Скарби

Поряд із дев’ятиповерхівкою, в якій я живу, прямо напроти мого балкона на другому поверсі, понад сто років тому Крістер заховав свої скарби. Я знаю це місце. Звідки? Звісно, зі сну. Я не жартую. Плюс іще збіг обставин, про які зараз вам розповім і які, як на мене, не можна вважати просто випадковістю.


Крістер


«Хто він такий?» – запитаєте ви. Оооо... Це дуже впливова й відома людина свого часу. Німець, який приїхав в Україну, щоб тут розгорнути свою справу. І, треба сказати, це йому прекрасно вдалося. Хто я такий? Так, проста людина. Учитель. Ось уже 43 роки живу на цьому світі, а так нічого глобального після себе ще не залишив. Мабуть, уже й не залишу... Хіба що от розповім про Вільгельма Крістера та заховані колись ним скарби. Мені вони тепер уже не треба. Чому тоді пишу про це? Може, комусь коштовна знахідка буде потрібніша. Але існують цінності, значно більші, ніж прикраси із дорогих металів...
Вільгельм Ґотліб Крістер – садовод  і підприємець, засновник садівничої фірми та агрошколи у Києві. Саме завдяки діяльності розплідника й школи Крістера Київ на початку XX століття здобув репутацію одного з найбільш зелених міст світу.
Крістер народився в південній Саксонії у 1812 році, отримав спеціальність ткача. У 1838 році князь Радзивілл запросив його як досвідченого фахівця для роботи на суконній фабриці в містечку Хабно (нині Поліське) Київської губернії. Німець згодився, але справжнім захопленням Крістера було садівництво. Тому, пропрацювавши на фабриці близько десяти років, він накопичив заощадження і зміг реалізувати свою давню мрію: у 1848 році купив ділянку площею близько 40 га на Пріорці (на той час — передмістя Києва), а потім і переїхав жити на це місце. У 1850 році садівник заснував тут фірму „Садівництво і насіннєве господарство «В. Крістер»“, яка стала згодом знаменитим розплідником, що постачав саджанці плодових і декоративних рослин не тільки приватним садівникам, але і для благоустрою паркових зон у Києві. Пізніше на базі цього господарства була відкрита агрошкола, випускники якої працювали садівниками по всій Україні. У господарстві були плодові дерева, виноградники, городи, молочна ферма, пасіка, риборозплідні ставки.
Сади і ферми Крістера поступово перетворили Пріорку на центр зразкового сільського господарства. Раніше тут обробка землі велася примітивними способами, місцеві жителі використовували посадковий матеріал низької сортності. Садовод-аматор Вільгельм Крістер зумів налагодити високоефективне розведення різних культур, підбираючи сорти, найпридатніші для місцевого клімату. Насіння та саджанці продавалися місцевим жителям за доступними цінами. У теплицях Крістера вирощували абсолютну для Києва екзотику: лимони, апельсини, банани, пальми та навіть орхідеї. Територія підприємства була відкритою –  і кожен охочий міг прийти до теплиць та подивитися на цю красу, а також отримати різного роду консультації відносно аргарних питань. Особливо цікаво було місцевій дітворі, котра спокійно поїдала шовковицю, яблука та дині. Господар за це не сварив, адже об’єми вирощеного були грандіозні. Багато мешканців Пріорки наймалися на роботу до Крістера, і він не відмовляв, адже робочі руки йому були потрібні. Більше того, він не приховував секретів свого успіху, навпаки – ділився з сусідами власними досягненнями.
Помер В. Г. Крістер у 1890 році і був похований на території своєї школи. Могила не збереглася, бо з неї було вкрадено мармуровий надгробок, після чого місце поховання загубилося.
У Вільгельма Крістера була дружина Марія і шестеро дітей, троє синів і три дочки — Юліус, Едмунд, Едвард, Матильда, Емма і Лаура. Добре відомі два його сини — Юліус  і Едмунд, які продовжили справу свого батька і відкрили на Хрещатику садівничі магазини. Едмунд  заснував власне господарство на Куренівці. Старший син Юліус за радянських часів був репресований.
На місці колишнього садового господарства тривалий час перебували теплиці квітникарства (державне підприємство «Цветоводство»), потім воно було частково забудовано житловими масивами, незабудована територія відома як урочище Гірка Крістера. Тут, поруч із могилою Вільгельма Крістера колись знаходилася й могила Юліуса, її точне місце також не відоме. Могила Едмунда Крістера збереглася краще, оскільки він був похований на лютеранській ділянці Байкового кладовища. Частина урочища являла собою занедбаний парк, який був відновлений і відкритий для відвідувачів у 2009 році під назвою «Крістерова гірка».
Побудований у 1880 році двоповерховий дерв'янний будинок Крістерів був пам'ятником архітектури. Споруда розташовувалася на території Інституту харчової хімії і технології НАН України. Раніше тут знаходилася філія Інституту хлору, який використовував особняк як хімічні склади, а ще раніше в будинку були аудиторії технікуму гумової промисловості. У 1990-х — 2000-х роках будівля знаходилася в аварійному стані, реставрація була вже неможливою. У грудні 2011 року особняк Крістерів був розібраний, різьблені деталі збережені, і досі планується відновлення пам'ятника згідно з архівним планом... Але ж... Роки йдуть, а рештки будинку усе більше й більше зрівнюються із землею...
Ця місцевість пов’язана із відомими деревами, посадженими Вільгельмом Ґотлібом близько 1850 року...


Дерева і скарб перший

Дерева...
Серед них є не тільки посаджені садівником, а й просто дуже старі та легендарні. Найстаріший дуб у Києві й досі росте майже на березі колишнього озера. Водойма, звісно, тепер обміліла. Зараз її обгороджено високим парканом житлового комплексу «Паркове місто». Під цим дубом-велетнем колись любив сидіти Крістер у колі родини та друзів. Сюди заходив Тарас Григорович Шевченко, який товаришував із Вільгельмом. Дивлюся на дерево – воно уже не таке крислате, як колись, але, щоб обійняти дужий стовбур цієї пам’ятки культури, потрібно чоловік п’ять. Приглядаюся крізь сонячне проміння... Давним-давно чи зараз? Така тонка межа у часі. Річ одна і та ж сама. Зроби тільки крок у минуле – відчуєш, що все залишилося незмінним, усе, як і тоді... Бачиш? Ось Крістер ще молодий, за великим столом сидить уся його велика родина. На столі самовар. П’ють чай. Чутно дитячий сміх. Кумедні рожеві шляпки на дівчатках. Хлопчики у матроських костюмах, у які було модно одягати дітей у той час. Вітер грається білою скатертиною та шумить у гілках дуба. Жінки ховаються від літнього сонця під білими парасольками. Вони й самі у білих платтях із легкого сукна. Виблискує вода в озері. Пахне полуницею та медом...
Поруч росла й найстаріша в Києві ялина. Майже напроти будинку Крістерів. Самотня та забута, в останні роки свого існування вже перед новою багатоповерхівкою, а точніше – поряд із сміттєвими баками від неї, вона зовсім утратила сенс свого існування, зажурилася та всохла. Зараз про колись могутнє та красиве дерево нагадує величезний пень, що виступає із під землі на півметра. Його розмалювали якимись візерунками. Сміттєві ж баки так і залишили поруч. У декількох метрах - доріжка від багатоповерхового будинку до асфальтованої дороги, якою спускаються мешканці Вітряних гір вниз по вулиці Осиповського. Доріжку викладено кружальцями якихось дерев: вкопано в землю так, щоб мала можливість пройти одна людина. Не раджу користуватися нею взимку, бо можна добряче впасти, послизнувшись на деревині.
На територій колишньої садиби Крістера й досі ростуть інші легендарні дерева.
А якраз напроти мого балкона росла величезна стара береза. Вона була трохи нахилена вбік, тому коли всохла, простояла недовго. За рік переламалася навпіл та й завалилася, випадком не пошкодивши жодної із машин, які біля неї паркувалися. Це сталося вдень – тому асфальтований майданчик біля неї був майже порожнім. Рештки дерева у вигляді переламаного стовбура зрізали пізніше. Зараз від берези залишився тільки пень, як і від вище згаданої ялини, тільки менший, майже у рівень із землею. Але знайти його можна одразу. Чому я так детально описую це старе дерево і пень від нього? Усе просто: саме на цьому місці й закопав колись Крістер свої скарби. Вони є там і зараз. Це точно. Шукачам коштовностей можна далі не читати мою писанину. Достатньо розпочати розкопки, які стовідсотково закінчаться успіхом. Уперед! Але я маю намір написати про дещо ще... Береза... Вона завжди відрізнялася від усіх дерев навколо. Старша за них, вона більше бачила і мала в собі якусь таємницю... І це зразу ж кинулося мені в очі та не давало спокою. Не міг зрозуміти зразу, що це... Вона і старезна верба, яка й досі росте поруч у метрах двадцяти. У рік десятий життя на цьому місці мені наснився сон, у якому я чітко бачив величезний льох біля самого стовбура берези. Він був цементований та глибокий, але абсолютно порожній. Спускатися у нього потрібно було по драбині в метрів десять. Усередині темрява та порожнеча. Коли прокинувся, зрозумів, що під березою щось є. Сни часто сняться навпаки: якщо снився біль, значить, у житті бути радості, снився порожній льох – значить, насправді там сховані скарби. Не придавав особливого значення тому, поки не дізнався про Крістера та про те, що він мій земляк... Чи цікавили мене скарби? Чи мав я бажання їх знайти? Спочатку – так. Але згодом я перестав про них думати. Починали відкриватися зовсім інші речі... Та і як би виглядали мої пошуки скарбу, якщо б я зважився на це? Якийсь ідіот з лопатою вирішив зробити підкоп під чужі гаражі... Смішно. А сказати комусь причину – підписати собі вирок у божевіллі.


Скарб справжній, моє та Крістерове Поліське


Дуб, береза й верба... Пізніше саме ці дерева відкрили мені скарб, більший за всі коштовності світу: вони навчили мене відчувати зв’язок із минулим і долати часові відстані будь-якої довжини. Це так просто. Сідай поруч, дивися... Бачиш? Сонце. Літо. День. Старі споруди у дворі. Людей поки що немає. Дивися уважніше! Спочатку ти почуєш далекі голоси. Вони про щось говорять... Ось і самі люди... Тебе дивує у них щось незвичне... Що це? Одяг? Мабуть... А можливо, те, про що вони говорять... Прислухайся уважніше... «Соцзмагання...» «Комунізм» Пісні... Ти чув їх серед ретро-записів в Інтернеті. Це пісні радянських часів. Упізнав? Тебе дивує, що ці люди наче живі. Дійсно. Насправді. Вони будують якісь споруди. Ти реально бачиш їхні рухи, відчуваєш запах цегли та свіжого цементу, щойно струганих дощок... Гаразд. Вистачить... Повертаймося. Тут нічого не змінилося. Та ж верба. Вітер колише її довгі гілки. Літо. Сонце. День. Берези вже нема. Але ти пам’ятатимеш: щойно бачив її розкішну зелень... Схочеш знову? Тепер знаєш, як це можна зробити... Допомогти в тому можуть не тільки ці дерева, а й будь-які речі... Зрозумій одне: часу немає. Це наша вигадка. Є багато реальностей. Вони паралельно співіснують, і завжди можна потрапити у сусідню. Потрібно тільки дуже захотіти...
Такий ось дарунок я мав від цих дерев. Такий ось скарб Вільгельма Крістера. Дерева – більш-менш зрозуміло. А при чому ж тут Крістер? Люди, як предмети, теж допомагають долати час. Усе має свою інформацію, і вона нікуди не зникає, а залишається. Важливо вміти її відчувати. Буває, що речі кричать, а ми не чуємо. Прозвучить дивно, але я жив ще тоді, коли жив Крістер. А він живе і зараз. Уміння бачити та відчувати крізь час – свого роду пам’ять. Усі ми колись уже були і, що дивно, є й зараз. Одночасно в різних часових проміжках. Відчути це мені й допоміг Крістер. Ось іще одна частина найбільшого скарбу. Ніби й нічого не тримаєш у долонях, але маєш усе. Я знайшов більші скарби, ніж ті, які лежать на тому місці, де росла стара береза... Вони у переплетіннях головних законів, у розумінні того, що відбувається навколо мене та зі мною. Зрозумій це. Вливайся в потік. Не чини опору. Просто будь частиною того, що є навколо...
Коли я почав цікавитися життям Крістера та дізнався, що його доля пов’язана із містечком, у якому я народився і прожив перші роки свого життя, яке сниться мені й досі, відчув якийсь зв’язок із цією людиною... Я бачив і відчував те, що бачив і відчував він. Він бачив і відчував те, що бачив і відчував я...
Поліське...
Про приїзд Крістера в Поліське вже згадувалося вище. У сорокові роки минулого століття невелике містечко Хабно виглядало так: «Окраїна цього містечка нудна і одноманітна: крім сипучого піску з одного боку і майже завжди затягнутих туманом лугів – з іншого, нічого більше не видно. Але в середині містечко справляє дуже приємне враження: всі вулиці прямі і широкі, забудовані акуратними будиночками, а поруч них – невеликі садки та квітники. Між ними височіють дві православні церкви, костел і красива двоповерхова будівля суконної фабрики, якою Хабно і зобов'язане більшою частиною свого благоустрою». Так зазначав у своєму фундаментальному «Статистичному описі Київської губернії» статський радник сенатор Іван Фундуклей.
Повітове містечко, в радянський час перейменоване на Кагановичі, потім Поліське, за складом свого населення було строкатим і в національному відношенні неоднорідним, як і обслуговуючий суконну фабрику персонал, де працювало сім іноземців, у тому числі і Вільгельм Крістер. Три тисячі штук різного сукна, ціною від півтора до чотирьох з половиною рублів сріблом за аршин щорічно виготовляли на фабриці князя Радзивілла, а Вільгельм Крістер отримував за свою роботу платню, загальна сума якого становила за дванадцять місяців шість тисяч п'ятсот рублів сріблом. Заробітки у майстра були досить високі, і це, а ще ощадливість, дозволили зібрати капітал. З грошима вже можна було повертатися на батьківщину і відкрити там свою справу. Життя сорокарічного саксонця тим часом повернуло в нове русло. У Хабно дружина Крістера Марія народила йому первістка – сина Юліуса. Ніжно поскрипувала новенька, плетена з лози колиска, в ній солодко спав малюк, про майбутнє якого думав батько. Після довгих роздумів він вирішив круто змінити свою долю, взятися за ремесло, яке приваблювало його давно... Як уже писалося, майстер-ткач став майстром садівництва...
Моє дитинство пройшло на вулиці Воля. Скільки я вже писав про дитячі роки... Скільки писатиму... Та головне – не написане, а те, що вертається в сни та живе в пам’яті, кличе до себе упертіше й упертіше з роками. Мабуть, ми всі повертаємося в дитинство. Хтось це розуміє за життя, хтось – ні. Але кожен був дитиною. Якими б не були дитячі роки, але саме там залишилися справжні й незасмічені відчуття, смаки, сприйняття світу й себе самого. І це завжди так хочеться повернути, відчути ще раз і ще... Хочеться повернутися... Я знову хлопчик у вісім років. Безмежне поле перевернуте догори ногами в небо. Чи це я перевернувся, ідучи за сонцем, і не можу зрозуміти, де це сюрчать коники – на небі чи на землі... Птахи співають про те, що час зупинився і сміються з того, що я цього поки що не розумію. Мені просто добре, і я посміхаюся... А вони... Як вони знали тоді, що я це згадуватиму так часто, бачитиму вві сні? Тепер я знаю, що птахи співали про пам’ять. Вона пахне літнім лугом, кониками-стрибунцями, метеликами та бабками, конюшиною та джмелями, річкою вдалині, прибережною прохолодою й піском, равликами, качками, що пасуться окремими зграями й чекають утомленого вечора, коли за ними прийдуть господарі та прокричать владне «гуль-гуль-гуль». Іноді ноги коле скошена або суха трава... Сідаю на землю. Синь неба сідає разом зі мною. Точніше – вона м’яко опускається мені на плечі й мовчить, але я чую її думки. Про що вона думає? Ну звісно ж, про сонце, яке скоро сідатиме, про зорі, які відбиватимуться у воді Вужа усю ніч, і блиматимуть, і розповідатимуть своїх казок про те, що немає «вчора» і «завтра», а є тільки «завжди».  Я лежу на нагрітій за день землі й теж думаю. Про що думаю я? Мабуть, про скарби. Але ще не знаю, які вони. Вони з’являться пізніше, коли зрозумію: поле, небо, зорі –  більших скарбів немає й не буде ніколи.


PS


Це ж треба, як не випадково я опинився саме тут. Як тісно пов’язала мене доля з цією людиною. Крістер був у Поліському, де я народився. Він не міг не милуватися тими ж полями, річкою... Пізніше доля оселила мене саме на Крістеровій гірці біля його будинку, змусила зацікавитися цією майже забутою особистістю із минулого, бачити сни, шукати... Можливо, крізь століття ця людина щось хотіла передати через мене. Я принаймні це відчуваю... Що передати? Відомості про заховані скарби? Скоріше, відчуття того, що скарби  бувають різні, що сенс життя у невидимому зв’язку речей, які залишаються назавжди, долаючи час, відаючи тим, хто чує, невгасимі таємниці віків у часі та просторі. Історія. Доторкнувшись до неї, можна переосмислити сучасність та майбуття, доторкнутися до справжнього сенсу життя і вже не відпускати його від себе ніколи.
Літо 2015