Сад вiчностi

«Стара я вже стала» - бабуся піднялася з ліжка, що трималося не на ніжках, а на стопках книг, серед яких у верхньому лівому кутку виділявся «Ідіот» Достоєвського. Півень за вікном прокричав ще двічі – значить ранок точно вступив у свої права. Бабуся дістала милицю, і важко опираючись на ней, підійшла до дверей. Відсунула занавіску в сторону, прокашлялася. Сонце надворі вже заливало золотавими променями все подвір’я. Кури та гуси відчували себе справжніми господарями. Бабуся легенько штовхнула двері та вийшла на ганок.
Криниця була відчинена – вона ніколи не закривала її на ніч. Величезні соняхи вже давно дозріли і звисали важкими чорними кругами на тин. Бабуся глянула на небо, яке було ясного блакитного кольору і посміхнулася. Поряд з дверима висіло два товстих відривних календарі. Один із них був зовсім новий, цьогорічний. Цього року на саме Різдво до неї приїхали діти і онуки. І правнуки. І праправнуки. І їхні діти та онуки. Це було щось надзвичайне і вона згадувала це кожного дня. Звичайно, їй залишили голографічний запис, який, варто було лише раз натиснути кнопку, з детальною точністю повторював той день – від сходу сонця і до його заходу.
Звичайно, їй спочатку було трохи важко збагнути все те нове, чого вона не могла і уявити в житті. Її середні внук, Леопольд, народився із паралізованими кінцівками, але в інституті (вона вже забула, як він називався, така чудернацька назва) йому зробили біопротези. Вона торкалася до його ніг – вони були живими. Вони виглядали, як справжні, вони могли бігати і стрибати, ними він чудово ганяв м’яча по двору, а коли падав – на них з’являлися самі справжні синяки та подряпини з яких текла кров.
Її син, Віктор, сорок дев’ять років тому відправив її у навколосвітню подорож і вона побачила дуже багато нового, а коли повернулася – її будинок змінився. Ззовні він залишився таким же самим, хоча й був напханий електронікою під саму зав’язку.
Вона могла дивитися будь-які передачі, а підключення до всесвітньої централізованої мережі, давало їй можливість отримувати будь-яку інформацію.
Віктор зробив величезне родове дерево у вітальні, де були фотопортрети усіх їх родичів, і натиснувши на будь-який, вона могла викликати голографічне зображення та поговорити з ним. Це не була дурна механічна розмова, ні. Викликані привиди розмовляли, імітуючи тон і стиль розмови, як їхні дійсні оригінали, знали те, що знають вони і думали відповідно.
Бабуся звикла. Але сама змінилася дуже мало. Вона так же само тримала господарство, хоча, варто їй було лише натиснути кнопку, як кур’єр з магазину привіз би свіже сьогоднішнє м'ясо індика, запашний спечений хліб та зелень. Вона й далі протирала пилюку ганчіркою, хоча нова модель андроїда-прибиральника, в момент почистила б від бруду весь дім.
Їй було неважко все це робити, і вона, як і сотню років тому виходила в поле, зрізала серпом пшеницю, складала акуратно колоски, палила стерню…
Бабуся не могла померти.
На першому календарі було зображене сонце в оточенні химерних механізмів та приладів. Під ним надпис – «1 липня 2219 року. День колонізації сонячної системи». На іншому календарі – була зображена червона зірка і підпис «8 листопада 1986 року». День, коли зупинився час…
Бабуся знала, що їй треба робити (їй навіть приснився віщий сон), але вона не хотіла кидати все господарство, кота Меркурія і двох собак, яких їй подарувала дочка Марія. Собаки були із породи гончих, яких зазвичай використовують мисливці на полюванні. Вони ганяли зайців, що зимою підбирались до її фруктового садка, та лисиць, які так же ласо поглядали на курник. Ні, вона ніколи не піде в Сад…
А сад був. У 1986 році, якраз на день великої жовтневої соціалістичної революції стався колапс вселенського масштабу. Вченні до сих пір не дійшли згоди, як правильно його назвати. Люди в розмові називали його Садом.
Неподалік від будинку, де жила бабуся, був сад – величезний, фруктовий чад з різноманітними фруктовими деревами – від вишень-черешень до слив та яблук. Колись, коли її на той час було тільки сімдесят чотири, вона в саду збирала аличу. Цікаві багряні плоди, солодкуваті на смак, вже заповнили дві корзинки, і бабуся вирішила перепочити, перед тим, як повертатися додому. Вечоріло. Сонце майже закотилося за обрій, який був змішанням двох кольорів – темно-синього і рудувато-червоного. На протилежному боці вже висипали зірки. Ставало прохолодніше. Раптом, бабуся відчула солонуватий присмак у роті і закашлялася. Разом із кількома краплинами крові на траву вилетів зуб. Він лежав і блищав у променях сонця, яке заходило, немов діамант, на подушечці у ювелірній крамниці.
Вона нагнулася і, піднявши його, запустила у далеку далечінь, випустивши при цьому з легень майже все повітря. Така дитяча прикмета, про яку її розповідала її мама – треба закинути зуб, що випав, і мишка принесе під подушку золотий…
Тепер зуб був тим єдиним ланцюгом, що не давав її померти. Вона не могла попрощатися із життям, не зібравши докупи  кісток та зубів. Страшно звучить, але це і  насправді було так…
У саду змінювалося все навколо. Він вже давно перестав бути тим фруктовим садом, який бабуся знала. Дерева змінилися, на їх місці виросли інші, а деякі сміливці, що пробиралися так далеко, що не видно було паркану, говорили, що вдалині видно великий і високий розлогий дум. Сама не знаючи звідки, бабуся була впевнена в тому, що її зуб тепер десь недалеко від нього…
Сонце вже стояло високо над головою, коли бабуся впоралася з щоденною роботою. Вона витягла кілька відер води, погодувала птаство, підшила старого светра на опудалі в городі, пофарбувала раму на вікні. Нарешті, випроставши спину, вона поклала в зручну корзинку кілька шматків хліба, цибулину та сала. Взяла термос, який, якби не неіржавіюча сталь, вже давно розсипався б на порох, і пішла, повільно, понад межею до кінця городу, де через дорогу починався Сад. Вона завжди о такій порі ходила туди – посидіти, помилуватися природою, відпочити та поїсти. До того ж, саме ця дорога вела на ринок, і була непогана нагода з кимось поговорити, дізнатися останні новини.
Наскільки вона знала, з літніх людей, як от вона, мало хто призвичаївся до нових вимог часу. З її села – жодного. Так, звичайно, коли діти чи онуки приїжджали в гості, на її столі для читання з’являлися газети чи журнали з фотографіями бабусь віком під дві сотні років, а виглядом – на тридцять, всі у татуюваннях та з різноманітними протезами і імплантами. Дідусі, які з відстані в сотню метрів могли читати книга, а вночі бачили так само яскраво, як і у день – це була генетично модифікована сітківка ока. Все це їй здавалося наскільки чудернацьким, що вона не знала, як і коментувати таке.
Її син був письменником. В свої сто сімдесят три він написав більше двох тисяч романів та до десяти тисяч коротких оповідань, і при цьому він був гарним письменником, а були ж і ще плодовитіші. Людям тепер вистачало часу на все – на читання, на сон, на заняття спортом та гру в шахи. Кожен, хто хотів колись стати безсмертним – досяг цього. А бабуся – навпаки, хотіла померти…
Вона вже розправилася із смачним обідом, а кілька огірків та помідорів, зірваних по дорозі до межі, прикрасили цей процес.
Вона встала і подивилася на Сад. Він був обгороджений парканом, але це був простий декоративний паркан. Насправді, сад відмежовувався від усього світу чимось, значно міцнішим, ніж стовпчики з перекладинами з дерева.
Сад кликав її, і кожного разу вона боялася піддатися цьому і вирушити у подорож. Проте сьогодні сад кликав її по-особливому. І чомусь, саме сьогодні, їй не на мить, а на зовсім здалося, що вона знайте те, що шукала. Вона й не зогляділася, як легко ноги понесли її до огорожі, як худорлявими руками вона вхопилася за перекладину і, немов пір’їнка, перемахнула через неї...
«Це великий дар» - говорили по телевізору, - «безсмертя, це те, чого давно не вистачало всім людям». Але бабуся і її родина знала, що це не так. Дійсно, людина, продовжуючи жити, не помирала досить довго. Але це не робило її неприйнятною для хвороби чи переохолодження, вона могла згоріти, загинути від удару струмом, чи просто задихнутися. Вона могла загинути на війні…
Людей було багато, але перенаселення, яке пророкували фантасти та вченні – не відбулося. Частина людей переселилася на інші планети, частина доведена до відчаю – вчинила самогубство…
Бабуся знала, що вічне життя – це прокляття, тому, що, якимось дивним чином, воно порушує всі існуючі до цього закони, весь уклад Всесвіту. За дві сотні років було здійснено безліч винаходів, але жодного з них – по справжньому корисного. Такого, щоб давало натхнення жити…
Під ногами була соковита зелена трава, а подекуди проглядали суниці. Під деревами росли гриби – зазвичай сироїжки, але траплялися і підосичники і білі. Стежку бабуся відшукала швидко – напевно лише вона за цей час зовсім не змінилася. Дивно, але навкруги не було сміття. Взагалі, складалося таке враження, начебто сама природа вирішила залікувати свої рани, завдані їй на протязі тисяч років, та розпочала саме з цього місця. Вона спустилася на стежку і поволі пішла вниз, до річки, яка робила петлю, потім пробігала під мостом і нарешті впадала в озеро. Біля озера був монах, кілька джерел з металевою водою та стежка до лісу. Дуб повинен був бути на схилі біля мосту, якраз там, де колись був будинок садівника.
Війна зникла, як саме поняття. Остання людина, яка загинула від рук іншої людини навмисно, була похована сто сорок чотири роки тому. Вкрай рідко траплялися нещасні випадки на заводах чи в шахтах, але вони були поодинокими і не дуже афішувалися. Здавалося, людство вступило до золотого віку. Звільнені від неймовірного військового тягаря, держави почали відправляти зброю та її компоненти в космос. Коли вона закінчилася, її місце зайняли шкідливі матеріали, потім – забруднені землі і врешті земля стала здаватися схожою на Едем.
Бабуся спинилася. Стежка, яка весело бігла вперед, раптово роздвоїлася. Вліво вела невеличка полога дорога, яка згодом змінювалася на мощену камінням. Бабуся згадала її. Коли вона була ще маленькою, мама розповідала їй про цю дорогу. Та була побудована колишніми в’язнями, які, аби знайти вихід для своєї невгамовної енергії, кинулися робити добрі справи. Це була важка і копітка робота, але через два роки дорога звідси могла довести аж до столичного тракту. Дорога немов би виринала з-під землі, з’являлася так, начебто ось її немає, а ось тут вона і була все своє кам’янисте життя. Вправо вела протоптана в землі та траві стежка. Не дивлячись на те, що нею вже багато років ніхто не ходив – вона не заростала травою. І виглядала так, начебто запрошувала пройтися нею…
Цей сон приснився бабусі давним-давно (вона і сама не пам’ятала, коли). Але вона дуже добре пам’ятала його зміст і де саме треба шукати вій зуб.
Вона пройшла стежкою, піднялася нагору і раптом, вийшла на велику галявину. Так, це була саме та галявина з її сну. І дуб теж був на ній. Високий, розлогій, з химерними, схожими на пальці літніх-літніх бабусь, гілками, він чекав її багато років. Бабуся віддихалася і повернулася до нього спиною. Далеко, майже біля самого обрію виднілося її рідне село. Сонце, вже починало схилятися до заходу, проте все ще було доволі високо. Внизу шуміла річка, в небі літали літаки, а над ними, космічні кораблі та супутники.
Вона зітхнула. Довга дорога промайнула за мить, як і все життя, і раптом, бабусі на хвильку здалося мало. Мало тих двох з невеликим сотень років, які вона прожила на світі. Трошки страшно – вона ж не знає, що буде далі. Розлучення з Меркурієм, собачками, родиною. Вони хоч і рідко, але проїздять в гості. Що буде з ними? Їй захотілося розвернутися і чим духу припустити вниз, до річки, а потім далі і далі від Саду, до себе додому, лягти в ліжко і вкритися ковдрою по самі вуха. Знайти свій зуб і закинути його ще далі, далі, чим до цього. Закинути у воду, у мул, закопати в землю, і більше ніколи сюди не повертатися.
Але вона знала – що мине рік,, два, десять і вона знову сюди повернеться. І знову стоятиме тут, перед тисячолітнім дубом, гадаючи, що її чекає в майбутньому.
Вона знала, де лежить зуб. Він блищав так само, як і тоді, біля самого стовбура. Нахилившись, вона стиснула його у руці і заплющила очі. Раптом їй стало так легко на душі – немов птах, який всю зиму просидів у гнізді, а весною вперше випростав крила. Поклавши зуб до кишені, вона повернулася до свого рідного села, а з її очей покотилася сльозина щастя. Впала на траву і розбилася на мільйони крихітних веселок…