Стою на асфальтi...

                Нарис

   Він сидів і слухав, про що гомонять на громадських слуханнях за темою “Рідна мова калинова”. Лунали такі прекрасні слова. Причому всі ці слова були правильні. Але було таке враження, що всі промовці намагалися запевнити одне одного в своїй любові до рідної мови. А що зроблено в житті на доказ цієї любові? О, здавалося, всього начебто й не перерахуєш одразу. “Та якщо так, то чому ж рідній мові, ой, як сутужно живеться?” – подумав він.
   І саме тому він почувався, наче купив колись на вокзалі квиток, сів у поїзд і… вже багато років сидить у вагоні і зрештою відчуває, що поїзд таки не рухається. А сьогоднішнє зібрання нагадувало йому, нібито він не витримав отієї нерухомості, висунув голову у вагонне вікно, глядь – а в їхньому поїзді ще й потяга немає, або його відчепили бозна-коли. “А може, його ніколи й не було?” – спало йому на думку. І згадалась йому зненацька напівчудернацька пісенька, яку він чув, коли йшов на ці слухання, у центрі їхнього міста на площі Незалежності. Декілька хлопців з лижами в руках стояли й виспівували. Йому запам’ятався приспів, який хлопці особливо гучно співали, щоб потім гуртом реготати. Оцей приспів і крутився в нього в голові на цих слуханнях. Він слухав промовців, і йому й самому кортіло заспівати отой приспів:
                Стою на асфальті,
                у лижі узутий.
                Чи лижі не їдуть,
                чи я довбонутий?..
   
   І раптом йому впала в око ведуча цих слухань. Це була доволі миловидна золотоволоса жінка середнього віку. З розкішною зачіскою і яскраво нафарбованими губами на свіжому обличчі, вона неприховано красувалася за столом президії. І видно було, як чоловіки, коли вона говорила, відверто милувалися нею, і суть сказаного нею навряд чи досягав їхнього слуху. Він був упевнений, що десь бачив цю жінку, але де – одразу не міг збагнути. Та несподівано згадав…
   Це було років десять тому. На черговому брифінгу у міськраді зайшла річ про те, що під час цього заходу не всі доповідачі розмовляють державною мовою. Розгорілась суперечка між присутніми, в тому числі й між ним і цією жінкою. На брифінгу вона ще так-сяк стримувалася, а коли брали одежу в роздягальні у вестибюлі, дала волю своїм емоціям. Дивлячись на нього, вона голосно сказала: “Сегодня по-украински говорят только дебилы!” З тих пір він не зустрічався з нею, але тепер нарешті зустрів і впізнав її. “І такі особи організовують ці слухання? Отакої!” – подумалось йому. І в голові в нього знов закрутився отой приспів кумедної пісні: “Стою на асфальті…”