Судьба и долг

У кабінеті видатного лікаря, вченого професора В.Ф. Снєгирьова поряд з портретами світил медицини висів і портрет нянечки Макарової, яка «зразково виходила 1000 оперованих хворих». Мабуть, є такі нянечки в багатьох лікарнях. У нашій, Комсомольського району, невід'ємною, здається, від приймального відділення є Катерина Петрівна Толмачова. У медицині вона з 20 листопада 1944 (!) року. А медсестра Марія Антонівна Майба – з березня 1951-го.
Скупі рядки наказів в особових справах, сухі фрази характеристик, пожовклі фотокартки, звивисті лінії переведень з відділення у відділення – частіше туди, де важче. Не будемо коментувати документи. Послухаємо живі голоси.
Катерина Петрівна: Тітка мене привела. Мала від роду 16 літ, війна ще йшла, голодно й холодно… Прийняв мене на роботу хірург Володимир Іванович Єлисєєв: «Нехай в інфекційне йде, там усього навчиться. Але спершу нагодувати – шкіра он та кості». Відтоді й пішло: хворі там лежали тяжкі – тиф, бруцельоз, дифтерія, рожа. Хвороби запущені, заразні…
Що вимагали? Щоб у палатах чисто, щоб хворі нагодовані, щоб фіраночки, щоб ласкове слово напоготові. Зарплата? Що про неї говорити? Мені, дівчинці, будь-яка здавалася величезною. А проте їсти завжди хотілося, кожну крихту підбирали. Щодень працювали і на території лікарні, адже стільки було спаленого, розбитого. Під стінами купи битого скла, штукатурки, цегли. Розбирали, на машини вантажили…
Марина Антонівна: Коли я прийшла, тут уже нібито й не лишилося слідів війни – квітники, дерева розкішні, усе доглянуте. Тільки хворі, безрукі, безногі, на лавах. Тільки напіввійськовий одяг лікарів, медсестер… Я раніше устигла попрацювати в Нижньосірогозькому районі, потім у Херсоні на малярній станції, у хірургічному відділенні першої лікарні з П. Ф. Радецьким. Тепер про малярію ніхто й гадки не має, а скільки треба було зусиль, щоб її подужати!
Катерина Петрівна: Так, цілі палати були малярійних. А ми, дівчата, у старшої сестри акрихін випрошували, щоб фіраночки підфарбувати. У хворих брати – боронь Боже, сам головний Володимир Зіновійович заборонив…
Марія Антонівна: Роботи нашому поколінню випало – ох! Німця прогнали, я в Мелітополі в медучилище поступила. Дівчата худі, голодні, вдягнуті хто в що. Але акуратні, чисті, з піснею. Мертвих ховати допомагали, руїни розбирали, в колгосп на прополювання, на жнива – години для себе не викроїш. А найбільша розвага – кіно.   
Катерина Петрівна: Я в усіх відділеннях працювала: то в хірургії нема санітарки, то в травматології… А які хірурги були! Попов, Тітенко… Імена! Зубцова й Монастирський в травматології яких тільки калік не рятували, і сказати страшно. Про себе? Що скажеш – мила, прибирала, хворим допомагала. Можна з кінця починати – те ж саме вийде.
Зараз у кожній лікарні майже тисяча ліжок – у приймальному відділені й на хвильку не присядеш. Давно вже й не бачила таких хворих, як зараз, - виснажених. У дні чергування поранених з вогнепальної зброї привозять. Жах! А від нас потрібно те ж, що і завжди: швидко, вміло, бережливо. Поки що справляюся, на подив багатьом.
Ставляться до мене в лікарні з повагою, увагою. Ось звернулася в профком – руйнується моя стара квартира – обіцяли допомогти… Нещодавно ювілей перемоги святкували – нам, ветеранам, і допомога, і квіти, і концерт, і шанобливі слова. Спасибі адміністрації лікарні: у внуки годяться, а старших розуміють, головний лікар Л.Т. Ремига від хороших традицій не відмовляється.
Марія Антонівна: Я тепер з окулістом працюю. Нічого немає дорожчого від зору. Ось ми й ведемо цю трудну й таку необхідну людям роботу. Втома? Що може бути гірше незайнятості? Тільки хвороба. Для мене робота – як… як зір.