Те, що мене пожира

Ще один жорстокий день, забирає в мене все без єдиного шансу на радість. Жахливий ранок, жахливий день і ще гірший вечір. Дні стали такими одноманітними. Може через погоду, а може через те що ти пішов, моя депресія пережовує мене своїми гострими зубами, кожного дня, 33 рази змикаючи свої величезні щелепи. Кожного ранку я прокидаюсь в спробах згадати, що мені наснилось і коли я все таки це роблю, то розумію, що ти снишся мені майже кожну ніч. Сьогодні ти питав чи задоволена я тим, що в мене зараз є. Голубі очі дивились на підлогу, а руки були складені в замок. Хотілось підійти і покласти голову тобі на плече, ніби після цього все мине. Хоч уві сні, я на мить стаю трошки щасливіше. Я вже тебе забула. Забула. Я тебе забула. Але ні, знову і знову я рину до тебе уві сні. Прокидаючись зі сльозами на очах, мені хочеться кричати, що є сили, зриваючи голос, але я чую, як мама клопоче на кухні і їй скоро на роботу, вона підійде, подарує свій цілунок і поправить моє скуйовджене волосся. Дивовижно, скільки турботи може бути в одному тільки погляді. А потім я залишаюсь сама у своїй квартирі, наодинці зі своїми демонами і веду бесіду в своїй черепній коробці.  Це все більше схоже на шаленість. Я знаю, що мене скоро відпустить. Але ця чортова звичка тримає мене, залишаючи величезні кров’яні синці. Але з приходом ранку, я стаю на ноги і чимдуж намагаюсь жити, заради себе та рідних. Мені безмірно важко. З кожним днем мені все більше хочеться закритись у своєму світі без людей. Не хочу нікого бачити і чути, відчувати на собі дотики та погляди. Просто одна. Не сильна, не мужня, без захисту, на розтерзання своїм демонам, які дожеруть мене до останнього клаптика мого тіла і душі, не залишивши нічого. Від мене не залишиться нічого і я перевтілюсь. Я стану іншою. Я стану сильнішою. Ці проблеми будуть мізерні та смішні. За життя, платитиму смертю. Нехай не так буквально. Я готова померти, щоб стати не тою, котра була, котра кричала від болю і роздирала тіло на шматки. Люди не міняються! Ні! Їх змінюють обставини.