тіло, не пам'ять, а щось потаємне, що з сну піднімає, збирає із кварків і гонить і гонить в тунелях буття.
Сьогодні я втратив кохання. Пройшов через чорну діру та її не помітив. Отут опинився на луках, де сохне в покосах люцерна, де пахнуть: аїр, осока, очерет, де тепло, де можна зануритись в спокій, де можна парсеки летіти кудись, волаючи: "доле-любове моя, повернись!"
Я знаю, що це тимчасово, що "я" і "любов" це - тотожність, що я переможу свою пустоту. Ці кванти нейтринні помножу і на колайдері їх розжену.
Я знаю: я зможу.
108 -нейтринне-
© Copyright: Валентин Лученко, 2015
Свидетельство о публикации №215061801578
Свидетельство о публикации №215061801578
Рецензии