Якось так

Усім привіт. Вважати цей монолог за повернення до мого хобі немає сенсу. Скоріш за все це буде наче такий вибух емоцій та почуттів, які заповняли та далі заповнють мою душу.
Тож, я, мабуть скажу те, що мене непокоїло останнім часом.

Плітки. Я їх ненавиджу. Нейтрально я відношусь лише до тих пліток, які настільки тупі, що хочеться взяти та убити себе за той нестримний сміх, що буде йти від мене. Але коли ці плітки стосуються дуже важливих для мене людей та подій - мене бере під свій контроль дика, нестримна лють. Остання порція пліток остаточно довела мені, що збити з пантелику брехнею так легко. А коли ти знаєш цілковиту правду... Ну що ж, мені тепер до цього ніякого діла, бо усі надії - то минуле.

Спогади. Якщо декілька місяців тому мені від них було солодко, то зараз в моему мозку панує царство гіркоти. Коли ти не в змозі забути, оминути той час, ті події, це так діє на тебе. Ти не можеш знайти собі місця, твій настрій - депресія, а думки лише про неї... Те, що втратив, можна повернути, я знаю, але... В багатьох таких ситуаціях існує багато "але". В моєму ж випадку їх декілька. Але вони досить вагомі, і вони ті самі перешкоди, які не дають мені можливості не звертати увагу на спогади і те, що з ними пов'язано.

І, нарешті...
Я сам. Я ніяк не можу стати більш впевненим, розкутішим, товариським. Я хочу цього, але впевненість у собі та й мій тупий характер усе псують. Напевно, все мине і я переможу усі ті біди, але поки що я найбільш невпевнений та сором'язливий хлопець.

Ну, якось так. Мені стало трохи краще після усього написаного. Подивимось, що там буде далі. На пост-хард руд маю надію